"Чуєш як страшно бють гармати? І ти там їдеш?". Спогади капелана про Велику війну

<p>Отець Макарій Каровець</p>

На Італійський фронт виїхав я при кінці червня 1918 р. Я був приділений до золочівського п.п. У Відні хотів я відвідати внучку цісаря Франц-Йосифа, до котрої я їздив ще 1916 р. з поручення полковника і старости К. Гужковськогобарон Казимир Гужковський один з організаторів УГА. Була це архикнягиня Єлисавета, донька короля баварського. Я зголосився рано в цісарськім бургу, в замковім старостві к.к. Burghauptmannschaft. Служба не знала, чи її королівська Високість в дома, бо архикнягиня не мешкала в місті, а далеко на віденській улиці у віллі на Wiedenhauptstrasse.

Мені доручили зателефонувати до її помешкання. Не сподівався, що в салі, де був телефон, знаходиться цісарська прибічна гвардія. Коли я увійшов до кімнати, почув команду: Habt Acht!  Передімною стояло зо 30 гвардистів, хлопи як дуби, в блискучих мундурах. Рангою були самі фельдфеблі. Не хотячи більше компромітуватися, я просив того команданта, щоби спитався у поданім числі, чи її Високість, є в дома. Я сказав, що не маю практики на віденських телефонах. Команданту відповіли, що її Високість є на селі am Lande, аж за Лінцом, в горішній Австрії. 

Чим дальше від Відня, тим менше людий їхало поїздом і чим ближче під італійський фронт, тим менше було цивільних. Від Герцу не видно вже було цивільних. Їхали самі військові. Я знав,  що їду на італійський фронт, але де був мій полк не знав, хоч вже від Моравської  Острави дістав "явний приказ". За Ізонцом був я вже в Італії. Одна хвиля була для нас дуже резикована, коли ми з Триєсту їхали якись час близько моря. З Адріятику дав до нас Італіянець кілька стрілів з воєнних кораблів, що розстріскувалися на скалах над нашими головами коло самого потягу. На коритарі потягу стояло кілька старшин високого рангу. З їх мін я, хоч новик що до фронту, пізнав, що ми в поважній небезпеці. Машиніст їхав чомусь дуже помалу. Незадовго поїзд взяв напрям на північ в сторону Герцу, відтак вже відважно виїхали ми вже в Італію, в столицю Фріявлю Удіне. Тут я заночував, зголосившись на стаційній команді. Другого дня звидів я катедру, то я задзвонив до брами, здається капітули, бо вийшов поважний місіонер і на мою просьбу отворив катедру. До мене прилучилося кількох австрійських жовнірів, що також мали охоту оглянути катедру. Війна хоч страшна, дає однак змогу богато навчитися, як лиш чоловік хоче. 

На другий  день вечером виїхав я з Удіне на північ до Джемони, де був збірний пункт для тих хто їхали на фронт. У Джемоні сказав мені командант збірного пункту, майор, що я маю їхати до Ваццолі, там знайду свій 80 полк. Зі  стації залізничної в Удіне зателефонував я до мого брата, що стояв уже трохи оподалік від фронту в половині дороги між Удіне а Пявою, де я їхав. Я хотів з ним бачитися. Він приїхав до мене візком. Коли ми чекали на поїзд, каже до мене брат: "Чуєш як страшно бють гармати? І ти там їдеш?”. Справді аж земля дудніла від гармат. Братові стали сльози в очах, я попрощався, всів на поїзд і поїхав у ту клекітню. Приїхавши до якогось містечка вже в ночі, я переночував в якімсь домі і казав ординансові спати в тій самій кімнаті, бо хто знає, що може статися самому. Було се під неділю. Я казав збудити мене досвіта, бо поїзд відходив рано, а я хотів конечно відправити Службу Божу, бо тої неділі було свято Пресв. Евхаристії і св. Івана Хрестителя. По Службі попрощався я з парохом і всів до поїзду.

На якісь станції кажуть нам, що в Конеліяно не йде вже поїзд, бо італійці зза Пяви обcтрілюють станцію. Від станції мусів я йти пішки через ліс серед жари. На стаційній команді у Ваццолі (5 км від фронту) дали мені коні і я під вечер дістався до свого полку.

