"Бразиліана" Петра Карманського

Відрядження до Південної Америки 

26 січня 1922 року з порту Гамбурга до Бразилії відчалив пароплав "Руґія". Серед пасажирів був і 43-річний делегат Західно-Української Народної Республіки ЗУНР Петро Карманський. Попри, здавалось би, почесний статус, подорожувати Атлантикою довелося третім класом. Звідки міг мати кошти уряд ЗУНР, який на той час уже перебував у віденській еміграції після програної у поляків військової кампанії за Східну Галичину?!

До Південної Америки Карманського відправили саме через урядове безгрошів’я: за дорученням керівництва у Бразилії та Аргентині він мав зібрати серед українських емігрантів кошти для Фонду національної оборони. Крім того, мав домогтися підтримки ЗУНР від урядів обох держав у межах Ліги Націй. Усе ж тоді ще жевріла надія, що саме на цьому міжнародному майданчику таки буде ухвалене справедливе рішення щодо української державності на Східній Галичині.

<p>Петро Карманський&nbsp; (1878 &mdash;1956)</p>

Карманський був уродженцем надсянського Чесанова, де з’явився на світ 29 травня 1878 року в ремісничій сім’ї. Закінчивши Перемишльську гімназію, продовжив студії на філософському факультеті Львівського університету. Через рік їх тимчасово перервав – восени 1900-го переїхав до української католицької колегії "Коледжіо рутено" у Римі. Згодом знову повернувся до Львова і 1907-го, закінчивши університет, приєднався до літературної групи "Молода муза", перекладав, займався журналістикою, писав поезію, викладав у Тернопільській гімназії. 

Улітку 1913 року Карманський вперше потрапив до Америки, щоправда, Північної, щоб учителювати в канадській провінції Манітоба — на літніх курсах у Вінніпегу, а також у вчительській семінарії у Брендоні. Але пробув там недовго — з початком Першої світової війни прибув до Відня, де співпрацював із "Союзом визволення України". 

Вир Української революції, яка розгорнулася на тлі розпаду Російської імперії, заніс Карманського на Південь України — до Херсона, де у вересні 1918 року він влаштувався вчителем. Державницький рух пожвавився і на Галичині вже на тлі розвалу Австро-Угорської імперії, і він знову повернувся на рідні терени. 

Карманський очолив акцію встановлення української влади в Тернополі 1 листопада 1918 року. Він також брав участь у засіданні історичної сесії парламенту ЗУНР щодо злуки з УНР. Уряд останньої саме його, як доброго знавця італійської мови, призначив секретарем дипломатичної місії тільки-но об’єднаної української держави у Ватикані, куди він вирушив у лютому 1919 року. 

Місія тривала недовго, як і незалежність УНР, територію якої після перипетій 1919—1921 років остаточно окупували більшовики. За цим Карманський спостерігав уже з Відня, куди повернувся після "ватиканського вояжу". 

Але реноме доброго дипломата до того часу він таки зумів здобути. Тому саме його і вирішили скерувати як репрезентанта еміграційного уряду ЗУНР до Бразилії та Аргентини. Хоча, як пізніше виявилося, справа видалася не з легких.

Карманському вдалося домогтися кількох авдієнцій із представниками аргентинської та бразильської влади, інформуючи їх про політичне становище Східної Галичини та шукаючи підтримки для тамтешніх українців. Але помітних успіхів у цьому він не досягнув — навіть пропозиція щодо відкриття українського консульства у Ріо-де-Жанейро залишилася без відповіді. 

Натомість делегат ЗУНР налагодив співпрацю з українською громадою Бразилії, відвідуючи оселі-колонії, які заснували українці в різних куточках цієї держави (а восени 1922-го — і в Аргентині). Саме Карманському доручили першим із українських представників привітати митрополита Андрея Шептицького на вокзалі Куритиби, куди владика прибув із місією Південною Америкою. 

— Врешті поїзд заїхав, муніціпальна музика загреміла марша, представники бразилійських установ сказали свої стереотипні привіти і ґрандіозна постать гостя наблизилася до нашої громади. Мені прийшлося — іменем нашого уряду і бразилійського українського громадянства — вітати першим такого ж еміґранта, як я сам, і такого ж висланника за милостинею до нашої еміґрації. Дивно якось так склалося… З нашої зустрічи можна сотворити цілу епопею, така вона собою змістовна і символічна, — написав у щоденнику дипломат. 

"Український союз Бразилії"

Українські переселенці довіряли Карманському. Під час вояжу Бразилією та Аргентиною вдалося назбирати понад 35 000 бразильських мільрейсів (еквівалент тодішніх понад 10 000 американських доларів).

