Монастир "з історіями". Від печери до лаври

Печерські оповідки

"І було три світила в печері, що розгоняли темінь бісівську молитвою і постом. Маю на увазі преподобного Антонія, блаженного Феодосія і великого Никона. Жили вони в печері, молячись Богу, і Бог був із ними", — захоплено писав преподобний Нестор.

Жодна інша церковна спільнота середньовічної Руси не може похвалитися настільки докладно висвітленою історією, як Києво-Печерський монастир. Історії Руси не вистачає джерел, але Печерській святині дуже пощастило. Її заснування описано у двох літературно вишуканих творах, укладених невдовзі після подій.

Одним із творів є "Житіє Феодосія Печерського". Його написав тамтешній чернець Нестор наприкінці ХІ століття на честь найвидатнішого настоятеля обителі. Автор не застав героя у живих, бо прийшов до монастиря вже по його смертіФеодосій помер 1074 року. Нестор збирав відомості про легендарного ігумена від старших.

Друге джерело — окремі розповіді "Повісті временних літ" — про заснування Печерської обителі та смерть Феодосія. Їх написав літописець Сильвестр. Він був ігуменом Видубицького монастиря, але починав духовний шлях саме при Печерській святині і, за власним свідченням, його прийняв туди самим Феодосій.

Свідчення обох джерел частково доповнюють одне одного, але іноді помітні й суперечності. Різні прочитання тих самих подій пов’язані не лише з жанровою відмінністю. Схоже, що автори по-різному ставилися до монастирських діячів або й належали до різних угруповань усередині братії.

Додаткові факти про ранню історію монастиря дає "Києво-Печерський патерик" — відносно пізній текст XIII століття, збірка оповідей про тамтешніх подвижників. Його укладачами вважають печерян Полікарпа та Симона, на час написання "Патерика" — єпископ Володимиро-Суздальський. "Істинно говорю тобі, брате Полікарпе: де чув про чудеса дивовижніші од чудес у тому святому монастирі Печерському? Чи є блаженніші [од] цих отців, які в кінці Всесвіту просіяли, подібно до променів сонячних?", — писав Симон до Полікарпа. 

Печерні люди

Ця історія почалася з печери під горою. Її вирили варяги, які ходили Дніпром торгувати до Візантії. Потім у ній усамітнювався Іларіон, піп церкви Святих Апостолів при заміській княжій резиденції у Берестовому й майбутній митрополит Київський1051—1052.

Тоді ж, у середині ХІ століття, знайшовся набожний чоловік із міста Любеч. За покликом віри він вирушив до Візантії на Афон. На Святій горі його прийняли у славетний монастир, він прийняв постриг з іменем Антоній. Повернувшись у Руську землю, чернець розпочав життя монаха-відлюдника. Для своїх духовних практик Антоній обрав Іларіонову печеру. 

Втекти від суспільства було нелегко. Антонія помітили. Хтось сприймав його як дивака, а хтось щиро захоплювався відлюдником і вважав святим. Слава про Божого чоловіка ширилася. Одного разу до Антонія завітав сам київський князь Ізяслав Ярославич зі своїм оточенням узяти благословення. Відтоді до ченця почали приходити численні відвідувачі, які прагнули отримати благословення або долучитися до чернечого життя.

Коли біля Антонія зібралося більше десятка осіб, довелося вирити більшу печеру. Чернець побачив, що він уже не самітник, а оточений послідовниками. Ідейний відлюдник вирішив продовжити життя одинака. Він залишив новоутворену громаду і переселився в осібну печеру неподалік. Але на прощання організував монахів і призначив їм першого ігумена — Варлаама.

Ще до того, як Антоній відселився, до нього прийшов юнак на ім’я Феодосій. Несторове "Житіє" описує хлопця як побожну людину, яка змалку була особливою — звичний для такого жанру ідеалізований образ. Своє дитинство Феодосій провів у Курську. За Божим покликом утік із дому до Києва і шукав собі монастир. Його начебто ніде не приймали через бідний вигляд, і тільки біля Антонія він знайшов собі місце.

За якийсь час князь Ізяслав вивів Варлаама із печери і призначив ігуменом князівського Димитрівського монастиря, який згодом перетворився на Михайлівський Золотоверхий. А новим настоятелем при печерах обрали молодого й завзятого Феодосія.

Братія невпинно зростала. Ченці звернулися до князя із проханням виділити їм землю поряд на горі. Ізяслав погодився. Монахи вийшли з підземель, громада звела наземні келії з огорожею та дерев’яну церкву Успіння Богородиці. Власне джерела й починають називати цей новий комплекс монастирем — хронологічно йдеться про 1062 рік. Нестор писав, що розбудова відбулася за ігуменства молодого Феодосія. А Сильвестр стверджує — за Варлаама. Як було насправді — Бог зна. Втім саме із преподобним Феодосієм пов’язане перетворення маргінальної чернечої громади на головний монастир Руси.

