Андрій Руккас: «Петлюра — це капітан, який до кінця залишався на містку на кораблі під назвою "незалежна Україна"»

Символ треба було вбити й заплямувати

— Петлюру застрелив Самуїл Шварцбард. Він пояснював своє вбивство начебто помстою за єврейські погроми часів Отаманщини. І в цьому криється відомий історичний міф про те, що Петлюра начебто був запеклим антисемітом. Як правильно спростовувати цей міф?

— Тут нічого міфічного немає. Це типовий приклад ворожої пропаганди. Петлюра не був антисемітом ані як людина, ані як державний чи політичний діяч. Ще до 1917 року, бувши журналістом, він публікував різні матеріали, спрямовані на захист інтересів євреїв, і ставився зі співчуттям до непростої долі єврейського народу в російській імперії. Після 1917-го, ставши політиком, а згодом і головним отаманом УНР, він так само ані словом, ані ділом не демонстрував антисемітської налаштованості. Збереглися його звернення до козаків української армії припинити будь-які погроми та злочини проти євреїв. Погроми — це ініціатива польових командирів, які не визнавали центральної влади. Щойно у центральної влади була можливість покарати такого командира, Петлюра використовував усі сили та засоби для цього.

— Чому ці польові командири перестали підкорятися?

— Центральна влада була надзвичайно слабкою. Надворі 1919 рік. Директорія контролювала невелику територію. Славнозвісний вислів "У вагоні Директорія, під вагоном — територія" великою мірою відображав тодішній стан речей. Зрозуміло, що якийсь польовий командир, який перебуває за сотню кілометрів від Петлюри, вважав, що він сам собі Петлюра. Але у другій половині 1919 року, коли ситуація для УНР дещо покращилася, владі вдалося застосовувати силу до тих, хто здійснював злочини проти євреїв.

— До вбивства Петлюри причетні спецслужби СРСР?

— На 90% так. Але зараз нам бракує залізних документальних доказів про пряму причетність. Це не означає, що їх немає, просто вони ще не потрапили в руки істориків. Швидше за все, такі документи перебувають у Москві. Натомість у нас є купа опосередкованих доказів того, що вбивство здійснили саме радянські спецслужби. Ми зачерпнули чорнило, підняли перо, і воно наблизилося до паперу. Залишилося зробити останній рух рукою, щоб поставити крапку у цій історії.

— Для чого більшовикам потрібно було вбивство Петлюри, якщо на той час він перебував у Франції?

— Тут було дві мети. Перша — фізичне усунення Петлюри як потенційної загрози більшовицькому режиму. Його вбили наприкінці травня 1926 року. Буквально за два тижні до цього у сусідній до СРСР Польщі внаслідок державного перевороту до влади прийшов Юзеф Пілсудський. Була дуже висока ймовірність того, що відбудеться повторення 1920-го і буде реактивований союз Пілсудський-Петлюра.

Друга мета — з усіх лідерів УЦР та УНР Петлюра не зійшов зі своїх принципових позицій. Грушевський у роки коренізації повернувся в УСРР і став академіком ВУАН, а тому вже не становив серйозної загрози. З Винниченком радянська влада загравала, публікувала його твори та платила йому гонорари, тому теж не розглядала його як загрозу. Петрушевич і ЗУНР теж довгий час отримували грошову підтримку з Москви. Залишався лише Петлюра. Його ім’я стало символом боротьби. Цей символ треба було вбити й заплямувати. На судовому процесі Петлюрівщину було наче вбито вдруге. Це було таврування і зганьблення всього національно-визвольного руху.

Добровольці швидко закінчилися

— Багато хто звинувачує Петлюру у зраді саме за союз із Пілсудським у 1920 році. Це справедливе звинувачення?

— Зрада, зрадник — це все дуже емоційні оцінки. Зрозуміло, що коли мова йде про політиків ЗУНР, то це сприймалося як зрада. Але якщо глянути на ситуацію більш реалістично, то навряд чи Петлюру можна звинувачувати. До слова, у своїх творах він так і писав: "Лише цинічні демагоги не бачать доцільності у такому союзі й намагаються називати мене зрадником". Якби Петлюра не пішов на ці домовленості, то боротьба за Українську державу закінчилася б у грудні 1919 року страшною катастрофою. В нас не було б 1920-го і ще одного шансу поборотися за нашу державу, хай навіть у менших розмірах. Що ще важливо знати, Петлюра відмовлявся лише від прав на галицькі та західноволинські землі. А ці території на момент укладання Варшавського договору уже майже рік перебували під контролем поляків.

