Власниця палацу у Роздолі. Експертиза портрету Людвіки Лянцкоронської

 Остання представниця роду Жевуських

З давніх часів портретні галереї оздоблювали замки й палаци знатних осіб. Вони розповідали про історію роду й достоїнства його представників, які прагнули увіковічнити себе на портреті. Не винятком був і палац родини Жевуських-Лянцкоронських у Роздолі на Львівщині, стіни якого прикрашали не лише цінні картини унікальної мистецької колекції, якою вони володіли, але й родинні портрети цього магнатського роду.

Одним із таких родинних портретів у роздільському палаці був портрет Людвіки Лянцкоронської з Жевуських. Він був окрасою центральної зали палацу. Кожний, хто приходив сюди, звертав на нього увагу, зустрічаючись з привітним поглядом елегантної дами.

Людвіка Лянцкоронська була власницею палацу. Вона народилася 30 вересня 1778 року (в деяких джерелах 1783 року) в місті Козеницітепер адміністративний центр Козеницького повіту Мазовецького воєводства у Польщі в родині коронного писаря, графа Казимира Северина Бейдо-Жевуського. У 1631 році її далекий предок, львівський земський суддя Станіслав Жевуський одружився з Анною Чернієвською, яка одержала у придане частину Роздолу, а згодом, у 1650 році й усе місто. З того часу й розпочинається історія роду Жевуських в Роздолі, в якому Людвіці Жевуській випало бути його останньою представницею. Розділ разом з іншими маєтками перейшов їй у спадок у 1820 році після смерті батька Казимира Жевуського. 7 червня 1794 року Людвіка Жевуська вийшла заміж за Антонія Юзефа Лянцкоронського1760-1830 рр., й надалі її нащадки продовжували володіти містом і палацом вже як Лянцкоронські.

Невідомий художник

<p>Жан-Батист Ізбе. Людвіка з Жевуських Лянцкоронська, 1814 рік</p>

Разом із палацом у Роздолі Людвіка Лянцкоронська з Жевуських отримала й цінну мистецьку колекцію, що була започаткована її батьком, а згодом значно розширена і збагачена наступними членами родини, особливо видатним колекціонером і мистецтвознавцем, внуком Людвіки і Антонія Лянцкоронських Карольом Лянцкоронським.

У радянські часи палац занепав, його колекції розграбували, однак деякі твори мистецтва вдалося врятувати й передати до збірок музеїв Львівщини. Серед них був і портрет Людвіки Лянцкоронської з Жевуських. Сьогодні він входить до збірки Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького, куди раніше потрапив із колекції Дрогобицького краєзнавчого музею.

Окрім цієї картини відомо про ще два портрети Людвіки Лянцкоронської з Жевуських, які колись входили до родинної збірки й сьогодні зберігаються у музейних колекціях Польщі. Один із них, виконаний олійними фарбами, належав пензлю французької художниці Софі-Ернестини де Тотт. Був намальований, ймовірно, на замовлення чоловіка Людвіки, Антонія Юзефа Лянцкоронського близько 1800 року. У 1994-му його подарувала Королівському замку у Варшаві разом з іншими мистецькими пам’ятками родини Кароліна Лянцкоронська1898-2002, донька Кароля Лянцкоронського.

<p>Софі-Ернестини де Тотт. Портрет Людвіки Лянцкоронської з Жевуських, близько 1800 року</p>

Інше зображення Людвіки Лянцкоронської з Жевуських намальоване аквареллю на папері у 1814 році придворним художником Наполеона І Бонапарта Жаном-Батистом Ізбе. У 1939 році цей портрет Кароліна Лянцкоронська передала разом з іншими портретними мініатюрами з родинної колекції до збірок Оссолінеум у Львові. Після Другої світової війни він був вивезений до Кракова, а звідти переданий до Національного інституту Оссолінеум у Вроцлаві, де зберігається до сьогодні.

Членів родини Жевуських-Лянцкоронських упродовж століть портретували визначні європейські митці — австрійці Йоганн Баптист Лампі молодший та Йозеф Грассі, німецький художник Антон Ґрафф, придворний художник польського короля Станіслава Августа Понятовського Марчелло Баччареллі, польський художник Яцек Мальчевський та чимало інших. Автора портрета Людвіки Лянцкоронської з Жевуських, який прикрашав колись центральну залу роздольського палацу, ми не знаємо, однак майстерність його виконання свідчить, що це був хтось із кола найвідоміших тогочасних європейських художників.  

 "Вимагала до себе уваги показною величчю"

У шлюбі з Антонієм Юзефом Лянцкоронським Людвіка мала четверо дітей: Людвіка, Анну Аполонію, Кароля Міхала та Казимира Вінцента.

Подружжя Людвіки і Антонія Лянцкоронських володіли величезними маєткам в Україні, серед яких, окрім Роздолу, були Тартаків, Збриж, Ягільниця, Ходорів, Комарно. Вони також були власниками до 1834 року колишньої Вільчківської кам’яниці на площі Ринок, 3 у Львові, яка перейшла Людвіці в спадок від її батька.

