"Мов пробудився зі сну старий Львів". Спогад про українську маніфестацію у червні 1914-го

<p>Сокільська поштівка 1914 року, приурочена Шевченківському здвигу у Львові&nbsp;</p>

Львів, — моє рідне з діда прадіда місто, — сколихнулось тієї днини від багатоголосої юрби, залунало гомоном української мови, заграло повінню барв...

Є міста, що мають не лиш своєрідний вигляд та історію, але й власну душу. Має її також Львів. Виростаючи у цьому місті, столичному городі австрійського королівства Галичини і Володимирії, — я бачив, як з кожним роком воно змінювало свій вигляд, як росли нові вулиці, нові будинки та нові форми життя. Я бачив, як наші сусіди намагалися надати цьому містові виключно польський характер і вигляд. Одначе на сторожі українства Львова стояла оповита серпанком слави українська Княжа Гора, достойний храм св. Юра, що своїм домінуючим над містом положенням нагадував середньовічний замок-твердиню, численні українські церкви та інші будівлі.

За душу цього міста велася від віків завзята боротьба: По одному боці стояли вороги на послугах якого був адміністративний апарат та колоністи з Заходу, по другому — українське духовенство та міщанство.

Серед тієї тяжкої боротьби впродовж цілих віків душа міста здавалась хворою, життя переходило неспокоєм мов у лихоманці.

Бували однак у моєму рідному місті такі хвилини, коли здавалося, що воно відживало, мов те морозом зів’яле дерево, що випускає бруньки нового листя. А було це тоді, коли до нього приходило в гості — село.

Таким радісним днем для Львова був день 28 червня 1914 року. Яка ж подія сталася цього дня у Львові? Здавалося би — нічого особливого: здвиг Соколів і Січей. Але який був ваговитий той день 28 червня 1914 року для цілого світу, зокрема ж для українського народу. Давно це було, — літ десяток декілька, а нам здається ніби це було учора.

І нині пригадую той погідний ранок, що того дня ставав на Львовом. Промінний сонцем, усміхнений блакиттю неба. Пригадую шум людських мас, зодягнених у святкову народну ношу, що пливли — напливали з усіх усюдів. Щораз то висипались із поїздів на Головному Двірці, Підзамчі і Личакові. Безперервно привозили їх підводи із сіл і містечок. Вояки отаборювалися на передмістях, а приїжджі спішили на місце збірні.

Львівщина, Перемищина, Станиславівщина і Тернопільщина стрічалися тут у місті, щоб засвідчити українськість Княжого Города. А тим часом у місті розпочався буденний рух, — на вулицях прохожі, дзвонять трамваї, тупотять фіякерські коні. Промаршовує відділ австрійських вояків. Вулицею проїжджає кінний поліціянт у "чако"Чако (також іноді ківер) — це жорсткий, високий циліндричний військовий головний убір із козирком, який був дуже поширений в європейських арміях на голові і з півмісяцем на грудях.

На львівському ратуші підіймається годинник. Вулицями Львова проходять гомінкі соколи й січовики. Прохожі зі здивуванням зустрічають правдивих господарів цієї землі, що прийшли у відвідини у столичне місто. Крім гостей з Поділля видко теж і наших верховинців. Зрадлива усмішка польського міського обивателя перемінюється у подив, коли він бачить українських верховинців.

Серед повені кольорів української народної ноші місто оживилося. Згодом, із місць збірки здвигнулись вперед вулицями Львова величавий похід кільканадцяти тисяч здвиговиків.

Цього дня була чудова погода. Над Львовом стояла пороча блакить неба, проміння сонця золотило куполи церков. Здавалося, що сам Бог наказав природі вітати гостей.

Вздовж шляху походу зібралися непроглядні маси міського населення, головно українців. Вони окликами "слава" і квітами вітали маршуючі відділи. У багатьох міщан на очах видно сльози зворушення.

На самому переді походу та вороному коні їде голова здвигу австрійського королівства. Одягнений у козацький стрій, він здоровить львівських міщан, вимахуючи козацькою шаблею з червоним піхвом. Біля нього, на конях, кілька старшин у козацьких строях.

За ними їде кінний відділ Сокола−Батька, що його веде, сам на білому коні, старшина Осип Доманик.

Далі маршує відділ сокольських стрільців, озброєних крісами під командою старшини д-ра Степана Шухевича.

Такий же відділ стрілецький йде під командою старшини Романа Дашкевича. А далі йдуть Соколи...

***

Стрільці і Січовики, приїхавши з Дрогобича, що їх достойно веде д-р Филип Левицький; на рудому коні, він подобає на постать з картини "В’їзд Хмельницького в Київ".