— Петлюрі було обов’язково відмовлятися від західноукраїнських земель? Чи була можлива альтернатива?

— Варто розуміти, що переговори не були рівноправними. Поляки фактично ставили ультиматум, а Петлюра, перебуваючи у Варшаві, був таким собі "почесним в’язнем". Швидше за все, поляки й так розпочали б наступ на українські землі з метою вийти на кордони Польщі 1772 року. Але тоді їх вважали б агресорами. Підписавши союз із Петлюрою, вони допомагали йому звільнити землі від більшовиків. Зрештою, війна між поляками та більшовиками уже тривала, однак певний час була на паузі. Угода з УНР допомогла полякам разом з українцями почати наступ на Київ. Якби цієї угоди не було, більшовики могли почати наступ на Польщу.

— Ще за доби Центральної Ради Петлюра був одним із найактивніших ідеологів створення власної української армії. Чому для нього це було так важливо, якщо він та його колеги в той момент не розглядали Україну як незалежну державу?

— Ідею створення української армії відстоювали так чи інакше всі. Питання було лише у тому, якою вона має бути — на регулярних засадах чи добровольчою. На той момент українізовані частини російської армії були серйозним козирем для УЦР у протистоянні з Тимчасовим урядом у Петрограді. На них у разі чого можна було покластися і заявити, що ті чи інші розпорядження Тимчасового уряду щодо цих частин можуть або виконуватися, або ні. Не було відомо, хто візьме під контроль ці військові частини — російське верховне командування чи генеральне секретарство військових справ у Києві. Другий Універсал фактично позбавив УЦР керівництва цими частинами. Після Третього Універсалу діяльність генерального секретарства військових справ було відновлено. Петлюра очолив це відомство. Він виступав саме за регулярну армію, чим дуже не подобався Володимиру Винниченку та Миколі Поршу — наступнику Петлюри на посаді генерального секретаря військових справ. Вони виступали, за те, щоб армія складалася з добровольчих загонів. Це було віянням часу. Як виявилося згодом, Петлюра мав рацію. "Червоні" й білогвардійці теж будували свої армії на добровільних засадах. Українці так само починали з цього, бо вважали, що ідейно вмотивовані добровольці можуть врятувати ситуацію. Але такі люди швидко закінчилися.

Болбочан виявився нікчемним політиком

— Попри такі погляди Петлюри, саме за його наказом було страчено одного з найвідоміших полководців армії УНР — Петра Болбочана. Як так сталося?

— Слава Болбочана дуже перебільшена. В російській імператорській армії він був одним із дуже багатьох оберофіцерів, дослужився до капітана. Однак він не мав визначних орденів. Упродовж Світової війни Болбочан нічим не відзначився. Він почав вирізнятися лише наприкінці 1917 року, коли став на захист УЦР та очолив Республіканський курінь. Його найбільша слава — похід на Крим у квітні 1918 року. Але ми мусимо пам’ятати, що за українцями тоді наступала німецько-австрійська армія.

<p>Петро Болбочан (1883 &mdash; 1919)</p>

На початку 1919 року Болбочан командував Лівобережним фронтом, що перетворилося на цілковите фіаско. Менш ніж за місяць більшовики захопили всю Лівобережну Україну. Полковник тоді прославився жорстокими розправами із селянами, його підозрювали у контактах з білогвардійцями. Його арештували, потім звільнили. А потім він опинився у Станиславові, де спілкувався з різними політиками. Вони й втягнули політично незрілого військовика в таку собі авантюру. Державний інспектор Запорізького корпусу армії УНР Гавришко видав наказ про те, що командувач корпусу Сальський самоусувається, на його місце призначається полковник Болбочан. Армія УНР в цей момент перебувала у "трикутнику смерті" і боролася за виживання — аж тут ось така дезорганізація в одній із найбільш боєздатних частин. Болбочан заступив на посаду, а потім усі вмили руки. За мирних обставин така подія сприймалася б як якесь непорозуміння. Але не під час війни. За це його і було розстріляно.

