"Рашизм: Звір з безодні". Уривок з книжки Лариси Якубової

Рашизм — вища стадія "рускаго міра". Рашизм — історично новий феномен — відкладений/мутантний фашистський/нацистський синдром на російському етнополітичному ґрунті. Саме мутантна сутність пострадянського організму РФ робить неможливими прямі аналогії з нацизмом чи фашизмом, як на загал ідеться в масовому дискурсі. Сучасні російські реалії занадто складні для банального тлумачення. Пересічному європейцю, ба — навіть українцю незрозумілі нюанси, які відрізняють рускій/російский націоналізм, рускій народ, рускую націю, "російську націю-цивілізацію", російську імперію, а тим більше — рускій нацизм, рускій фашизм, негативну мобілізацію і т. і. Не доводиться взагалі вести мову про "вписування" російського контексту в раніше вивчені версії право-тоталітарних прогресистських феноменів (не всі вони описані і достатньо вивчені саме внаслідок цього). Понад те — доцільніше давати їм власні назви відповідно до "родової приналежності". 

<p>Лариса Якубова "Рашизм: Звір з безодні"</p>

Певне буксування інтерпретації феномену рашизму вочевидь пояснюються смисловим ступором і стигмою, травмою ХХ століття. Не секрет, що переважна більшість його дослідників описували, як їм тоді здавалося, феномени-девіації, які вже ніколи не повторяться. Це виявилося ілюзією. Лише здавалося, що гасло "Ніколи знов!" працюватиме тільки тому, що на дворі ХХІ століття, а людство сплатило всі борги за ілюзії попереднього ХХ сторіччя. Ні, так це не працює. Є і залишатимуться геополітичні зони, що намагатимуться підвищити свої геополітичні ставки, взявши на озброєння право/ліво-тоталітарні практики і дещо апгрейтувавши (покращивши/підсиливши) їх, переграти наново результати попередніх світових воєн. Саме те робить путінська Росія.

Отже, увесь 2022 рік пішов у світу спочатку на прийняття самого слова, а потім — на з’ясування питання: чим є рашизм? Це фашизм чи нацизм? Згадаємо лише верхівку суспільної дискусії, яка розгорнулася навколо цієї проблеми, лише окремі — найбільш фокусні чи кваліфіковані думки.

Рашизм — це націонал-більшовизм (Владімір Пастухов).

Рашизм — він же "русскій мір" (Сергій Громенко).

Шизофашизм (Т. Снайдер, Е. Епплбом та Міхаіл Епштейн, який є автором визначення).

Посилаючись на шість аспектів фашистською державою назвав путінську Росію  політолог Тарас Кузьо.

Фашизмом його вважають Олександр Мотиль ще від 2016 р. (перед тим він називав його квазіфашизмом) і політолог, колишній викладач РАНГіДС Дєніс Грєков. 

Як парадоксальний фашизм, специфічний культурний феномен, постмодернізм по-російському визначає рашизм проф. Колумбійського університету Нью-Йорку Марк Ліповецкий).

Рашизм — це фашизм/нацизм (Яна Примаченко)

Це — нацизм, оскільки його визначальною характеристикою є "свідома масова згода російського суспільства на максимально варварські вбивства і руйнування" наголошує Михайло Подоляк.

Аналогічної думки дотримується Сєргєй Мєдвєдєвнині професор латвійського Вільного університету, в минулому — ВШЕ у м. Москва, порівнюючи з нацизмом, і додає уточнення — каргофашизм, ретро-фашизм. 

Рашизм перебуває в перехідній від фашизму до нацизму стадії (Борис Пастухов).

"Певний постфашизм, який відрізняється від класичного фашизму тим, що в ньому відсутній масовий ентузіазм" (Кіріл Мартинов).

Рашизм — це "російський озброєний націоналізм", "російський озброєний територіальний націоналізм" (Ніколай Мітрохін).

Не є фашизмом оскільки не є революційним (А. Шеховцов). 

Не бачить ознак фашизму, оскільки визначає останній як рід політичної ідеології, міфічним ядром якої в різних проявах є палігенетична форма ультранаціоналізму, Роджер Гріффін.

