Кінець зв’язку. Історія будівлі Головної пошти у Львові

Перше у Львові приміщення Головної пошти з 1846 року до кінця 1880-х містилося в будинку по вулиці Сикстуській, 23тепер вулиця Дорошенка. Однак дедалі більші обсяги поштового зв’язку та розвиток комунікації у XIX столітті вимагали суттєвого збільшення приміщень для поштамту. 

Для побудови нової споруди дирекція пошти викупила ділянку колишнього саду греко-католицької семінаріїтепер це приміщення географічного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка, заплативши за неї 60 тисяч золотих ринських. 

А вже 1887-го тут (по периметру сучасних вулиць Дорошенка, Словацького та Коперника) розпочалося будівництво кам’яниці у стилі неокласицизму. Проєкт поєднав типову розробку віденського архітектора Фрідріха Зетца із локальною адаптацією від львівського митця Сильвестра Гавришкевича — випускника Технічної академії у Львовітеперішній Національний університет "Львівська політехніка", який працював інженером у будівничому відділі Галицького намісництва. До часу спорудження львівського поштамту він уже встиг долучитися до реставрації Дзвіниці церкви Святого духа та митрополичих палат при соборі Святого Юра, перебудови житлового будинку на вулиці Руській, 5 у Львові, реставрації вежі Корнякта і спорудження низки галицьких церков. 

Нагляд за будівництвом здійснював Йозеф Браунзайс, а безпосередні робити виконувало архітектурно-будівниче бюро Людвіка Балдвіна-Рамулта та Юліана Цибульського. Врешті, у 1889 році перед львів’янами постала одна з найбільших та найпомітніших кам’яниць міського центру.

Тодішній фасад будівлі відрізнявся від сучасного — вгорі над головним входом був великий годинник, на рівні першого поверху — світильники, а ближче до лівого крила будинку — криниця, яку оминала трамвайна колія.

Бої за стратегічний об’єкт

Первісний вигляд будинок втратив у листопаді 1918-го. Тоді Головна пошта поруч із управлінням залізниці, Головним вокзалом та цитаделлю опинилися серед стратегічних об’єктів у Львові, за які розпочалися запеклі бої. Так, суміжні до поштового будинку вулиці Стефаника та Словацького з першої ж доби війни 1 листопада стали лінією фронту.  

Саму кам’яницю боронили українські військовики, що дозволило їм майже протягом двох тижнів утримувати поштовий та телеграфний зв’язок українського урядового центру у Львові та військового командування з іншими містами та повітами краю. Щоправда, для самої будівлі це коштувало дорого — споруда перебували в облозі, польські жовніри декілька разів пробували її штурмувати. 

Після того, як спроба поляків висадити двері Головної пошти з боку Сикстуської вулицітеперішня Дорошенка за допомогою гранат провалилася, вони підпалили одну з частин будівлі. Через відсутність водогону та велику кількість паперу всередині пожежа швидко поширилася будинком, що змусило українську сторону його покинути та впустити всередину пожежників. Коли ж вогнище таки вдалося погасити, першою зайняла пошту польська сторона. 

Це значною мірою послабило українське вояцтво. Адже потужностей поштового відділення по вулиці Валовій, яке після втрати приміщення Головної пошти почало відіграти роль ключового для української сторони комунікатора, не вистачало для повноцінної підтримки зв’язку зі всіма теренами на місцях. Врешті, все завершилося тим, що через 10 днів Галицька армія була вимушена покинути Львів. А до літа 1919-го — й програти в польсько-українській війні за Галичину.

Від осені 1918-го обстріляним та поруйнованим від артилерії будинок Головної пошти фактично залишався протягом п’яти років. У перші інфляційні повоєнні роки реставрація будівлі була надто коштовною справою та й юридичний статус Галичини залишався остаточно невизначеним аж до березня 1923 року, коли Рада амбасадорів Антанти вирішила визнати край таки частиною Польщі. Тоді й завершили перебудову Головної пошти за проєктом Альфреда Захаревича та Євгена Червінського. В центрі внутрішнього подвір’я споруди добудували флігель, замінили перекриття, переобладнали всі комунікації, а зовнішні фасади стильово трансформували до рис модернізованого класицизму. Тоді ж, на початку 1920-х років, аттикистінка, що міститься над карнизом і завершує споруду будинку доповнили стилізованими рельєфами, найімовірніше виконаними скульптором Юліушем Белтовським.

Замість пошти фітнес-зал

Декілька реконструкцій будинок пережив й у другій половині XX століття — у радянський період історії міста. Так, у 1949—1950 роках відбулося часткове переоблаштування поштових інтер’єрів. У середині 1970-х масштабнішими змінами у будівлі керував архітектор Аполлон Огранович, в рамках яких Еммануїл Мисько розробив нові скульптурні композиції інтер’єру, а художник Ярослав Серветник — вітражі. Зрештою, у 1985 році провели й реставрацію фасаду поштового будинку.

До сьогодні споруда дійшла до нас у вигляді триповерхового будинку, Е–подібної форми, видовженого по вулиці Словацького зі симетричним фасадом. Його прямокутні вікна оформлені профільованими обрамленнями, а в середині великий прямокутний вестибюль, з'єднаний зі сходовою кліткою. На другому поверсі по одній осі з вестибюлем операційний зал, а планування в бокових крилах — коридорне, з двостороннім розташуванням кімнат.

Будинок, попри численні виклики та реконструкції, пережив з кількома поколіннями львів’ян (і тих, котрі жили тут до Другої світової війни, і тих, для яких Львів став домом після) і радісне, і трагічне. Через відділення Головної пошти щоденно проходило тисячі відправлень — когось вони  втішали, а комусь приносили сумні звістки. Однак поступово пошта почала втрачати свої позиції як ключового комунікатора, дедалі частіше поступаючись телефону, а в XXI столітті й цифровим технологіям.

За сумною іронією долі 1 листопада 2024 року, рівно через 106 років після того, як приміщення Головної пошти стало одним із "яблук розбрату" під час польсько-української війни — оголосили про закриття головного відділення "Укрпошти" у Львові. Утім, будівля стала "домівкою" для низки інших державних та приватних інституцій і навіть фітнес-залу. Напевне ще не одне десятиліття львів’яни називатимуть цю локацію, де поштових відправлень вже не побачити, саме Головною поштою. Принаймні, допоки про це нагадуватиме назва зупинки громадського транспорту неподалік.