"Комори Довбуша. Жаб'є. Коломия". Мандрівка Карпатами 1925 року

Одягаємося чим скоріше, п'ємо нашвидку сніданє, забираємо дещо з харчів, конечних на сьогоднішню прогульку і хоча ще не скоро йде поїзд до Ямної, виходимо з хати, щоби трохи погуляти по Дорі, придивитися на святочно одітих Дорян.

На горбі невеличка, типова гуцульська церковця, ціла крита синьою бляхою. Сива її барва знаменито достроюється до сивих скель та зелених верхів, що знімаються кругом села.

Нарід пливе як вода з усіх сторін села. Старі й молоді, пишні, горді, сміливі у своїх барвних, неначе театральних строях. Гуцули убрані коротенько ледво по коліна. Ноша їх уже трохи змодернізована, замість двох червоних, золотом перетиканих запасок, у них уже тільки одна, а з переду коротенький, гальонами нашитий фартушок. Й пацьорок важких, червоних гуцульських на шиї не носять, тільки на широкій биндістрічка, легко розложені, лискучі, різноцвітні перли, та золоті й срібні дукачі….

…

Вузькою долиною, яку вижолобив собі межи горами Прут, мчиться наш потяг. По обох сторонах дороги здіймаються високі стіни гір, то вкриті густими смерековими лісами, то знов сивіють дужими, сивими камінними скелями.

Поза Яремче, яке є улюбленою стацією в сих околицях (переважно для чужинців), переїздимо понад Прутом високий на сім поверхів віядукт. Сей міст був колись цікавою особливістю інжинерської штуки, і кажуть, не мав собі рівного в Европі. Тепер це чудо техніки, знищене в часі війни, лежить купою каміння, посеред ріки. Місце його заступив міст цілий із заліза, що виглядає наче залізна плетінка. Що до краси, не можна його порівняти з давнім, — одначе сміливість тих, що його будували, теж імпонує. Коли дивитися на нього з долу, не хочеться вірити, що він не угнеться, не розлетиться, коли цілим тягарем надавить його важкий, залізний потяг. Та ні. Переїздиться по ньому, немов по землі.

Дальше долина чим раз більше звужується. Гори знімаються одні понад другі так близенько, що здається от-от зійдуться, замкнуть, загородять дальшу дорогу. Се й є найвузший шлях на сій цілій лінії. Їдемо вузьким провалом, де давний гостинець, обернено на залізничний шлях, а возову дорогу треба було прокопувати в горах. Сосни, ялиці майже заглядають у вікна возів, скелі й каміння звисають понад дорогу як би хотіли розтрощити нас. Один із таких велетів-скель лежить при самій дорозі із хрестом на верху. Се камінь Довбуша, як зрештою усе, що величне, незвичайне у наших горах в'яжеться з іменем сього народного героя-опришка.

…

Препогана погода. Ні дощ, ні слота, а мрачно, димно. З вікна бачу, що на наше подвір’я входить із бесагами на плечах гарна Анничка, онука діда Івана, що сидить десь там високо у верхах. Звичайно багато веселости, життя вносить у наше товариство отся, смілива, жартівлива гуцулочка. Тепер бадьорість Аннички переходить і на нас. Вже в зовсім веселому настрою виходимо на прогульку.

…

Комори Довбуша вже й справді недалеко. Ще пару хвилин ходу на пів зарослою стежечкою, й дорогу заступають нам великі скелі, що висотою своєю переходять найвищі сосни свого окруження. Угрупованнє їх цікаве. Щось неначе якийсь старезний замок первісного стилю, пізнати однако ж, що се діло природи, а не людських рук. Під навислими скелями вхід до печер. Пробуємо заглянути трохи в їх нутро. Абсолютна темрява й такий холод, що при світлі свічки бачимо клуби пари, яка добувається з уст, коли говоримо. Якби у нас так хоч три бунти свічок, ми-б основніше розглянули комори, хто знає, чи й не найшли би щось із Довбушевих скарбів. А так вид догораючої свічечки в руках говорить нам, що треба чим скоріше вертати. Робимо се зрештою дуже радо, бо сирість та холод проймають нас наскрізь.

…

Ну, слава Богу, що хоч сього дня гарна погода. ДарабаПліт, збитий із дерев'яних кругляків в Жаб'є призначена для нас, привязана на довгій жердці до берега, весело підстрибує на воді, немов зривається на бігу, нетерпеливиться. А показується вона надсподівано гарно: на грубих смерекових ковбках, спаяних деревляними "розкрутами", покладену малу помостину із дощок, ще й лавку із поручем, щоб було де сісти (інакше прийшлося би всю дорогу стояти). Дараба замаєна смеречиною, ціла, свіжа, пахуча, облита струйками живиці, яку припікаюче сонце витискає як із ковбків, так і з новенької деревляної помостини із лавочки, з зелених, свіжо зрубаних смерічок. Легкілегені розширюються від сього цілющого запаху, чоловік легшіє, здається, коби крила, полетів би в оті сині безхмарі простори, що якоюсь незмірною глубиною голубіють над нами.