Втім за призначенням кошти не витратили: зібрані гроші дипломат привіз до західноукраїнського уряду у Відні у грудні 1922-го, а вже через три місяці, 14 березня 1923 року, Рада амбасадорів Антанти остаточно визнала Східну Галичину польською територією, поставивши, таким чином, крапку у боротьбі українців за державність на галицьких теренах.

За таких обставин Карманський вирішив повернутися на інший бік Атлантики — до Бразилії. Він енергійно долучився до громадської та просвітянської праці, став президентом "Українського союзу Бразилії", який сам і заснував під час першого візиту, відкрив українську друкарню, у якій 1923 року почав видавати газету "Український хлібороб", українськомовні календарі та книги. Того ж 1923-го в містечку Порто Уніон штату Санта Катаріна діяч заснував й українську школу, у якій був директором та вчителем української, англійської, німецької та латинської мов.

Радіючи успіхам, він не без гумору описав той період свого життя в одному з листів до друзів: "Створив організацію, друкарню, часопис, збудував гарну школу, зігнав до цьої школи і своїх, і бразилійців, німців, сирійців. І всі вони співають гимн "Ще не вмерла...".

На зламі 1923—1924 років між Карманським та отцями-василіянами виник конфлікт. В "Українському союзі" дедалі частіше лунали заклики посилити роль "світського", а не "релігійного" елемента в національному, культурному та економічному житті українців Бразилії. Втім вплив ченців Чину святого Василія на українську громаду був суттєвим. За кілька років в "Українському союзі Бразилії" виникла серйозна опозиція до Карманського, що 1926 року призвело до його відставки.

Власник кавових плантацій 

Після цього Петро Карманський кілька років працював директором української школи в Порто Уніоні. Врешті, остаточно розчарувався у, як йому здавалося, політичній інертності та пасивності українства Бразилії, напередодні свого 50-річчя вирішив кардинально змінити життя. Дипломат, педагог, поет і публіцист став власником кавових плантацій.

Для цього 1927 року він вирішив переїхати зі штату Парана, де жив серед української громади, до Раншарії неподалік Сан-Паулу. Карманський придбав ділянку спаленого лісу. Через два місяці там уже висаджували кавові дерева. А за півтора року українець звів одноповерхову дерев’яну хату з горищем.

"Я втік у ліси під тропік, зливаю потом землю, гартую старі руки, п’ю з потока воду і годую себе рижом та макароном, ждучи своїх курят, щоби хоч у неділю попоїсти м’яса. Я злився з хліборобами і живу так, як вони, і працюю нарівні з ними. В поті обмиваю бруд свого пожиття із скоробагатьками-п’явками, а одночасно всякій підозрілій наволочі псевдо-інтелігента хочу дати доказ, що краща найнижча фізична праця, аніж життя коштом чорнороба. Важко воно приходиться наприкінці 50-го року життя та психічно це справжній рай", — писав у другій половині 1920-х в одному з листів із Бразилії Петро Карманський.

Однак бізнес успішним не став. Вчорашньому делегату ЗУНР наприкінці 1920-х років часто не вистачало коштів навіть на побут. 

У "Листах без адреси", що побачили світ на сторінках видання "Світ" 1929 року, Карманський так описував своє нужденне бразилійське життя: "Сьогодні я мешкаю у позиченій шопі з глиняним током, без стелі, з відкритими причілками, якими бушують вітри, заганяючи дощ під стіл і ліжко". В іншому "Листі" він скаржився, що батьківщина його забула, а "львівські естети викреслили моє ім’я з живих і перекреслили мене так, як полковник перекреслює імена впавших у бою воїнів".

Повернення в Україну

Однак на батьківщині не всі забули Карманського. Упродовж майже десятиліття "бразиліани" його вірною опорою була дружина Здислава Карманськаз дому Савчик, з якою одружився ще 1910 року. Жінка прожила у Бразилії лише кілька місяців. Саме Здислава на позичені гроші купила шиф-картуквиток на пароплав із Бразилії до Європи й надіслала його чоловікові. Петро Карманський повернувся на рідні терени 1931 року, врешті закінчивши свої заокеанські "скитання".

Попереду його чекали викладання у гімназіях Самбора, Сокаля, Дрогобича, у Львівському університеті. Радянська влада після війни переслідувала Карманського, звинувачуючи в "германофільстві" й підтримці "буржуазного націоналізму". Його іменем агенти КДБ підписали  праці проти діячів ОУН та Греко-католицької церкви: "Ватикан — натхненник мракобісся і реакції", "На ясній дорозі", "Крізь темряву". Ці тексти видали у 1950-х, коли їхній "автор" хворів атеросклерозом і був прикутим до ліжка, часто без пам’яті та ясної свідомости.

Карманський помер 16 квітня 1956 року. Його поховали на Личаківському цвинтарі. Через 28 років поряд з’явилася ще одна могила — людини, завдяки якій він знайшов вічний спочинок таки на рідній землі — дружини Здислави.