"Химерний" дім Городецького в Києві. Історія однієї споруди

Владислав Городецький, виходець із польської шляхетської родини з Вінниччини та випускник Імператорської академії мистецтв у Петербургу, від початку 1890-х років проживав у Києві, ще до початку XX століття зарекомендував себе фахівцем архітектурної справи. До його ранніх робіт належить низка каплиць на Байковому кладовищі Києва, прибуткові будинки, будівлі гімназій у Черкасах та Умані, лікарня в Мошнах, Південноросійський машинобудівний  завод тепер "Кузня на Рибальському". 

<p>Владислав Городецький (1863 &mdash; 1930)</p>

Вдало реалізовані проєкти зробили Городецького популярним майстром архітектури. Року 1899 йому запропонували завершити проєкт Міського музею історії та антикваріату (сучасна будівля Національного художнього музею України), який розпочав Петро Бойцов. Пропозицію він прийняв і разом з італійським скульптором Еліо Салею (той якраз тільки-но переїхав із Петербурга до Києва), який декоративно оздоблював фасад споруди, їм вдалося створити одну з найгарніших будівель тогочасного Києва й водночас розпочати плідну співпрацю. Митці спільно працювали над київською караїмською кенасою, яка 1902-го постала перед громадськістю з розкішним оздобленням у мавританському стилі — нині це Будинок актора. Паралельно розпочали роботу над ще однією культовою спорудою — Миколаївським костелом у Києві. Будівництво тривало десять років, завершилося 1909 року.

Карколомні успіхи в архітектурі сприяли не лише моральній, але й матеріальній сатисфакції Городецького: на зламі XIX—XX століть він став ще й підприємцем — одним із найбільших акціонерів та членом Ради директорів величезного цементного заводу "Фор" (до речі, будівлю підприємства на київській Куренівці звів також він). 

Та й авантюристом архітектор виявився рідкісним. Попри те, що у 1900-х роках у Києві настала будівельна криза, оскільки місто перенаситили прибутковими будинками настільки, що пропозиція суттєво перевищила попит та чимало винайнятих квартир пустувало, Городецький оголосив про свій намір звести ще один. Туди ж митець планував оселитися разом зі сім’єю. 

Місце під забудову обрав несподіване — ділянку над крутим схилом на Банковій вулиці вважали непридатною для будівництва. Тому і взяв Владислав Городецький 1550 квадратних метрів землі фактично за безцінь — 15 640 карбованців. Архітектор був прагматичним: перший поверх зводив, заклавши під заставу ділянку, другий поверх будував за заставу від першого і так аж до шостого. 

Не загнав у глухий кут архітектора й несприятливий природний рельєф — багаторічний друг та бізнес-партнер Владислава інженер-винахідник Антон Страус спорудив спеціальну систему з майже 50 бетонних набивних паль, заглиблених у землю на 5 метрів, а на них наклали бетонні "подушки". Відтак на схилі створили стійкий та безпечний фундамент, на якому почали зводити бетонну будівлю — інноваційне рішення як на той час, коли більшість будинків усе ще були з вапна. 

Споруджувати дім почали 1901-го й за рік Городецький планував його завершити. Але вже у процесі роботи митець вирішив кардинально змінити свій задум. Архітектор вирішив щедро оздобити екстер’єр й інтер’єр будинку великою кількість скульптур — піар-хід для потенційних квартирантів.

Оздобленням відповідно до ескізів Городецького займався його незмінний компаньйон Еліо Саля. На будівлі можна побачити його автограф — над скульптурною битвою орла й левиці видряпано "E. Sala. 1902". У стіну будинку "вмурували" бетонні голови різних тварин: слонів, носорогів, антилоп, крокодила, на колонах — ящірок, на водостоках — голови слонів, на даху — здоровенних жаб, дельфінів, морських чудовиськ та нереїдморських німф із грецьких античних мітів, а на розі — пітона-велетня.

Ліпним фризом та рельєфами були прикрашені й парадні сходи будинку, біля яких Еліо Саля спорудив ще й колону зі зображенням обвитого рослинами великого дельфіна, а на п’єдесталі кутової огорожі розташував орла, який роздирає свою тільки-но впольовану здобич — пораненого лева.