З Болбочана намагалися зробити ледь не Наполеона саме політичні вороги Петлюри, особливо представники гетьманського табору. Але Наполеон був хорошим полководцем і політиком. Можливо, Болбочан був непоганим військовим, хоч і не показав своїх стратегічних умінь, а от політиком виявився нікчемним.

— Він міг допомогти армії УНР якимось чином вибратися з цього "трикутника смерті"?

— Теоретично так, якби був дисциплінованим і слухняним солдатом. Але він таким не був. Болбочан вважав, що все навколо не так, навколо зрадники, й лише він один знає, як треба діяти. Політики з правого табору помітили ці риси характеру, тому і під’юджували його. Болбочан у це повірив, але нічого не вийшло. Якби він був більш дисциплінованим, мав би нагоду проявити себе з кращого боку.

Перебуваючи у цьому "трикутнику смерті", Україна розраховувала на підтримку країн Антанти. Але вони чомусь не сильно поспішали допомагати. Чому так сталося?

— Там були серйозні розбіжності у політичних поглядах. В Україні був соціалістичний уряд, а країни Антанти мали алергію на слово "соціалізм". Вони вимагали змінити політику, на що ми не завжди погоджувалися. Зрештою, ці всі події відбувалися після завершення Світової війни. Експедиційні сили, які перебували в Україні, не дуже розуміли, за що вони тут воюють. Навіть у разі якихось серйозних домовленостей навряд ми могли б розраховувати на суттєву військову підтримку. Потрібно було здійснювати дуже складну десантну операцію через Чорне море. Також не треба забувати про діяльність польських дипломатів, які на міжнародній арені висвітлювали Україну як "більшовиків №2". Реальних шансів на підтримку Антанти не було. Щобільше, у нас не було людей, які могли б напряму говорити з британцями чи французами. У поляків такі люди були, тому їм вдалося втримати свою незалежність.

— Брест-Литовський мирний договір, вочевидь, теж дуже вплинув на це?

— І це також. У наших інтересах була перемога Німеччини та Австро-Угорщини у Світовій війні. Нам це пригадували — мовляв, ви уклали договір з нашими запеклими ворогами. Ті ж самі поляки також висвітлювали нас у такому світлі: мовляв, з ким ви хочете домовлятися? Нас показували як якихось агентів Німеччини. Якби Німеччина перемогла, Україна відбулася б і стала потужною державою у Центрально-Східній Європі.

Треба все-таки прислухатися до vox populi

— Петлюра за правління Павла Скоропадського сидів у Лук’янівській в’язниці. За що його туди запроторили?

— За антидержавну пропаганду та агітацію. Він вів антигетьманську пропаганду через селянські кооперативи, які очолював. Самі ж селяни спершу терпимо поставилися до приходу до влади Скоропадського. Та після повернення старих порядків взялися за зброю.

— Антигетьманське повстання почалося 13 листопада 1918 року. Петлюру випустили за тиждень до його початку. Як йому так швидко вдалося все організувати?

— Тут не стільки Петлюра відіграв роль, скільки Український національний союз, що об’єднував усі опозиційні сили. На свободі тоді були інші діячі Української Центральної Ради. Петлюра долучився лише на фінальному етапі. Але, бувши популярним серед військових, він став отаманом республіканського війська і членом Директорії. Найбільш ймовірно, цю посаду він обійняв заочно, оскільки не був присутній на історичному засіданні ввечері 13 листопада.

— Попри ворожнечу на політичному рівні, Петлюра і Скоропадський мали шанс співпрацювати?

— Швидше за все ні, бо ж Петлюра сидів у в’язниці. Якби був шанс на те, щоб працювати спільно, вочевидь, вони б ним скористалися. Це був би цікавий тандем, вони б доповнювали одне одного. Але для такої співпраці комусь довелося б іти на поступки. Уже потім, наприкінці свого правління, Скоропадський призначив головою уряду проросійського Сергія Гербеля, бо демократичні сили відмовилися співпрацювати з гетьманом через ухвалення Грамоти про федерацію з Росією. Тут гетьман сам собі підписав смертний вирок.