***

Одної неділі раненько упав такий гранат під самим порогом нашого дому, вирвав на метер землю, цеглу й каміння викинув аж на поверх, щастя, що перед мінутою уступився я з порога, звідки ми з полковником оглядали як перед хвилею граната вирвала з корінням дерево. Помимо так близької небезпеки, наші жовніри були веселі. В неділю правив я по дві Служби Божі, одну о 7-ій для ранених і хорих на малярію, о 9-ій для полку, то є для тих жовнірів, що не сиділи в окопах, хоч в окопах було безпечніше і менше похоронів було з окопів, як з кватир.

***

Не буду описувати життя фронтового. Воно всім знане. Гармати, літаки в день і в ночи. Нераз не можна було знайти місця, всюди тебе знайшла, чи властиво шукала граната. Італійські літаки не все стріляли. Раз один з гори скинув листи до наших жовнірів від полонених в Італії наших українських жовнірців. Італійці знали, що в тій дивізії, де ми стояли на фронті, було два полки українські, 80-ий і 30-ий, 102 був чеський, а 91 німецький. До нас кидали нераз італійці українські відозви, питаючи нас: "За що ви  властиво бєтеся? Вертайте до вашої Галичини". Хто таку відозву приніс до канцелярії полку, діставав десять гелєрів. Хлопці мали багато таких відозв, але не йшли по винагороду, їм і так не бракувало грошей. Про полковника нашого полку 80-ки мушу висказатися найкращими словами. Був се не лише знаменитий командант. В часі битви сидів на якімсь камени і хоч кулі навколо свистали він пильнував лінії даючи прикази. В службі був першим даючи найкращий примір. Хоч був протестантом, оказував для мене як для священика велику пошану. Як був вільний був завіди на Службі Божій і на ній не сідав, хоч були на те крісла. В нашім 80 полку було трохи Німців і Чехів і деякі Поляки. В свято латинського обряду просив мене щоби для них мати Службу Божу, хоч більшість полку була нашого обряду.

Хоч в штабі були ріжні нації (Поляк був один і він не любив Українців), ріжні віри, ріжні погляди, а однак не було ніколи ніяких суперечок, ні релігійних, ні національних. Як лиш хто сказав щобудь, що нарушувало чи релігію, чи націю, чи сказав хто невідповідне й двозначне, мусів платити кару 20 сотиків.

Той полковник, про котрого досі з великою пошаною згадую, називався Мігуля, був з Тропави на Шлеску. Коли Болгари відкрили фронт у вересні 1918 р. нас кинула Австрія на македонський фронт, де ми були аж до кінця вйни. Мігуля хотів вступити до нашої Галицької армії як генерал, бо мав бути вже іменований за Австрії. А ми мали так мало своїх висших офіцерів.

***

Ще при кінці липня 1918 зайшов раз до мене один поручник Німець і в великім довірю, просячи, щоби його не зрадити, поінформував мене про стан нашого полку.

"Я, — каже незнаний мені поручник, — уважаю собі за обов’язок поінформувати вас, о. курат, про стан нашого полку. Наша 80-ка вже 4-ий рік без перерви в огни на фронті. Дуже богато вояків українців упало, маєся вражіння, що АОК (Начальник Команди Армії) якби завзявся вигубити той полк, тому що він український. Загляньте, каже, до своїх актів в канцелярії, котра є у вас, кілько  з нашого полку вже убуло. Як лиш маєте знайомих у Відні в парламенті, пишіть і представте тим панам, щоби робили всі можливі заходи, щоби наш полк звідси забрали".

Ціле пополудня переглядав я метрики, числив кілько за той час впало наших жовнірів з 80-ки. І я дочислився до сумного числа. Наш 80-ий полк стратив від початку війни, з початку на сербськім, потім на італійськім фронті  (на російськім наш полк здається не був, хіба який батальйон) цілих 4000 людей, тих, що впали в бою, або дісталися до неволі. Страшне число.

***

Ще 2 листопада по Службі Божій підносив я оклик в честь Австрії: Най жиє Австрія Hoch Osterreich — най жиє Мала Україна Галичини як українське відновлене королівство в союзі з Австрією. На Дунаю сказали нам деякі угорські жовніри, що Галичина вже відпала від Австрії. 

І ми не знали, що Австрії вже не спасемо і що в Галичині була вже ще 1 листопада наша українська держава.