Андрій Куликов: "Радіо – дієвіше за телебачення"

18:26, 18 листопада 2021

01.jpg

Андрій Куликов відомий нам як телевізійний журналіст. Проте водночас він – один із найдосвідченіших українських радійників. У 1992–1995 роках пан Андрій працював в Українській службі радіо ВВС у Лондоні, а 2013-го став одним із засновників "Громадського радіо". Крім того, ще з дитинства він був вхожий на Хрещатик, 26. Про радіо як засіб пропаганди й інформації у СРСР, відмерлі жанри й радійні курйози – у розмові з Андрієм Куликовим

Володимир Молодій.jpg

Володимир Молодій

журналіст

– Пане Андрію, яким було і як звучало українське радіо у 1960–1970 роках?

– Я добре пам’ятаю його, бо там працювала моя бабуся Ніна Савицька. Вона закінчила театральний технікум, але перед війною потрапила на радіо. Від 1943-го бабуся була однією із провідних дикторок радіостанції імені Тараса Шевченка. А з початку 1950-х працювала вже за адресою Хрещатик, 26. Я бував у неї на роботі. До 1970-х років приміщення для радіо будували так, що частину студії втоплювали в землю. Щоб у випадку ядерної війни підвальна студія залишилася і з неї можна було би мовити.

Саме завдяки бабусі я пізнав українську культуру. Наша родина – етнічно російська й усі були російськомовними. А на радіо можна було почути гарну українську мову. Крім того, коли в нас удома збиралися бабусині колеги-радійники, то розмовляли українською. А я малим ходив між ними і слухав.

– Ви сказали про гарну літературну мову. Знаємо, що українську в СРСР маргіналізовували, забираючи з неї питомо українські слова, замінюючи на російські відповідники. Як це позначилося на радіомовленні?

– Твердження про абсолютну відсутність української мови в тогочасних містах є перебільшенням. Українська в Києві завжди жила і, доклавши зусиль, можна було знайти собі українськомовне середовище. Саме радіо дуже допомагало. У цьому була його цінність. 

Але справді українська там була такою, що диктори вживали "зоряні роси" і "барвінкові світанки" частіше, ніж треба було. Коли я навчався в школі, то ми знали, що є слово "мапа", але почути його на радіо було неможливо. У нас вчителька географії й історії казала "мапа", а на радіо це була лише "карта".

Вже у 1980-х з’явилися молодші люди, які почали потроху витягати теми Чорнобильської трагедії, нерівноправного становища української культури тощо.

IMG_9239-3.jpg
Фото: Катерина Москалюк

– Тобто за Союзу це було те саме радіо, що і в Москві, але тільки українською?

– За змістом, за ідеологією і філософією – так. Лише якщо в Москві розповідали про Новосибірськ, Мінськ чи Одесу, то на Українському радіо – про Львів, Житомир, Жмеринку та Київ. Але теми й підходи були практично однаковими. Манера подавання й оброблення інформації в московських радіостанцій часто була кращою і дієвішою, ніж в українських. Цьому є два пояснення: чимало радійників їхало з України до Москви та багато чого присікала цензура. Бо те, що можна було сказати на всесоюзному радіо, було неприпустимим на українському. Є універсальний приклад, який хоч і не стосується радіо, але добре пояснює, як працювала цензура в Україні. Якщо був чорно-білий малюнок, на якому над замком майорів прапор, поділений надвоє, і одна його половина була світла, а друга – темна, то цензори кваліфікували його як український прапор і забирали із зображення. Це реальна історія.

Був такий "мікрофонний план" – сценарій, який журналіст повинен був показати редакторові, а той – цензору. І згодом в ефірі журналіст мав говорити слово в слово те, що написано в тому сценарію. Без такого плану етер був неможливим. Така процедура тривала дуже довго, навіть за незалежної України. Тільки називали її вже не цензурою, а редакційною політикою. Якщо прийти на Хрещатик, 26 чи до обласної філії і пошпортатися в архівах, то можна знайти такі "мікрофонні плани". 

– Коли радіо стало особливо популярним?

Шалений сплеск популярности відбувся в часи засідань Верховної Ради УРСР наприкінці 1980-х. Засідання транслювали по радіо, це було геть новим. Люди слухали всюди, де тільки можна: вулицями ходили з транзисторами при вухах, до крамниць – із транзистором, на роботу – із транзистором. Особливо слухали радіо в селах.

"Радіоточка" існувала практично в кожній квартирі. Її називали "колгоспником" або "брехунцем" і встановлювали в житлі, щоб терміново сповіщати людей у випадку надзвичайної ситуації. Але найголовніша мета – постійно обробляти слухачів і слухачок пропагандою. Попри пропаганду, для людей "брехунці" все одно перетворилися на джерело інформації. Для цього треба було тільки навчитися просіювати цю інформацію від пропаганди.

IMG_9281-6.jpg
Фото: Катерина Москалюк

– Як потім із "Лебединим озером" на телебаченні?

– Саме так. Та ще одна перевага радіо над телебаченням – слухаючи його, можна перебувати в русі. І дуже часто цю перевагу з фоновим слуханням у СРСР намагалися використовувати. Бо на підприємствах, у колгоспах, радгоспах і всюди були динаміки, з яких транслювали етери тодішнього радянського радіо. Людина йде собі у своїх справах чи працює, а радіо – "бу-бу-бу-бу-бу".

