Галицькі музейники. Ідентифікація світлини 1933 року

Прізвища як шлях до розгадки

Ростислава Федак народилася у Болехові на Бойківщині, проживала і працювала в Самборі. Наприкінці 1980-х вступила до Товариства імені Володимира Кобільника, "Союзу українок", Народного Руху України. Невдовзі очолила "Союз українок" у Самборі. Акуратно загорнуті в папір світлини зберігали в архіві Львівського осередку цього товариства й передавали як реліквії.

На звороті групового знімка зазначено чотири прізвища: Кобільник, Скорик-батько, Кордуба, Дучимінська. Звороти інших фото добірки містять підпис «Товариство "Бойківщина"». Зіставивши ці факти, вдалося визначити, що світлина зроблена під час II З’їзду українських музейників, який відбувся 3–4 червня 1933 року в Самборі. 

Спочатку ідентифікували осіб, чиї прізвища написані на звороті. Першим зазначений Володимир Кобільник. Він стоїть крайній справа, у світлому картатому костюмі з метеликом. Лікар, археолог та етнограф, був активістом товариств "Пласт", "Сокіл", "Луг", співзасновником товариства й музею "Бойківщина" та журналу "Літопис Бойківщини". 

Далі вказаний Скорик-батько. На фото він сидить у нижньому ряду другий праворуч. Це — Михайло Скорик, історик, етнограф, фольклорист, батько композитора Мирослава Скорика. Був співзасновником товариства й музею "Бойківщина". "Бойки — се здорове первісне ще племя, так мало досліджене, таке загадочне, являєся чинником вельми важним у розвою української культури", — писав він у "Літописі Бойківщини". У 1948 році Скориків виселили до Сибіру, звідки їм вдалося повернутися лише через десятиліття. 

Ольга Дучимінська сидить у другому ряду друга зліва. Письменниця та освітянка 1912 року разом із Наталією Кобринською і Костянтиною Малицькою започаткувала видання "Жіночої бібліотеки", у якому пропагувала найкращі зразки світової літератури. Імовірно, на з’їзд потрапила як журналістка часопису "Жіноча доля", що виходив у Коломиї. Дучимінська також стала жертвою радянської каральної системи. 1949-го жінку, якій було 66 років, арештували у справі вбивства письменника Ярослава Галана. Її засудили до 25 років ув’язнення. Як і Скорик, вийшла на волю наприкінці 1950-х. Прожила 106 років. 

Останньою підписаною особою був Володимир Кордуба — інженер-картограф, археолог, також діяч товариства і музею "Бойківщина". 

Науковець, священник, художник

Решту героїв фото вдалося розпізнати за обличчями. Праворуч від Ольги Думчинської сидить мистецтвознавець Михайло Драган. На той момент він був кустошем Музею греко-католицької Богословської академії у Львові. Ліворуч від письменниці — Олена Кульчицька, тоді співробітниця музею "Стривігор" у Перемишлі. Всебічна художниця: малювала живописні полотна і графіку, творила ікони, килими, проєктувала меблі. 

На ряд вище, біля Кордуби, стоїть Іларіон Свєнціцький, директор Національного музею у Львові. Науковець відзначався чіткою проукраїнською позицією, за що під час Першої світової війни був вивезений до Росії. У міжвоєнні роки він також розбудовував музей, правда, під постійним поліційним наглядом. Поруч — Ярослав Пастернак, археолог, директор Музею Наукового товариства імені Шевченка у Львові. П’ятий — отець Модест Пелех, ігумен Лаврівського монастиря ЧСВВ. 1945-го його ув’язнили на 10 років таборів за "організацію антирадянської діяльності". Шостим стоїть Яким Ярема — психолог, педагог, філософ, літературознавець, засновник Подільського музею "Рідної школи" в Тернополі. Біля нього — професор Лев Гец, художник, графік, педагог і директор музею "Лемківщина" в Сяноку.

Далі є кілька осіб, яких не вдалося ідентифікувати. Десятою стоїть Михайлина Гординська — освітянка, членкиня товариств "Взаїмна поміч", "Просвіта" і "Союз українок". На момент створення фото вона та ще одна педагогиня Вікторія Турянська, яка стоїть дванадцятою, працювали в музеї "Яворівщина". Одинадцятий — Іван Филипчак, педагог і останній директор музею "Бойківщина". Тринадцятий — художник Олександр (Олекса) Харків. Уродженець Кременчука на Полтавщині теж був серед співзасновників музею "Яворівщина". У перші дні Світової війни більшовики розстріляли митця.

До монастиря на підводах

Товариство "Бойківщина" й однойменний музей заснували 1927 року в Самборі. Першим головою був Володимир Гуркевич. Від 1932-го їх очолював Володимир Кобільник, який надав для експозиції музею чотири кімнати свого будинку. Після його смерти 1937-го і до війни керівником був Іван Филипчак. Працювали за членські внески та пожертви, жодної допомоги від держави не отримували. Метою об’єднання було комплексно дослідити історію і традиційну культуру Бойківщини. Для цього проводили польові дослідження, створювали кореспондентську мережу. Підсумком мала стати монографія. Також планували видавати життєписи видатних бойків, словники бойківського говору й топонімів, монографії з історії міст і сіл цього району. Товариство видало 11 випусків "Літопису Бойківщини". "Часопис спонукував до студій місцевих людей, з котрих деякі й не думали б про досліди та друкування своїх праць", — стверджував Михайло Скорик.

За зразком товариства "Бойківщина" виникли об’єднання у Яворові, Сяноку, Сокалі, Перемишлі, Стрию, Чорткові, Раві-Руській, Тернополі, Бережанах, Станіславові. На пропозицію Іларіона Свєнціцького засновано Союз українських музеїв. Протягом 1930-х провели шість його з’їздів. Другий із них відбувся 1933-го саме на базі музею "Бойківщина". Його учасниками та гостями стали 150 осіб. 

Першого дня зустрічі заслухали звіти й обговорили найактуальніші проблеми українського музейництва. Наступного дня вирушили в мандрівку до Лаврова, де діяв монастир отців-василіян. Спочатку потягом дісталися до Тершова-Спаса, далі добиралися возами, які прислали ченці. Дорогою оглянули церкву в Лінині Великій, де збереглося зображення Страшного суду XVI століття. У самому Лаврові отець Лев Вань, член товариства "Бойківщина", відправив службу за подальший розвиток українського музейництва. Оглянули церкву з фресками XV століття й ознайомилися зі збіркою старожитностей отців-василіян. Під проводом отця ігумена Модеста Пелеха оглянули місце, де містився перший скит, церкву Святого Івана, оточений валом цвинтар, на якому нібито був похований князь Лев Данилович. Після обіду музейники виголосили кілька промов і надіслали телеграму до митрополита Андрея Шептицького. Саме того дня і зробили світлину, яка дивом збереглася до наших днів.