Людвіка Лянцкоронська була придворною дамою, удостоєною Благородного дамського ордена Зоряного хреста. Таку відзнаку носили лише жінки шляхетного походження, які "присвячували себе служінню і поклонінню Святому Хресту і вели доброчесне життя, здійснюючи релігію та милосердні справи". Року 1829 Людвіка Лянцкоронська заснувала в Роздолі лікарню при монастирі святого Вінсента де Поля, сестри якого доглядали за сиротами та хворими. На утримання монастиря-притулку Людвіка Лянцкоронська виділила маєток, який давав річний прибуток 3 тисячі золотих римських.

Людвіка Лянцкоронська була високоосвіченою жінкою. Вона заклала так звану Роздільську бібліотеку на основі родинної книгозбірні, куди входили унікальні видання, зокрема стародруки ХVІ-ХVІІ століть.

Цікаві спогади про рід Жевуських та його представників, зокрема й про Людвіку Лянцкоронську з Жевуських, залишила письменниця Розалія Жевуська з Любомирських1788-1865 рр.: "Пані Лянцкоронська користувалася репутацією елегантної жінки. Її впевненість у собі, вільні манери, ретельний догляд за собою та щедрі витрати імпонували віденському суспільству. Але невблаганний плин часу поклав край цим світським успіхам. Пані Лянцкоронська, охоплена подагричним темпераментом, який висушив навіть її сльози, зазнавала нападів меланхолії, що робило її нервовою та примхливою до тих, кого вона любила. Незважаючи на її прекрасні та добрі якості, вона, як і її батько Жевуський… з дитячим марнославством вимагала до себе уваги демонстративністю та показною величчю".

Людвіка Лянцкоронська з Жевуських померла у Відні 20 квітня 1839 року. Згідно заповіту її похоронили в Австрії на цвинтарі у Зальцбурзі. Про це, зокрема, написала Розалія Жевуська у своїх мемуарах: "Людвіка Лянцкоронська з Жевуських дуже вподобала цвинтар у Зальцбурзі і мріяла бути там похованою, попри те, що мешкала на схилі життя у Відні, а родова усипальня знаходилася у Роздолі. Це її бажання було втілене".

Меланхолійний погляд голубих очей

Портрет Людвіки Лянцкоронської, що зберігається у Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького, доволі великого розміру (112х88 см), виконаний олійними фарбам на полотні.

Портрет відразу привертає до себе увагу своєю помпезністю подачі образу та елегантністю дами, що на ньому зображена.

Людвіку Лянцкоронську художник малює в інтер’єрі кімнати: вона сидить у фотелі, оббитому темно-зеленою тканиною, на тлі брунатної завіси. Модель повернена у три чверті вправо, подана зблизька, й глядач добре може роздивитися її обличчя, одяг, прикраси та відчути меланхолійний погляд її голубих очей.

На портреті відсутнє авторське датування, однак на підставі вбрання і зачіски моделі можемо припустити, що зображення було намальовано у 1830-х роках. Це час, коли Людвіці Лянцкоронській орієнтовно було п'ятдесят років. Художник скрупульозно промальовує й підкреслює делікатні риси її обличчя, на якому спочиває ледь помітний смуток її внутрішнього світу.

У вбранні Людвіки Лянцкоронської виразно прослідковуються тенденції жіночої моди, пов’язаної з епохою романтизму, яка у 1830-х роках відзначалася пишними рукавами жиго ("gigot") у декольтованих сукнях зі спущеною лінією плеча та широкими поясами з прямокутними пряжками на трохи завищеній талії. Та чи не найважливішим модним елементом був рукав, на який у портреті художник звертає особливу увагу, моделюючи його пишними глибокими складками на всю довжину руки. Декольте темно-сапфірової оксамитової сукні Людвіки Лянцкоронської прикриває шкурка хутрового звіра, так звана горжетка, накинута на плечі, яку використовували як комір до верхнього одягу, або як прикрасу до святкового вбрання. Модний стрій доповнюють коштовні прикраси: намисто з перлів у чотири нитки, довгі сережки, золотий перстень та масивний браслет у золотій оправі з великим гранатом на зап’ясті правої руки. Світлою плямою на тлі темного тла, як неодмінний атрибут вбрання заможних дам, виступає великий білий капелюх з пишним пір’ям і бантом, який покриває модну зачіску у вигляді дрібно завитих локонів над скронями.

Портрет Людвіки Лянцкоронської з Жевуських, намальований як родинний портрет для портретної галереї її роду, сьогодні є цінною документальною й мистецькою пам’яткою минулого, яка увібрала в себе естетичні смаки аристократичних кіл тогочасного суспільства та особливості розвитку портретного малярства першої половини ХІХ століття.