"Лікар людських душ". Спогад про Остапа Вишню в ГУЛАЗі

В печі тріщала свіжозрубана сосна, баланда й арештантська пайка хліба була гарантована Конституцією СРСР, і в поправно-виховних таборах цієї імперії вимагати кращого — пекло б нездячністю й нахабством. Коли з часом мені пощастило ще й лягти на одних нарах біля Остапа Вишні, то, зрозуміло, такого добра мало хто добився з найщасливіших громадян "квітучої країни". Тільки російська мова затруювала моє арештантське життя. Прем'єри в театрі пекли щотижня, як бублики. Крім сучасних і перекладних п'єс, поважний відсоток мала російська класика із її московсько-петербурзькою вимовою. Моїм порятунком було те, що поруч зі мною на сцені були люди всіх мастей і національностей зі своїм власним жаргоном. В тому ярмарку моя "хохлацька" мова проходила менш помітно, ба навіть подекуди надавала певного сценічного колориту.

У той тяжкий час перекваліфікації товаришування з Остапом Вишнею було для мене неоціненне. Без його поради та моральної підтримки мені було б не випливти із зрадливих течій, в які мене штовхнуло табірне життя. Тут кожний необачний крок, кожне випадкове слово заносили до картотеки 3-го відділу. В цьому вирі єдиною втіхою були нічні розмови на нарах, поруч із другом, перед яким можна було відкрити душу і серце. Друзі й недруги, далекий Харків, Київ, давні товариські пригоди, спільна подорож по Європі, трагічні події останніх часів на Україні — все це гуло й шуміло в наших головах, повторюване безліч разів і кожного разу як щось нове.

Табірні будні, щоденні сутички з редактором концтабірної газети, російським письменником дворянського роду, який за давньою звичкою ущипливо нагадував свій пріоритет "старшого брата", безвиглядність довгих десяти років на засланні, які тільки почались, — усе це щораз більше стало гнітити Остапа Вишню. Його гумор, який навіть під час слідства розвеселяв слідчокамерників з кожним днем став набирати сумних, трагічних ноток. Дружина письменника, артистка Варвара Олексіївна Маслюченко, невдовзі після прибуття Павла Михайловича до Чіб'юЧібю  − це колишня назва міста Ухта, розташованого в Республіці Комі, РФ приїхала слідом. Їй пощастило навіть добитися побачення з чоловіком. Після повернення до Харкова її "адміністративним порядком" вислали до Архангельської області на вільне поселення. Ніщо, здається, так не дошкуляло Павлові Михайловичу, як репресії родини. Ми в концтаборі мали дах над головою, пайку хліба й баланду, а так звані "вільні поселенці" були забуті всіма.

Доля дружини з малою дівчинкою на руках нестерпно турбувала Павла Михайловича. Від першого подружжя Остап Вишня мав сина В'ячка, який виховувався в родині своєї матері. Це був улюбленець батька.

З початком жовтня річки вкривалися крижаним панцером і навігація припинялась. До кінця травня засланці були позбавлені будь-якого зв'язку з родинами. Знаючи, як тяжко доводилось нашим дружинам зводити кінці з кінцями, ми з Павлом Михайловичем, тягаючи посилки з табірної пошти, нишком, ховаючись один від одного, скроплювали ці дари таємною сльозою — це ж бо кожна консерва, кожна цибулина була відірвана від сиротілого рота рідні.

***

1935 рік розпочався подією, яка принесла політичним в'язням табору тяжке горе. Смерть КіроваВбивство Сергія Кірова — керівника ленінградської парторганізації, члена Політбюро, Оргбюро і секретаря ЦК ВКП(б) відбулося 1 грудня 1934 в Смольному була сигналом для страшних репресій. Не тільки по цілій країні, але й у концтаборах здіймалася така буря, яка нищила маси людей. У кінці січня я виступив у ролі режисера. Ішла перша моя постава п'єси К. Фінна "Чудесний сплав". Після вистави я помітив Остапа Вишню. Його стурбований погляд свідчив: щось сталося... Мені повідомили, що за спеціальним розпорядженням Павла Михайловича знято з редакції табірної газети, і його посилають на геологічні роботи до Кожви. Цей лагпункт містився на березі Печори за сімсот кілометрів від Чіб'ю. Остап Вишня наступного дня мав отримати харчі на дорогу і запечатаний пакет із арештантськими документами. В морозяну зиму він мусив сам дістатись до Кожви. Січень, лютий і березень — це місяці сніжних хуртовин. Для людини, яка щойно перенесла перелом хребта, це прямо мандрівка на той світ. Піднялася тривога серед табірників, що таким способом 3-й відділ хоче позбутися Остапа Вишні, не прикладаючи своїх рук до фізичного розстрілу. Людина в дорозі або замерзне, або її, беззахисну, доконають дикі звірі...

