"Наша прогулька автом". Стаття з газети "Діло" за 1928 рік

В інших … народів роблять прогульки по пустелях Азії, Африки чи Австралії, літають літаками до Америки, відкривають бігуни і т. и,, а в нас це вже є подією, коли хто вибереться автом по краю. 

Таку “подію викликати” хотіли ми, цебто я, професори з Тернополя, Ц. й О. і один з Гірняків, і вибралися автом на початку липня ц. р. з Тернополя здовж Серету й Дністра аж до Окопів св. Трійці, а потім через Городенку, Станиславів і Стрий у скільські гори, туди й назад. 

Розкажу коротко про ту нашу прогульку не так для самої “події”, як радше тому, що це фактично цікаві річи і треба, щоби наші люди робили прогульок як найбільше. 

Признаюся отверто, що мені – не знаю, як іншим моїм товаришам подорожі – якось ніяково було зсідати до авта. В нас з автом обовязково вяжуть панство, а ми… знаємо, наші відносини. Одначе… пересуд треба було переломити, тим більше, що авто не було наняте, а тільки було власністю одного із згаданих професорів і власник сам був за шофера. Прогулька трівала шість днів. 

Приємність для нашого брата їхати автом лежить у тім, що раз, сидиш собі у вигіднім авті – це була ладна 30-кінна Шевролєтка, – а не на якімсь драбинастім возі, похитуєшся й захоплюєшся околицею і природою, друге, думаєш собі, що тобі до щастя нічого більше не потрібно, а третє, ну, що відриваєшся на хвилю від української мізерії і думаєш, що ти належиш до такої самої нації як інші… 

Але я думав собі, що для мене ще буде одна користь: а саме, що я вироблю собі певну синтезу з околиць і з типів, звичаїв і обичаїв тих людей, через які поїду. Щодо околиць, то я ще скажу, а що до типів, то, правду сказавши, тої синтези я собі не виробив. А це тому, що ми їхали не для студій, а тільки так собі, а далі ще й тому, що їдучи переважно тільки головними шляхами, тай їдучи скоро, подекуди 75 км. На годину, і ніде не затримуючись, ми не мали нагоди стрічатись з людьми. Зрештою поверховна моя синтеза така, що, значить тільки тернопільський, беручи в ширшім значінні, селянин трохи інакший, скажім, більше зевропеїзований, а решта, від борщівського почавши, а на скільськім скінчивши, все гуцули… 

Тут я не можу здержатися від такої замітки. Як ми тільки минули перше село, то перше вражіння, яке я пережив, – не знаю, як мої товариші, – було те, що, як пише Стефаник, “якийсь туск добирався чоловікови до серця”. Трийцять літ, як я вирвався з села і ті люди все однаково похилені й зажурені і з таким самим недовірчивим і трівожливим поглядом супровожали наше авто, а яким я сам колись супровожав панську чвірку!.. 

Гей! Коли це станеться, що наш інтеліґент, що вийшов зі села, переїзджаючи через село, буде дивитися на нього без смутку і задуми? 

Ґеоґрафічна синтеза від Тернополя по скільські гори така. На подільській високорівні між ріками-допливами Дністра нічого цікавого: тут і там заглубини й підвисшення, лани й лани – Слава Богу! – і сіножати, подекуди пасіки серед ланів наче мінятурні твердині й нічого більше. Над ріками, скажім, над Серетом і Дністром, особливо в долішніх їхніх бігах, природа куди цікавіша: яри, ліси і скали, пасовиська і багна, і небо наче чистіше і краще ніж на високорівні. Мені соромно признаватися, що я щойно тепер довідався, Господь його знає, як у нас учать по школах! –, що долини подільських рік криють у собі стільки краси. Та це вже в нас комунал, що, мовляв, “самі нє вєцє цо посядацє!”.

На полудень від Дністра між допливами таж нудна високорівня, тільки ще рівніша ніж на півночі і покрита ланами. Лінія: Тисьмениця – Долина – Стрий рівне мов тарілка підгіря, тільки денеде поперетинане далекими відногами гір, а далі гори… 

Але вичислю цікавіші річи, які ми бачили. 