За ним Л. Лепкий з кінним відділом бориславських УСС-ів, озброєна модерними крісами крісами марки "Мавзер". Її веде Клим Гутковський і вона пізніше, на площі Сокола-Батька дасть зразок військових вправ.

Боже мій! Ідуть далі... На самому переді, держачи в руках сурми, трембіти, трембітарі з Верховини, Криворівні й Ворохти. Бурхливих оплесків і окликів "Слава" вітала гуцульські відділи "Січей" із Карпатської України, Коломиї, Косова, Надвірна, Делятин, Ворохта, Яворів, Жаб’є й інші вислали сюди своїх леґінів і дівчат. Леґіні у закосичених капелюхах, червоних гачах, з топірцями й тайстрамитрадиційна гуцульська та буковинська полотняна або вовняна сумка (торбина)  і топірцями. Вони йдуть, ніби легким кроком, коливаючись. Легко у ритм ходи, бо звикли ходити по горах, а не по міському бруку.

Дівчата з верховини — краса! Які пишні у них сорочки — златом гаптовані, а які коралі, гердани, дукачі! А вишивки — і червоні і жовті — наче полум’я вогню, або темноблакитні, фіолетні і чорні, взори у таких хрестах, як на стародавніх церковних іконах.

Ідуть теж відділи Січовиків з Поділля, у блискучих чоботях у широких солом’яних капелюхах, заквітчаних "квіткою", рослі, плечисті, йдуть певним ходом по рівному бруку, вибиваючи трійкою кроки. Одягнені вони у чамаркитрадиційний верхній чоловічий одяг, часом замість капелюха — поселяста шапка. Почерез груди видніє малинова лента із жовтим написом місцевости.

Йшло теж Покуття, багате вишиваними чудових барв і взорів. У мужчин вишивок обмаль, зате в жінок на рукавах сорочок широкі уставки.

Бурхливі оплески "Слава" вітають маршуючі відділи "Пласту". Це наші "наймолодші". Вони одягнені в англійські однострої: капелюх з широкими крисами, темносиня вовняна сорочка, короткі штанці з пластовим поясом, сірі відзнаки на раменах. У руках покищо замість крісів — дерев’яні палиці.

А далі йдуть відділ за відділом — руханково-спортові товариства з цілого краю.

Мов пробудився зі сну старий город Львів, струшуючи зі себе чужий сусідський хлам, нагадав собі часи давньої слави. Далеким гомоном відзивались княжий Галич, першопрестольний Перемишль.

Відділи "Соколів" і "Січей" вмаршували на площу Сокола-Батька, дефілюючи перед своєю старшиною. Проф. Іван Боберський призначив мене як зв’язкового собі до помочі. Це була для мене, пластуна, учня шостої кляси гімназії, велика почесть.

Почались вправи. Перші вправляли бориславські Січові Стрільці під командою сотенного Клима Гутковського. Вони дали показ вправ у розстрільній і наступу на багнети. А далі вправляли поодинокі відділи соколів і січовиків.

Нараз на майдані вчинилась метушня. Наспіла вістка: сьогодні, у Сербії у місті Сараєві вбито австрійського престолонаслідника архикнязя Франца Фердинанда і його дружину Софію. Вбив син Сербії Гаврило Прінцип.

Очевидно вправи відбувались далі. Всі проте відчували, що в найближчому часі станеться щось нове і що тоді рішатиметься доля Европи та доля українського народу.

За кілька тижнів ціла Европа перемінилась у велетенське, невидане в історії боєвище. А в моєму рідному місті Львові зібралися молоденькі добровольці до Українських Січових Стрільців. Зібрались курені. Вчились вояцького діла на Кайзервальді, а 30-го серпня 1914 року переїхали до Стрия, а потім на Закарпаття.

Багато з них було з рядів Соколів, Січей і Пласту. Піднявши пошлюблений меч гетьмана Івана Мазепи, вони пішли у "кривавий тан, визволяти братів-українців з московських кайданів". Їх відділи стали тією ґранітною скалою, на якій відновлювалася українська збройна сила.

Давно тому, а може й недавено, бо історія міряється віками, не роками, на вулицях мого рідного Львова перейшов величавий похід "Соколів" і "Січей", залишаючи у місті спомин здисципліновання і готовости українського народу, стверджуючи, що "Леополіс семпер фіделіс Україні!"Львів завжди вірний Україні.

Чотири роки пізніше УСС-и, що вкрилися невмирущою славою у боях на Маківці, під Потуторами, на Лисоні, — ще раз загостили у моє рідне місто Львів, щоб боронити його від ворога й закріпити владу над ним для самостійної соборної Української Держави. — Бо душа цього міста — українська: на українській землі воно лежить, збудоване українським королем Данилом серед моря кількамільйонного українського населення, під українським небом, — моє рідне, з діда-прадіда, місто...