Цілу ніч увесь наш гурт не спав. Вражені несподіваним громом, ми шукали засобів, якими б можна було помогти товаришеві. Неоціненний друг Г. І. Добринін теж не дрімав. В його голові снувались цілі стратегічні плани для полегшення тяжкої долі етапника.

Наступного дня Добринін зі своїм шефом, професором Тихоновичем, приготували для геологічного відділу в Кожві санки з апаратурою, які треба було негайно перевезти туди. Їх запрягли мисливською конячкою. Тихонович (не без участі Добриніна) переконав начальство, що арештант Павло Михайлович Губенко (Остап Вишня), який вирушає самостійним етапом у Кожву, бажано, щоб їхав у супроводі цінного багажу для місцевих геологів. Начальство на це дало згоду, і для Павла Михайловича це дало надію пропрямувати той довгий шлях у товаристві бодай живої конячини. Ні друзі, ні сам Остап Вишня не здогадувалися, що ця тривожна дорога допоможе перебороти тяжкі хвороби, що загрожували його життю.

29 січня 1935 року, раненько, ще в темні години проводжали ми Остапа Вишню. Щоб не викликати зайвих підозрінь, було вирішено, що тільки Добринін відпровадить свого друга до Печори. Мовчки пройшли вони через браму Ухт-Печорського концтабору і вийшли на глибокий сніг. Всю дорогу до останньої табірної застави мовчки йшов Остап Вишня з конячкою. Прощаючись із Павлом Михайловичем, Г. І. Добринін силою всунув йому в кишеню загорнутий у парусиновий клапоть шматок сала й з прихованою сльозою поцілував по обличчі. Я не міг зрушити з місця доти, аж поки морозяний скрип затих.

НКВС робило все, щоб він, без їхнього " спонуки", якнайскоріше скінчив своє життя. Табірне начальство за спеціальним інструктажем з центру писало тільки сприятливі характеристики, показуючи його як тяжко хворого: у разі смерті в дорозі "списали б" без зайвих причин.

Я сам жив у клубі, серед людей, які не мали контакту з установами, пов'язаними з позатабірним світом, і тому не міг налагодити зв'язку з найближчими друзями. Остап Вишня знав про мене від людей, які попадали до нього з Чіб'ю, але я не зустрічався з ним. Телеграфічним стилем Павло Михайлович повідомляв, що в дорозі із Кожви до Чіб'ю він захворів на запалення легень. Під особливим конвоєм, пішки, його гнали до Чіб'ю на "перегляд справи". За сорокаградусної гарячки він був непридатний для 3-го відділу, і його скоріш за все кинули "снаряджатися" в карцер-ізолятор.

Остап Вишня не тільки доставляв ліки та медикаменти, але під його опікою зберігався і весь спиртний запас Ухт-Печлагу. Він залишався завідуючим аптекою, і те, що він мав змогу перебувати, хоч і в приміщенні, та все ж у шпитальних умовах, було великим досягненням. Під час розстрілів, коли довкола винищували тисячі людей, ті, хто потрапляв до нього, залишалися під опікою Остапа Вишні. Недарма люди називали Остапа Вишню "лікарем людських душ". 

Готуючи програму для каторжників в ізоляторі цегельного заводу, я думав тільки про Остапа Вишню. Це було стати перед другом, перед вибагливим глядачем, і скласти йому звіт за свою чотирилітню працю — не на лісорубці, не в кар'єрах вічної мерзлоти, не на спорудженні воркутської залізниці, не на цегельні чіб'юського ізолятора, не на лютих морозах, і не в глибоких снігах, а в стінах театрального приміщення, в теплі й без дошкульного голоду. І от я зібрав усе найцінніше, що було на тому концтабірному Парнасі: віолончеліста Крейна, першого скрипаля Шіффера, скрипаля Валленштейна, актора МХАТу Михайла Названова та багато інших.