В Більчу Золотім – наш перший день прогульки й нічліг – ми оглянули під проводом о. Гр. місцевого пароха, печеру, селяни звуть її гротою, що має тягнутися попід землю аж до Камянця Подільського. Чи вона дійсно тягнеться аж до Камянця, того, наскільки я знаю, ніхто не справдив, але москалі за часів війни, як тут були, веліли строго стерегти входу до неї. Печера збудована з ґіпсової формації – ми оглянули її на яких 300 кроків вглиб – тай, коли її порівняти з ґротами на Красі, не говорячи вже про Адельсберґ, не має в собі нічого особливого. Нема в ній ні сталяктитів ні сталяґмітів ні ґіґантичних саль, а тільки сам коридор, подекуди розгалужений, але особливість її лежить уже в самім її істнуванні на Поділлі тай у тім, що певно про неї знають тільки самі більчани і найближчі до них і які специ-ґеольоґи, а позатим ніхто. Я думав, що це та сама печера, що її в своїм часі відкрив бл. П. Кл. Ґутковський у Кривчу, але це зовсім щось інше. Для нас, українців, цікаво побачити ту печеру бодай задля того, щоби виробити собі певне поняття, як могли повстати київські лаврські печери, бо, думаю, що вони повстали з подібних печер, як у Більчу. Ще цікаве, що з тої печери, як нам оповідав о. Гр., кн. Сапіга, власник Більча, перед війною вивіз до музею в Кракові цілий віз якихсь черепків з урн, ріжних посудин і кісток. Тепер якесь варшавське товариство уладжує до тої печери прогульки і займається удержанням у порядку входу до неї. 

З Більча оглянули ми ще з о. Гр. скали над Серетом, т. зв. Каплицю і руїни якогось давкого василіянського монастиря в Монастирку, місцевости 6 км. На полудне від Більча. Скали є тої самої формації, що Карпати, “каплиця” – це вчасти природна, а вчасти штучно видовбана печера в скалі над самим верхом яру на величину кімнати і як розказував нам о. Гр., мала вона колись служити нашим прадідам – поганам за святиню абож і за твердиню, в недавніх часах як істнував монастир, за одиничну келію для монахів, а нині стоїть там якась старинна ікона. Печера мусить бути дуже давної роботи, ще давнішої, наскільки я на тім розуміюся, ніж “замок” у Бубнищу. Руїни монастира перед трьома роками законсервував о. Гр. і там тепер відбуваються щороку відпусти. 

З Більча остало нам ще те вражіння, що відносини тамошніх селян до двора і до інтеліґентів дуже патріярхальні. Нам усюди низько кланялися, а селяни не важилися в нашій присутности курити. 

З Більча через Мельницю ми поїхали до Окопів св. Трійці в сам той кут, де Збруч вливається до Дністра і де сходяться кордони трьох держав, Було вражіння, що їдеться на край світа, а бодай до якоїсь місцевости над морем, де дороги кінчаться. А потім нам стали в уяві гри ріжні суспільно-політичні орґанізми, три культури і майже три ріжні світи… А всетаки кут замешканий одним народом! Якби одно серце поділено на три комірки… Тай нам, коли ми на це гляділи, серце краялося на три частині… 

Пішки були ми – розуміється в супроводі одного жовніра, що нам дав його командант граничного постерунку в Козачівці – верболозами над самим Збручем і на другім боці на яких 50 кроків перед нами купався і вигрівався на сонці відділ української граничної сторожі з обовязковими “гармошкою”, піснею і танцем. Нас оглядали цікаво, але з повагою. Жовнір розказував нам, що вони тут над границею убрані добре, але в середині обідрані… 

Ще цікаве, що в Козачівці, котра була за війни зовсім звичайним селом, будується тепер богато віль і видно, що це буде літнище. 

У Заліщиках, де ми ночували, порадили нам знайомі, заки переправимося через Дністер, оглянути Червоногород, місцевість, положену над Джурином на яких 8 км. На північний захід від Заліщик, що походить, як нам казали, з XIV. В., і замок у ній. Ми зпочатку не покочували їхати, бо треба було звертати на бічну дорогу, але вкінці поїхали і не пожалували того. Чогось подібного не бачиться в житті двічи. Ми привикли бачити замки на горі, а тут він якраз вдолі, на дні глубоченного лійковатого яру. Джурин, котрий так само як усі інші допливи Дністра в долішнім бігу пливе глибоким яром, творить у тім місці не великий закрут й опливає мале підвищення наче остров, і на тім острові побудований той замок. Як дивитися згори, то він виглядає наче маленька хатка-забавочка. Замок має дві високі, на подобу турецьких мінаретів, і має походити ще з турецьких часів. 

Ще щодо назви Червоногороду. То вона мусить походити з того, що земля, й від неї всі дороги в тім лійковатім ярі, є червоні як цегла. Таку червону землю можна бачити тільки на Істрії.