Невдовзі громада прийняла чернечий статут за зразком Студійського монастиря — найшанованішого в Константинополі. "Од сього ж монастиря прийняли всі монастирі устав, — по всіх монастирях. Тому-то вшанований є монастир Печерський як старший од усіх і почестю більший од усіх", — стверджує "Повість временних літ".

Від жебраків до землевласників 

"Многі бо монастирі цесарями, і боярами, і багатством поставлені, та не такі вони, як ті, що поставлені сльозами, і постом, і молитвою, і неспанням", — писав про Печерську святиню Сильвестр.

Початкова Антонієва ідея передбачала дотримуватися убогого життя, випробування духу через нехтування тіла і загалом усілякі обмеження. Монахи були фактично жебраками, заробляли на скромний харч плетінням кошиків та іншими простими виробами.

Та тільки-но Антоній відійшов від печерної громади, житлові умови братії почали покращуватися. Охочих допомогти ставало що далі, то більше. Люди приносили їжу, ікони, коштовності. А хтось давав гроші й дарував земельні наділи — звісно, разом із людьми. Нестор неодноразово згадував про монастирські села. І працювали там, судячи з усього, невільники.

Економічна потуга Печерської громади зростала, роль у суспільстві підвищувалася, до її голосу прислухалися. Одного разу князь Ізяслав розгнівався на ченців за те, що вони прийняли сина його поважного боярина. Володар хотів зруйнувати печеру. Але його дружина, польська княгиня Гертруда, застерегла Ізяслава від необачного вчинку. Вона нагадала польський досвід, коли після вигнання монахів почалося страшне народне повстання. А отже, щоб не накликати гніву Божого, ченців не варто ображати. Перший відкритий конфлікт печерян із князем закінчився тим, що Ізяслав подарував їм землі і допоміг розбудовувати обитель.

Суперечка з іншим Ярославичем обернулася ще позитивнішими наслідками. Року 1073 князь Святослав, який сидів у Чернігові, вигнав із Києва свого старшого брата Ізяслава і посів його трон. Спершу Феодосій різко засудив такі дії — писав Нестор, ігумен надсилав гнівні листи й відмовлявся поминати ім’я Святослава на службі. За два — три місяці князь вирішив виділити монастирю землю і гроші на спорудження нового храму. "Патерик" обчисливвнесок – 100 гривень золота. То була величезна сума, що перевищувала річні доходи з невеликого князівства. Раптово Феодосій змінив своє ставлення до правителя і навіть удостоїв його статусом опікуна монастиря. У липні 1073 року було урочисто закладено кам’яний Успенський собор — центральну святиню на території Києво-Печерської лаври.

Монастир і далі збагачувався. Князі й бояри ледве що не змагалися у тому, хто щедріше обдарує обитель і цим "заробить" собі спасіння душі. У пожертвуваннях особливо відзначилися нащадки Ізяслава Ярославича. Князівський син Ярополк, підступно вбитий 1087 року, надав Печерській громаді всі особисті маєтності. Пізніше його дочка разом із чоловіком, полоцьким князем Глібом Всеславичем, вклала в обитель 600 гривень срібла і 50 гривень золота. По смерті Гліба вона вирішила офірувати ще 100 гривень срібла і 50 — золота. А ще заповіла монастирю усе власне майно і п’ять сіл із челяддю, тобто невільниками.

Печерська обитель відрізнялася від стандартного, патронального монастиря, який "сидів на зарплаті" в якогось князя. Її підтримували різні руські князі, але була самоврядною. На відміну від патрональних монастирів, джерела доходів Печерської громади були диверсифіковані. І це було одним із секретів її успіху.

Клуб золотої молоді

Хто ж потрапляв до лав печерських ченців? Повних списків монашого товариства ми не маємо. Але якщо проаналізувати згадки про членів громади, то буде помітна така тенденція: більшість печерян походили з еліти. 

Перший ігумен Варлаам був сином Івана — чільного боярина в Ізяслава Ярославича. Саме він прийшов до монастиря всупереч забороні поважного батька; через це князь і хотів знищити печеру. Нестор згадує ще декількох монахів "з бояр". Схоже, до боярського середовища належав один із засновників обителі, її четвертий ігумен Никон.

"Житіє" описує боротьбу Феодосія з прихідцями, які прибували до монастиря з дорогими речами. Вони, либонь, вважали, що в келії збережуть свій майновий статус. Але суворий ігумен вдавався до конфіскацій і показового спалення "несанкціонованого" краму. Утім, якщо одяг можна було спалити, а прикраси викинути, то походження і зв’язки з мирського життя залишалися. До речі, сам Феодосій походив із аж ніяк не бідної родини. Його батько був із княжих людей, а родина мала слуг і невільників.

Доля Антонія Печерського, попри його вибір на користь печерної самотности, теж видає у ньому непросту людину. Перший-ліпший не міг здійснити подорожі до Візантії на Афон й отримати там постриг. Простий смертний навряд чи міг оселитися у печері біля княжої резиденції. У середині XI століття, лише за п’ятдесят років після хрещення Володимира, мати глибоку християнську ідентичність могла людина, наближена до осередків християнської культури. Власне й місце походження Антонія — Любеч — це головний опорний пункт на дніпровському торговельному шляху.

