Неймовірна історія "П.К.П."

Чекістський проєкт

Відомі слова Леніна про те, що найважливішим мистецтвом для радянської влади є кіно, у 1920-ті роки були особливо актуальними. Кіно має здатність підмінювати реальність і якраз у тих випадках, коли документальної хроніки подій не було. Радянська влада стільки разів використовувала кадри штурму Зимового палацу з фільму "Жовтень" Айзенштайна, що їх врешті-решт стали вважати документальним свідченням. Тому не варто дивуватися, що до кіно була прикута увага більшовиків.

"П.К.П." почався як чекістський проєкт. Його, так би мовити, творцем, найімовірніше, був Яків Лівшиць, тоді заступник голови Державного політичного управлінняДПУ України, безпекового відомства при НКВС.

Фільм мав охоплювати події між підписанням Варшавського договору між УНР і Польщею 21 квітня 1920 року та Другим зимовим походом у листопаді 1921. Тобто останні півтора року боротьби між Українською державою та радянською владою. Зрозуміло, що основна мета картини — пропагандистська: бути панегіриком радянській армії та чекістам, що перемогли "український буржуазний націоналізм", який очолював Симон Петлюра.

Уже взимку 1923—1924 років Лівшиць та один із майбутніх режисерів фільму Георгій Стабовий знайшли Юрка Тютюнника, якого радянська влада вже не тільки заманила в СРСР, а й змусила співпрацювати. Вони запропонували йому консультувати роботу, оскільки той — безпосередній учасник подій. Згодом виникла сюрреалістична ідея. Тютюнник має зіграти самого себе та антагоніста Петлюри. А в картині мали бути батальні сцени між вояками УНР та підлеглими Георгія Котовського, який також мав зніматися в картині. Радянські політики виконували епізодичні ролі, як-от Антонов-Овсієнко у "Жовтні". Але такого масштабу залучення історичних осіб важко знайти навіть у світовій історії кіно.

Тут треба зупинитися, щоби читач зрозумів, наскільки "П.К.П." був абсурдним і жорстоким проєктом. Лівшиць — не тільки особа, яка доклалася до того, щоб останній воєнний виступ армії УНР став катастрофою. Він належав до п’ятірки, яка винесла вирок стратити 359 військовополоненим після битви, у якій брали участь і Котовський, і Тютюнник. Отже, Тютюнник у фільмі мав грати спотворену версію себе, того, хто знущається з усього того, за що сам боровся, а фільм курувала особа, відповідальна за смерть сотень його побратимів. Ба більше, Лівшиць був співавтором сценарію, вочевидь прагнучи створити пам’ятник собі та чекістам.

Шкідник Тютюнник

Юрко Тютюнник не міг відмовитися і це чудово розумів. Але від початку поставив за мету перетворити фільм на балаган, чи, як він сам писав у щоденнику, "вінегрет". За задумом ідеологічних творців, знімання безпосередніх учасників подій мала би підсилювати відчуття "правдивости". Бойові сцени фільмували на місцях, де вони відбулися. Форму військових УНР та костюм Петлюри пошили спеціально. Отже, фільм мав би замістити собою реальність. Саме це і попсував Тютюнник.

На роль Петлюри він спеціально взяв максимально не схожого на нього Миколу Кучинського. Однак на екрані, за задумом Тютюнника, він мав складати приємніше враження, ніж сам головний отаман військ УНР. Члени кабінету міністрів мали були схожі на справжніх, за його словами, "як їжак на дику козу". Водночас акторів, які грали персонажів з української сторони, він консультував досить правдиво. Це вносило сум’яття та дисонанс не лише в ролі, а й, зрештою, й у весь фільм. Власне такі маленькі диверсії сьогодні видаються неадекватними тому, що Тютюнник таки дозволив зробити це.

Втім головним відповідальним був, найімовірніше, той-таки Лівшиць. Є відомості, що фільм мав бути майже вдвічі довшим, але у знімання втрутився безпосередній начальник Лівшиця, очільник ДПУ України Всеволод Балицький, через те, що картина надто реалістично демонструвала методи роботи чекістів. Оригінальний сценарій знищили, а робочий матеріал перемонтували і скоротили. Та й із реалізмом і героями не все складалося. Радянська влада вже тоді почала вичищати найбільш анархічних. Котовський не знявся у стрічці, оскільки його вбили в серпні 1925 року. Якраз тоді тривало фільмування.