Тривалий час не вважав путінський режим фашистським, оскільки той не є революційним, Андреас Умланд. Наразі позиція дослідника змінилася.

Ні, не фашизм, категорично заперечував Ярослав Шимов, апелюючи до де зловживання історичною термінологією і прагненням перетворити його на generic term. Власне, в цьому пасажі виявлялась замовна критика Тімоті Стайдера, який замість довести фашистську суть рашизму ніби дав "публіцистично точний портрет авторитарного мілітаристського режиму, що спирається на вкрай викривлені уявлення про історію власної країни і сусідів".

Марлен Ларюель тривалий час зазначала, що в РФ складався все більш авторитарний, персоналістський, патрімоніальний та імперіалістичний режим, але такий, що не звертається до міфу мобілізації/генерації нації і віддає перевагу, навпаки, щоби його громадяни лишалися демобілізованими і пасивно підтримували його». До 2022 р. вона наполягала, що «не слід застосовувати визначення "фашизм" до чинної російської влади, оскільки це ніби перешкоджає об’єктивному розбору суті режиму і його практик, переводячи поведінку Кремля в категорію "зла, яке не обговорюється"».

«Поняття рашизму доцільно було б розглядати не через призму етнічної складової (є все ж таки роздвоєність між "рускімі" і "росіянами"), а як корпоративно-кластерне виявлення імперської державності, як ментальний наратив ситуативного поняття "політичний рускій", зауважували Валерій Король та Григорій Любовець.

Мусимо визнати, що ця, мало зрозуміла невтаємниченому в нюанси методології різних наукових дисциплін і шкіл читачеві поліфонія смислів, лише заплутує. Намагаючись кваліфікувати рашизм, викласти його в категоріях чинних методологічних шкіл, дослідники, а ще більше — практикуючі політтехнологи, публіцисти, журналісти — всі ті, хто безпосередньо працюють з масовою свідомістю, потрапляють у справжні методологічні лабіринти. І це попри те, що теорія і історіографія тоталітаризму, фашизму, нацизму, комунобільшовизму складає колосальний блок інтелектуальної спадщини ХХ сторіччя. Насправді жодної проблеми не існує (якщо відкинути аспект політичної вмотивованості і фінансових зобов’язань авторів). Існує лише завдання обрання відповідного інструментарію і чіткого окреслення предмету аналізу.

Спробуємо розібратися по суті.

Першими на феномен тоталітаризму звернули увагу письменники. Романи Євгенія Замятіна "Мы"1920 рік та Андрія Платонова "Котлован"1930 рік побачили світ задовго до Дж. Оруелла та О. Хакслі і сигналізували про появу якісно нової форми політії. Політії, страшної не лише за наслідками застосовуваного нею терору, а й за тими пертурбаціями, які вона спричиняла у суті людини. Вже після них з’явилися всесвітньовідомі твори Олдоса Хакслі "О дивний новий світ"1932 рік та Дж. Орвелл "Скотний двір"1945 рік, "1984"1948 рік, в яких нова система віднайшла нові грані. Чи не синхронно розпочалося осмислення проблеми філософами (йдеться, зрозуміло, про антитоталітарний дискурс, а не про його апологетів). Перша потужна заявка на осмислення онтології фашизму належала Х. Ортега-і-Гасету"Повстання мас", 1930 рік, а лаври засновниці тоталітарної школи і класика, який запропонував новий інструментарій його описання і концептуалізації, дісталися Ханні Арендт — авторці культової праці "Витоки тоталітаризму"1951 рік, багатократно перевиданої багатьма мовами світу. Карл Фрідріх, автор дослідження "Розвиток теорії і практики тоталітарних режимів"1969 рік, осмислював і порівнював тоталітарні системи з дальшої історичної перспективи. Разом із Збігневим Бжезинським у 1956 р. "Тоталітарна диктатура і автократія" після багатократних спроб дати коротке визначення тоталітаризму, вони запропонували поняття "тоталітарний консенсус", розглянули його як сукупність системотвірних принципів. Наразі воно залишається ключовим у справі діагностики тоталітарної системи.