Зважаючи на елітне походження багатьох печерських ченців, стає зрозумілою прихильність князів до монастиря. Не дивно, що Святослав Давидович (названий Святошею), задумавши прийняти постриг на початку ХІІ століття, обрав саме Печерську обитель.

Усупереч стереотипу про монахів як консервативних старших людей, ранній Печерський монастир радше нагадував молодіжний субкультурний осередок. Звичайно, у печерах молилися і глибокі старці, як-от Єремія, який пам’ятав "хрещення Руської землі". Та загалом обитель була зразком спільноти нового типу, що ламала звичні суспільні правила і приваблювала шукачів небаченого духовного й тілесного досвіду. 

Неспокійна громада

"Воістину предивно чудо бачити. Зібрав бо Господь таких чорноризців у обителі Матері Своєї, що як пресвітлі світила в Руській землі сіяли: одні бо були постники, інші — [сильні] на бдіння, інші ж — на поклони, інші ж — на голод протягом дня чи через два дні; другі їли [тільки] хліб із водою, інші ж — овочі варені, ще інші — сирі. І всі в любові перебували: менші корилися старшим, не сміючи перед ними [й] говорити, але все [робили] з покірністю і послухом великим. Також і старші любили менших, навчаючи їх та втішаючи, ніби дітей своїх любимих", — таку ідилію в монастирі змальовує "Патерик".

Однак до Печерської обителі складно прикласти поширений образ монастиря як осередку мертвої тиші та спокою. Бо життя тут вирувало. Нестор проговорився, що Антоній відселився в окрему печеру, бо не стерпів "мятежа"  — заколоту.

Печерську громаду не можна назвати "єдиною родиною". У ній існували лінії розламу, окремі об’єднання, між якими могли спалахувати конфлікти. Причинами розбіжностей були походження монахів, їхній попередній життєвий досвід, зв’язки з різними князями та боярськими групами й навіть звичайні особисті антипатії. 

Внутрішні незгоди довкола призначення наступника навіть не дали Феодосію спокійно померти 1074 року. Описи важкого вибору у джерелах теж різняться. Нестор оповідає про кончину преподобного цілком ідилічно. Монахи одностайно висунули кандидатуру Стефана, начальника хору Печерської церкви, а Феодосій без жодних сумнівів благословив нового ігумена.

Натомість Сильвестр змальовує іншу картину — на смертному одрі Феодосій вступив у полеміку з братією. Він дозволив обрати новим ігуменом будь-кого, окрім Миколи і Гната. Та коли ченці попросили настоятеля назвати ім’я, він зупинився на Якові. Громада його не схотіла, бо той прийшов з іншого монастиря. Активна частина наполягла на кандидатурі Стефана, і безсилий Феодосій мусив прийняти її вибір.

Утім уже за декілька років Стефана вигнали з монастиря. Його місце зайняв Никон, старий сподвижник Антонія. Якщо Нестор називає його "великим", то Сильвестр згадує про нього, м’яко кажучи, прохолодніше. Літописець не побоявся вмістити у своєму тексті розповідь про ченця, якому привидівся Никон в образі віслюка. 

Школа кадрів

Від початку Печерський монастир був школою кадрів для Церкви. Таку роль обитель зберігала упродовж століть. З монахів виходили ігумени інших монастирів, єпископи та місіонери.

Перший ігумен Варлаам збудував кар’єру на посаді настоятеля у князівському Димитрівському монастирі. Вигнанець Стефан закінчив життя єпископом Володимирським. Хроніст Сильвестр став настоятелем на Видубичах, а закінчив життєвий шлях єпископом Переяславля. Ігумен Феоктист був єпископом Чернігова.

Простий чернець Кукша на початку XII століття вирушив проповідувати Христову віру до периферійного східнослов’янського племені в’ятичів на Оку. Там його вбили. У той час, коли Київ уже давно був славетним політичним і культурним осередком, на півночі ще жили язичники. Єпископська катедра у Ростові виникла тільки у другій половині ХІ столітті. Очолювали її один за одним вихідці з Печерського монастиря.

"Випускники" обителі підтримували між собою зв’язки й дотримувалися групової солідарности. У першій третині ХІІІ століття один із печерських вихідців, єпископ Володимиро-Суздальський Симон, листувався із чинним печерянином Полікарпом. У своїх напучувальних посланнях до молодшого монаха Симон ставив у приклад визначних ченців їхньої рідної обителі. Фактично — розповідав історію монастиря. Полікарп надихнувся цим і уклав послання до ігумена Акиндина. Твори Симона та Полікарпа зібрали разом, і вони утворили "Києво-Печерський патерик" — зразкову колекцію монастирських історій.

Полікарп писав до Акиндина: "...вирішив писанням звістити тобі про святу блаженну братію нашу, аби й наступні чорноризці дізналися [про] Благодать Божу, яка була на святому сьому місці, і прославили Отця Небесного, Котрий показав такі світильники в Руській землі, у Печерському святому монастирі".