"П.К.П." вийшов на екрани в жовтні 1926 року з досить куцим хронометражем — 67 хвилин, а ще в нових зовнішньополітичних умовах. У травні того ж року сталися дві важливі події з героями цього фільму: Пілсудський знову прийшов до влади в Польщі, а Петлюру вбито в Парижі. "П.К.П." опинився у дивному становищі. З одного боку, він був корисним для кампанії дискредитації Петлюри, а з іншого — показував зовсім не із хорошого боку керманича сусідньої держави. Мабуть, цим можна пояснити дивні конвульсії прокату: фільм забороняли та знімали з екрана і 1927-го, і 1929-го, і 1932 року, а отже, він якось туди постійно повертався.

І запроданець, і герой

"П.К.П." починається з підписання Варшавського договору між УНР та Польщею. До того ж, за сценарієм фільму, Пілсудський платить Петлюрі особисто, щоби той погодився на новий, вигідний полякам, кордон між державами. Представлення членів УНР жадібними й такими, що прагнуть лише особистого збагачення, у фільмі є і потім. Наступ союзних польсько-українських сил стрічка повністю оминула і показала його як грабунок поляками України за дієвої допомоги союзників.

Власне у єдиному епізоді, присвяченому квітню-червню 1920 року, нам і "розшифровують" назву фільму "П.К.П.". Селянин на залізничній станції на одному з потягів розчитує юрбі абревіатуру П.К.П.: Пілсудський купив Петлюру. Ця абревіатура існує й сьогодні та означає "Польські державні залізниці"Polskie Koleje Państwowe. Уважний читач може запитати, що це за геніальний селянин в 1920 році, який здогадався прочитати напис латинкою та потрактувати його. Річ у тому, що для зручности абревіатуру написали кирилицею, що, звісно, не відповідає дійсності.

Важко сказати, що саме ми б побачили, якби фільм зберігся у повному обсязі. Але й в укороченому "П.К.П." здебільшого досить карикатурно зображає українське підпілля на радянській території, яке викривають доблесні чекісти. Ця частина фільму принаймні має хоч якусь сюжетну цілісність, що аж ніяк не можна сказати про польську, де головними персонажами є якраз Петлюра та Тютюнник. Уся лінія суперництва, що виникла за диверсійної підказки реального Юрка Тютюнника, не має жодного драматургійного сенсу й закінчується нічим. Роль Петлюри цілком декоративна, проте важлива для створення образу запроданця, якому цілком байдужі Україна та її народ. Отже, всі зміни у фільмі та діяльність Тютюнника призвели до того, що перед нами дійсно той самий жаданий ним "вінегрет".

Кінопропаганда, демонструючи ворогів смішними, все-таки надає їм екранний час. Тому перед нами іноді з’являються герої у формі, дивовижно схожій на військовий однострій УНР (Петлюра), справжні учасники тих подій (Тютюнник), які іноді говорять надто схожі на правду речі про визволення України від російських загарбників. Навіть перший кадр, із позицій пропаганди, був жахливий. На чорному тлі постає фігура Петлюри, а за ним проявляється тризуб. Це представлення героя, а не злодія, ще й на тлі символу, який потім радянська влада забороняла показувати.

Року 1928 у США зняли один із шедеврів німого кіно — "Останній наказ" Джозефа фон Штернберга. Це історія колишнього білого генерала, змушеного грати самого себе в голлівудському фільмі, який зрежисерувала людина, яка під час війни перебувала в іншому таборі. Це історія приниження, перетворення величі на фарс, яка показує силу кіно емоційно впливати та переконувати. У той час, коли Голлівуд фантазував про такий сюжет, у радянській Україні він стався насправді, але в ще більшому масштабі.

Сьогодні "П.К.П" — це не тільки та й не стільки перше екранне втілення образу Симона Петлюри. Це фільм, якому дуже важко знайти аналоги в історії кіно. Його історія варта окремої екранізації. У ній є трагічна велич та абсурдна іронія, вона викликає смуток від поразки української боротьби за незалежність, лють від цинізму радянської влади, але й сміх від дріб’язкового марнославства її агентів.