Наші невеличкі клуночки з їдою привязуємо сильно до деревляного стовпика, вбитого для того посеред дараби. В слід за сим входимо й ми. Грубі деревляні ковбки мало що й подаються під нашими ногами. Таке се все сильне, безпечне, що нам аж смішно з того, що половина нашого товариства остає в Жабю, не довіряючи  солідности дараби й зручности наших керманичів. Наша дараба така сильна, а керманичам хиба-ж першинка плисти дарабою долів? Таж старий Федір, висмажений ще вітром і сонцем, виглядав як  Індіанин, і молодший Михайло, дужий рослий, як бог сили і краси, тільки тим і займаються, що пливуть сплавами по Черемоші.

Нас крім керманичів їде тільки пятеро: три мущини і дві жінки. Що до жінок, то правду сказати, — Федір не дуже радий тому, що в таку дорогу вибирається й "челідь". Досить іронічно підсміхаються із наших легких одягів та плитких черевичків і гуцулки, що зібралися на березі дивитися, як то "панни" муть їхати.

Відпливаємо. Федір хреститься й зарубує легко носком сокири кождий ковбок, щоб так, як є, усі в купі вдалося довести до мети. З берега мають за нами знакомі хусточками, бажають щасливої путі. За хвилю тратимо їх з очей. Тепер цілу нашу увагу  приковують до себе чудові образи, що неначе пишні мальовила пересуваються перед нашими очима. Денеде з поміж скель, чи по урваній стіні гори, пробіжить струя води білою піною вкритий водопад. Густішими купками по долинах, а з рідка розкинені по горах, видніють людські оседки — деревляні хатки — загороди.

Вже за нами широко й далеко по черемошській долині розкинене Жабє, найбільша гуцульська громада, що займає простір около 12-ти миль. Минула прегарна Криворівня, колишнє улюблене місце відпочинку богатьох письменників, зближаємося до Ясенова. Гори, скали чим раз висші, ліси темніші, чим раз близше зіступають до нас над воду. Дараба аж дрожить, а іноді й затріщить від удару о підводні скали. Ковбки підносяться, то знов западають, а дараба летить  із таким розгоном, що хвилями здається, от-от кине нами о стіну вистаючої скали й ковбки розлетяться на дрібні кусні.

Не стає часу спокійно приглянутися сьому незвичайно гарному видови. Тут же за скалами одно з найнебезречніших місць для драбників, а саме сокільські пороги. Слабо збудована дараба іноді розлетиться тут, як розсипані сірнички. Одначе проба сили нашого примітивного судна випала знаменито. Трохи страху, та тут же скалисті пороги за нами. Треба переплисти попри так звану "скажену скалу", а тоді вже скоро й кінець нашої подорожі дарабою — румунська границя. 

…

Найбільший буковинсько-український поет Юрій Федькович, зложив гарний вірш, який дуже добре характеризує, чим для Гуцулів і населення Покуття є славна Коломия. Розповідається в ньому, як то в часи австрійсько-французької війни зайшли австрійські війська, а між ними відділ Українців-Гуцулів аж у столицю Франції, Париж. Хлопці гуцули, що всюди чуються, як дома, ходили по ринку, співали "Довбуша" та "Гриця", грали на сопілку, та згадували свої гори, полонини. Видно одначе, що на чуда столиці не багато звертали уваги, коли аж "пан капітан" мусів їх напоминати.

Що ж мені вже й говорити про Коломию після сього, як із нею не видержав порівняння сам Париж? Хоча се город вельми старий, бо початок його сягає ще римських часів і в історії є про нього згадка уже з 1240-вого року, то одначе тепер на дармо будете шукати якихось слідів старинного його походження. Ні одної старої пам’ятки, ні одної старинної будівлі. Се тому, що як давні церкви, так і всі будівлі давно будовані тут із дерева, про яке в лісистих покутських околицях не важко. Та ще-й давня Коломия, та що була колись дійсним центром життя Покуття, що торгувала широко й далеко сіллю, якою богата її околиця, славилася ріжними ремісниками, як: кушнірами, римарями, гончарами і ин., лежала не тут, де тепер подільше від Прута, але над самими його берегами. Виливи гірської ріки спричиняли городови великі шкоди, тому коли в 1589 році напали на Покуття Турки і Татари, город враз із монастирем Домініканів зовсім спалили, мешканців його витягли в пень монахів вирізали й к ризах повішали на деревах — відбудова города не наступила вже над водою, але подальше, тут, де тепер стоїть. Але і з сеї другої доби не остало ніяких цікавих памяток. На місці, де стояв колись монастир Домініканів, стоїть тепер величава мурована уніатська церков. Пам'ять монастиря нагадує хиба керниця з найгарнішою водою в Коломиї, що носить назву "кляшторної". Був колись і православний монастр, чи не на тому місці, де поза городом стоїть тепер мала, старенька, деревляна церковця, що зветься монастирською. Коли побудована вона, докладно не знати, та збереглися в ній метрики від 1730-го року. Про фортифікації, башти, вали, якими заосиотрено Коломию після відбудови по татарській руїни, — знаємо тільки із згадки в історії, та із старої ілюстрації, з 1616-го року.

Й торговельне значення Коломиї, як столиці Покуття, підупало. Колись давно вів через неї головний шлях на Волощину, колись вона була центром торговлі солею й живо цвіла у ній торговля хлібом з Україною; тілько на славних коломийських ярарках можна було купити усякі гірські продукти й гуцульські вироби, та з заведеннєм заліжнодорожнього руху по цілій країні значіння її паде й вона сходить до рівня звичайних галицьких городів середньої величини.