— Для чого гетьману була ця Грамота про федерацію і який вплив вона мала?

— Скоропадський опинився у безвихідній ситуації. Він був змушений піти на цей крок через поразку Німеччини та Австро-Угорщини у Першій світовій війні. Німці йшли з України, і єдиний шанс втриматися при владі — це домовитися з країнами Антанти. Умовою такої домовленості було налагодження співпраці з білогвардійцями, а для цього потрібно було ухвалити якусь політичну декларацію. Ця Грамота була більше зверненням до білогвардійців і країн Антанти. Або він мусив почати співпрацювати з Директорією, поступитися владою і посісти більш декоративну роль. Але він на це не пішов. Скоропадський вважав Україну іншою Росією, яка зможе врятувати велику Росію. Але це була ілюзія. Саме українським гетьманом він став уже в еміграції.

— Очевидно, що більша частина української еліти, у тому числі Скоропадський і Петлюра на початку своєї політичної кар’єри, розглядали Україну саме в російській системі координат. Чому ідея української незалежності була такою непопулярною?

— Дуже мало людей серед еліт сповідували цю ідею, тому і в широких масах це сприймалося як щось дуже радикальне. Станом на 1917 рік всі говорили про автономію у складі федеративної Росії. Про незалежність говорив лише Міхновський з невеликим колом послідовників. Навіть у Четвертому Універсалі в останньому пункті йшлося про створення в майбутньому якоїсь химерної федерації. Люди важко позбавлялися цих ілюзій про дружбу з Росією. Щобільше, в нас ще перед початком Світової війни не було партій, які могли вести безкомпромісну боротьбу за незалежність. У тій самій Польщі були такі партії.

— Але у нас існувала Українська народна партія, яка виникла ще напередодні революції 1905—1907 років. Потенційно вона могла вести безкомпромісну боротьбу з царською Росією?

— Ця партія трималася виключно на авторитеті Міхновського. Але згадаймо, як поставилися до його ідей на першому Всеукраїнському військовому конгресі. Всі боялися прогнівити владу у Петрограді, причому небезпідставно. Вірили, що нова, справедлива, демократична Росія вирішить всі кривди та позбавить усього негативу.

— Історик і журналіст Дмитро Шурхало пише: "Гетьманат — це наша країна невивчених уроків, і деякі речі ми ніби переграємо з інтервалом у 100 років". Які саме невивчені уроки впливають на наше сьогодення?

— Я скажу трохи по-іншому: треба все-таки прислухатися до vox populi. Треба робити реформи, які потрібні населенню. Яким би не був освіченим, аристократичним, мудрим, розумним Скоропадський, він все одно програв малоосвіченому селянству. Саме селяни громили гетьманські дружини. Треба не забувати про національний елемент і робити ставку на національних діячів. Гетьман був українською походження, але не був українцем за переконанням. Зрештою, я б не порівнював 1918 та 2023 роки. Сьогодні українська політична нація повністю сформована, а тоді вона тільки зароджувалася. Тоді у нас були проблеми з міжнародним визнанням, а сьогодні ми маємо підтримку майже всього світового співтовариства.

— Як би ви оцінили Симона Петлюру як державного діяча якимись короткими тезами чи реченнями?

— Петлюра зростав. Петлюра у 1914, 1917, 1919 та 1920 роках — це зовсім різні люди. Він нічим не вирізнявся з-поміж інших, був непомітним семінаристом з Полтавщини. Можливо, саме тому, що походив з простої родини, він виявився найбільш витривалим та найбільш міцним політиком. Саме йому довелося пройти ті всі важкі роки та не зрадити ідею побудови Української держави. Він був як капітан, який до кінця залишався на капітанському містку на кораблі під назвою "незалежна Україна". Такі яскраві особистості як Винниченко, Грушевський чи Скоропадський, дуже швидко розчаровувалися і відступали в сторону. І що більше вони розчаровувалися, то більше на передній план виходив Симон Петлюра.