Доводиться визнати, що аналітичну рамку при атрибутиці рашизму "збиває" передусім не когнітивний, а психологічний ступор. Що й не дивує. Світове інтелектуальне середовище, на жаль, проіснувало останнє сторіччя, мало вправляючись в історії України. По правді — дивлячись на неї очима Росії. А, крім того, в епіцентрі тоталітарної школи, спродукованої світовим інтелектуальним середовищем, традиційно перебувало в широкому сенсі єврейське питання, у вужчому — трагедія ШоаГолокост. На осмислення причин фатальної дегуманізації низки європейських націй і причин їхньої участі у масовому знищенні євреїв Європи були спрямовані основні зусилля інтелектуалів. Створена ними рамка виходила з того, що нацизм і фашизм в Європі подолані — "Ніколи знов!". Голокост виступав десятиріччями системотвірною матрицею аналітичної праці, що появнювалося масштабом включеності в цей загальносвітовий дискурс.

Україна і українці в ньому натомість знаходилися на далекому маргінесі. Коли аналогічні процеси почали розгортатися в українських реаліях, науковці виявилися банально не готовими до їхнього осмислення. Все, що вони могли зауважити через незнання історії України — це банально повторювати, що ситуація є (не)аналогічною. Та хіба хтось всерйоз може сподіватися, що семи десятиріччях якийсь історичний феномен може оприявнитися буквально? Закриваючи очі навіть на те, що Голокост відбувався в умовах другої промислової революції, а сучасні події — в постінформаційному глобальному світі?

Отже, з далекого маргінесу гуманітарної дискусії і теоретичних узагальнень Україна і українці "вигулькнули" цілком неочікувано. Виявилося, що попередні вісім років російсько-української війни більшість "експертів" (не кажучи про проплачених Кремлем імітаторів) не використали для того, аби увійти в суть предмету. Гасло — Russia is a first! — жодним чином не підважилося. Визнаним науковцям було просто "ніколи" поцікавитися етногенезом українців, історією їхнього націє- і державотворення. В іншому б випадку вони знали, що єврейська та українська нація все ХХ сторіччя слугували тригерами розмірковувань з теорії націй і націоналізмів, виявляючи чимало спільного і своєму поступі. Значною мірою саме історія цих двох народів є ключем до розуміння історії ХХ сторіччя. Ключем, значною мірою проігнорованим.

Світові інтелектуали наразі катастрофічно мало знають реальну історію України і реальну Росії (не плутати з загально поширеними і вкоріненими на рівні стереотипів європейської славістики історикоподібними сурогатами). Саме відсутність реального історичного знання не дозволяє їм вийти ра рамки баналізації проблеми. Какофонія смислів та висновків, передусім у ЗМІ, є лише віддзеркаленням цього стану. А, крім того, і фактором інформаційної війни — складової походу рашизму проти сучасного світу. Систематизація феноменів, а в них систем, підсистем і явищ лише розпочалася. Дослідження феномену на піку його оприявлення саме по собі є неабияким інтелектуальним викликом. Під час щосекундної загрози життю — поготів. 

І все ж його слід намагатися вирішувати. 

Для початку звернемо увагу на "слова". 

В суворо науковому сенсі не варто називати рашизм фашизмом/нацизмом. Бо кажучи, що путінська Росія є нацистською, ми б дали підстави вважати, що ідеологічно Кремль і рашисти наслідують настанови Адольфа Гітлера і надихаються його "Майн камф". Рашизм не належать і до феномену "російського фашизму", який існував синхронно з фашизмом і нацизмом в ХХ столітті. Рашизм питомо продовжує і розвиває певні сегменти профашистських ідеологій/рухів/організацій, які з’явилися вже в пострадянській Росії. Про це зокрема ідеться в низці досліджень, які з’явилися в ті часи, коли їхнє вивчення ще було можливим поза пропагандистською рамкою. Властиво, в Росії є нацисти, питомо неонацисти, які є послідовниками А. Гітлера і є складовою частиною світового неонацизму, що сповідують його символічні, ідеологічні та організаційні засади. Понад те, не приховуючи своєї належності до (нео)нацизму, вони від 2014 р. воюють на стороні РФ та інспірованих нею квазіструктур ЛНР/ДНР. Мета їхньої участі озвучена гранично відверто — "Ми хочемо вбивати". 