– Нагадує Орвелівського Великого брата.

– Абсолютно. І це цікаво відображалося в деяких тодішніх фантастичних і сатиричних прозових творах. Я тепер їх перечитую і дивуюся, наскільки радянська цензура була все ж таки тупою, бо не викреслювала подібних речей. Найкраще це видно у Стругацьких в "Населеному острові" і всій епопеї про Максима Каммерера, де є спеціальні вежі, які обробляють людей так, що вселяють у кого паніку, у кого покору. Це абсолютна аналогія з радіовежами чи з телевежами.

Були цікаві випадки. Коли почалася підготовка до ХХV з’їзду КПРС, і всі ЗМІ писали, що нас очікує епохальна подія, на всесоюзному радіо в той час була ранкова гумористична програма "Опять 25" – 25 хвилин такого, яким міг бути в Союзі, гумору. Але перед самим з’їздом програму перейменували на "Утреннюю музыкальную развлекательную программу".

– А які ще програми були на радянському радіо?

– Цікавими були спортивні програми, особливо коментування футбольних матчів. Спортивний коментар, як і деякі інші жанри, на телебачення прийшли саме з радіо.

Ще одна унікальна програма називалася "Передає РАТАУ"Радіотелеграфне агентство України проіснувало майже 70 років, 1990-го його перейменували на "Укрінформ". – Ред.. Вона починалася в обідню пору і призначалася спеціально для міських та районних газет, що виходили українською мовою і не мали телетайпу чи телеграфу. У редакціях тих газет сиділи люди біля динаміків, а дикторка в Києві надиктовувала їм новини, які завтра мали вийти на шпальтах тих видань. Було дуже цікаво слухати. По-перше, ти дізнавався те, що в газетах з’явиться лише завтра. По-друге, там була абсолютно диктантська манера подачі: речення повторювали повільно і двічі, аби зручно було записувати.

IMG_9266-4.jpg

Фото: Катерина Москалюк

– А ще яких програм уже немає сьогодні?

– Моя бабуся багато записувала в жанрі, якого на українському радіо вже немає, – радіотеатр. Тоді український радіотеатр був дуже гарний, у ролях записували драматичних акторів театру імені Франка чи театру Заньковецької, а від автора читали диктори. І бабуся якраз озвучувала слова від автора. Я маю кілька цих записів, я досі їх слухаю, не тільки через голос бабусі, а й через те, як воно зіграно.
Ми на "Громадському радіо" іноді думаємо про відродження цього жанру. Я чую від молодших колег, що вони за це взялися би. Особливо, коли слухають британське радіо й дізнаються, що там радіотеатр і досі успішно працює.

– У 1965 році Державний комітет Ради Міністрів УРСР з радіомовлення і телебачення створив інформаційно-музичну радіопрограму "Промінь". З якою метою?

– "Промінь" був надзвичайно популярний в Україні. Зокрема тому, що багато людей хотіли чути про українську культуру. "Промінь" пропонував українську пісню, вірші, жарти. Щоправда, людям, які там працювали, було нелегко через загальну атмосферу й насаджування уявлення про те, що українська культура є другосортною. Але багато залежало від форми подачі. І часто чимало проходило крізь увагу московської контрольної функції, пробивалося.

– Пробивалося, ймовірно, тому, що хотіли показати Заходу, дивіться, і в нас демократія?

– Не думаю, що тут йшлося про Захід. Це була місцева українська ініціатива. Варто пам’ятати, що 1965 рік – ще час відголосків хрущовської політики. Час, коли першим секретарем ЦК КП в Україні був Петро Шелест, який потім погорів за книжку "Україна наша радянська"Є версія, що серед звинувачень було те, що перші літери назви книги утворювали абревіатуру УНР. – Ред.. Думаю, це все ж таки була спроба показати самим собі, що "жити стає краще, жити стає веселіше". Тому, мовляв, запускаємо такий розважальний канал.
Радіо – це дуже потужний засіб впливу. Він – набагато дієвіший за телебачення. За своєю природою радіо ближче до людського спілкування і водночас не настільки нав’язливе. Навіть тоді, коли його використовують тоталітарні режими. А в демократичних країнах – це прекрасний майданчик для організації широкої суспільної дискусії. З одного боку, радіо не вимагає такої оприлюднености, як телебачення, бо тебе не показують, і якщо хочеш – то можеш сховатися. З іншого боку, воно надає змогу висловитися. Радіо щодо залучення авдиторії – ідеальний варіант, бо не настільки анонімне, як інтернет, і не настільки ризиковане для простої людини, як телебачення.

IMG_9230-2.jpg
Фото: Катерина Москалюк

Схожі матеріали

189958073_3773568146073849_537269449794278643_n.jpg

Помер коломийський краєзнавець і тележурналіст Василь Нагірний

600.jpg

“У дитбудинку вчителька ледь не вбила хлопця указкою, бо він спитав, чи Сталін какає, як ми”. Інтерв'ю з журналістом Валерієм Дружбинським

600_шабл.jpg

Вітольд Шабловський: "Диктатори ростуть поміж нас"

OZVMbAqxVmqfzOb-800x450-noPad.jpg

У США зареєстрували петицію про позбавлення Пулітцерівської премії журналіста, який заперечував Голодомор