І все ж російські нацисти і рашисти — поняття далеко не синонімічні, хоча й належать до однієї родової групи.

Дослідники найчастіше кваліфікували фашизм/нацизм як виразку на тілі західноєвропейського лібералізму, що зрештою почала сприйматися як тимчасова девіація, спрямована передусім проти лівого радикалізму. Втім, на наш погляд, її антиліберальна спрямованість є не менш системотвірно. Власне сьогодні очевидно, що тоталітарні режими були ні чим іншим, як відповіддю переважно постімперських консервативних середовищ на загальноєвропейську хвилю демократизації та лібералізації, яка розпочалася наприкінці XVIII століття і триває досі. Безпосередні ідеологи фашизму/нацизму дивилися на феномен під іншим кутом зору. Хайдеггер зокрема вважав, що "консервативна революція" це і є фашизм/нацизм. Натомість Ортега-і-Гассет вважав, що тоталітаризм народжується демократією, позбавленою ліберального змісту. Боркенау бачив причини фашизації у кризі культури, спричиненій світовою економічною кризою.

Додамо, що при цьому предметний розгляд феномену не менш часто відсилає дослідників, а тим паче публіцистів, до іншого не менш яскравого історичного феномену ХХ сторіччя — сталінізму/комунобільшовизму. І це не випадково, бо розмисли про онтологічні корені рашизму слід починати з встановлення онтологічних зв’язків між фашизмом/нацизмом/комунобільшовизмомйого хронологічно урізаною формою був сталінізм. Все стане на свої місця, якщо типологічно розділити тоталітарні системи на правий і лівий спектр, розуміючи, що їхньою спільною ознакою і завданням було знищення/гальмування загальноєвропейського  тренду на суб’єктивізацію держав, етносів, особистості. 

Отже, все це — фашизм, нацизм, комунобільшовизм, рашизм — явища одної родової групи, ім’я якому — тоталітаризм. Фашизм, нацизм, комунобільшовизм, рашизм є лише його історичними різновидами, сформованими на основі певних етнокультурних феноменів. Фашизм постав як націоналістичний проект, підпорядкований меті виходу з кризи. Націонал-соціалізм — як глобальний проект саме внаслідок його расистської складової, що мав завданням знищення "унтерменшів"націонал-соціалісти — фашисти "на максималках" і світовий експансіонізм. Комунобільшовизм — тоталітаризм лівого політичного спектру, зіпертий на ідеологію ленінізму. Рашизм — чорносотенно-білогвардійсько-чекістська тоталітарна ідеологія і практика з низкою специфічних ознак, обумовлених гібридним характером російського політичного проекту і обставинами постмодерну.

В широкому сенсі тоталітаризм — це атавістична перверсія демократіїОртега-і-Гассет, Бжезинський і Фрідріх — тобто рецидив здичавіння на тлі формування демократії в сучасному її розумінні. Саме це відрізняє його від низки політичних форм врядування (диктатури, авторитарні режими), з якими тоталітаризм часто плутають. В основі тоталітаризму перебуває тоталітарний консенсуспевна форму симфонії між населенням і владою, що перетворюють країну і суспільство, які його досягають, на якісно нову форму суспільно-політичного організму.

Особливо важливо розуміти, що головним ворогом тоталітарних режимів і систем є лібералізм. Не демократія — бо вони самі є хоч і перверсивними але демократіями, а саме лібералізм. Підсумково/глобально — ідея вільної (суб’єктної) Людини і всієї політично-культурної інфраструктури, що дозволяє політичну суб’єктність людини реалізовувати. Саме послідовне і системне винищення ідеї лібералізму на всіх поверхах існування держави і соціуму зрештою руйнує і те і те. Замість сукупності індивідуумів, які перебувають у складних соціокультурних і політичних взаєминах, через тотальний терор постає погромний натовп (за Х. Арендт — "людська множина наче зникає в Одній Людині велетенських розмірів"), а сама людина переводиться в режим "голого життя"Дж. Агамбен. При цьому, як засвідчує досвід, за умови тривалого існування, тоталітарна система примудряється винищити в людині не лише прагнення до свободи, а і саме її розуміння. Інвалідизація особистості, атрофія навичок самостійної соціальної взаємодії і спільного со-творення, є основним наслідком панування тоталітарних практик. А крім того — постання домінантної популяції носіїв тоталітарної ментальної матриці, що гальмує, а часто призводить і до поразки (як у випадку Росії) посттоталітарного транзиту.

Так само важливо пам’ятати, що держава сучасного типу і тоталітарна система є онтологічними протилежностями, як за структурою , так і за сенсом. Демократія і лібералізм — це про інститути, інституції і правила взаємодії між ними, тобто — процедури. Це база, на якій вибудовується в низці національно-культурних інтерпретацій держави в гобсівському розумінні (варто нагадати, що вони принципово і за внутрішнім укладом, і за соціальною структурою, і за ментальною та культурною основою відрізняються від попередніх історичних версій навіть у середовищі тих спільнот, які спромоглися існувати у майже незмінних етнічних ареалах. Лише для читача, не заглибленого в історичні контексти, позірна Франція Людовика ХIV та Франція Емманюеля Макрона — це те саме в різних побутових декораціях. Насправді це не так, ідеться про неспівставні історичні феномени). Тоталітрана система — це про невпинне знищення/розщеплення/розчинення/деформацію державних і соціальних інститутів та інституцій. Це про зростання державної машини (влади) і населення в новій формі садо-мазохічних відносин, ефективність яких підвищується не культурними і правовими практиками, а терором.

Повертаючись до проблеми інсталяції тоталітаризму, варто зауважити, що універсальною причиною його народження є бажання спростити політичну ситуацію, що спонукає певні владні кола зневажити процедури, зазвичай під гаслами "спільного блага" з огляду на неготовність народу відповідати викликам моменту. Як приводом для приходу до влади Гітлера став зговір умоглядних ворогів рейху з комуністами, так прелюдією операції "Наступник" 1999 р. стало завдання упередження комуністичного реваншу. Власне, під тим же мотивом відбулися встановлення президентської республіки 1993 р., вражаючі політтехнологічні маніпуляції виборами 1996 р. Іронія історії полягала в тому, що в усіх випадках намагання упередити поширення червоної пошесті призвело до ще більш фатальних наслідків. 

Підсумовуючи досвід ХХ сторіччя, можна сказати, що провідними трендами історичного поступу Європи і Північної Америки, які зрештою стали глобальними були:

1) Лібералізація і демократизація – перехід від монархій і абсолютизму, як перед тим основного типу політичного життя, до республік і парламентського ладу; 

2) Криза і розпад колоніальних систем. "Побічкою" цього тренду, в одному випадку, стало народження націоналізмів (і, відповідно, молодих національних держав), а в іншому, — тоталітарних систем (як правило, в країнах з імперським минулим). 

Отже, феномен тоталітаризму в усіх його національно-культурних різновидах є нічим іншим як відповіддю певної етнокультурної спільності на основоположні питання модернізації. Простою мовою — що обирають певна країна і населення: рухатися в майбутнє, ускладнюючи соціальну структуру, суспільні взаємодії, рівень розвитку людського капіталу, архітектуру гілок влади і політичну культуру громадян, чи, навпаки, намагатися зупинити зміни через спрощення соціальних відносин і їхнє протезування технологіями масового терору, насильства над масовою свідомістю зокрема.

В цьому сенсі новонародженняреінсталяція тоталітаризму—рашизму в Росії є наслідком і симптомом її перехідноготранзитного стану. Як побачимо далі — результатом нездатності Росії, як політичного проекту, і росіян, як етносу, до повноцінної природної модернізації.