Український історик та мистецтвознавець Сергій Гіляров так згодом описував фасад посталого "химерного" будинку: "З кутків даху спускають свої вуса-щупальця потворні дельфіни, їхні хвости, переплітаючись, чітко профілюють на тлі неба. На спинах дельфінів сидять оголені жіночі фігури з тризубами в руках; уздовж карнизів розмістилися величезні жаби; стовбурами колон, обабіч парадного входу, вилазять бадьорі ящірки; в орнамент капітелей уплетені морди носорогів, а лиштви вікон зображають слонячі голови".

А от Максим Рильський творінню Городецького навіть присвятив вірш і назвав його "будинком-дивоглядом": "Поруч з пазурями й іклами рухливих птиць недвижний ряд, де павіани між газелями, між ібісів — гіпопотам".

Нічим не поступалося і внутрішнє оздоблення споруди — тут і каміни від відомої німецької фірми Мейсона, і фігури путтімистецькі образи малих крилатих хлопчиків з луками та стрілами, і фризи з пташиними лапами, екзотичними рослинами, фруктами, черепами оленя, лося, гігантським молюском-спрутом. 

Родзинкою інтер’єру став світильник-торшер у центрі холу, виготовлений у вигляді двох сповитих водоростями та квітками лотоса величезних риб, а на плафонах — гірлянди з фруктів і галузок винограду, ананаси, квітки соняшника.

А от класичних "химер", тобто мітичних вогнедишних чудовиськ із головою та шиєю лева, тулубом кози та хвостом у вигляді змії, ані ззовні, ані всередині будівлі не знайти. Однак саме через поєднання реального та вигаданого (а почасти і їхнього переплетення) за цим будинком Городецького закріпилася слава "химерного". Та й сама конструкція дому виглядала дивовижно — будівля спроєктована у формі куба, з боку вулиці Банкової мала три, а з боку Миколаївської площі (тепер — Івана Франка) — шість поверхів. Крім того, завдяки високому парапету на покрівлі вдалося досягти візуального ефекту будівлі "без даху" — до речі, першої такої у Києві.

Основні будівельні роботи завершили до 1903-го. У результаті постав дім із сімома електрифікованими квартирами: дво- та трикімнатними на першому поверсі (для служниць, кімната для гувернантки, запасна кімната, буфетна, посудомийна, два кльозети, дві комори), шестикімнатною — на другому, восьмикімнатними — на третьому та шостому, дев’ятикімнатною — на п’ятому та десятикімнатною — на четвертому. 

На перших квартирантів (можливо, і через те, що піар-кампанія "з химерним" оздобленням таки спрацювала) не довелося довго чекати. Вже 1904-го до будинку заїхали перші мешканці. Сам Городецький оселився у квартирі № 3, площею 380 квадратних метрів, що в першому рівні виходила на Банківську вулицю. Інші шість квартир здавав в оренду. Під вестибюлем господар обладнав майстерню. Вартість оренди сягала 3500 карбованців на рік. Кожній родині надавали персональний винний льох, склад для дров, стайню, сарай для екіпажу, кімнатку для кучера й навіть корівник (а корів у Києві тоді багато хто ще тримав).

Однак сам архітектор не прожив у цьому будинку й десяти років. Пристрасний мисливець Городецький усе життя мріяв про африканське сафарі. І ось 1911-го його мрія здійснилася, хоч і обійшлась дорого — в буквальному розумінні. Подорож до Африки настільки виснажила бюджет архітектора, що він був змушений брати кредити під заставу "будинку з химерами"спогади про ту подорож видав 1914 року у книжці "В джунглях Африки. Щоденник мисливця", перевидана українською 2012 року. Позик архітектор не зміг віддати, і вже 1913-го споруду продали Товариству бурякоцукрового рафінального заводу "Благодатинське", а 1916 року новим власником будівлі став купець Самуїл Німець.

Рік 1917 із його революціями та війнами став переломним і для Владислава Городецького,  і для його архітектурного витвору. 

На тлі масштабного скорочення темпів будівництва через Першу світову війну та подальші буремні події митець разом із дружиною Корнелією Марр 1920 року емігрували до нещодавно посталої незалежної Польщі. Там він працював у міністерстві громадських робіт, намагався розгорнути роботу власного архітектурного бюро, керував проєктним бюро американської компанії "Генрі Улен і компанія". Вона 1928-го скерувала його до Ірану, де він працював головним архітектором "Синдикату зі спорудження Перських залізниць". Зокрема йому належить проєкт Тегеранського залізничного вокзалу. У Тегерані Владислав Городецький і помер 3 січня 1930 року, його поховали в римо-католицькій частині тамтешнього християнського кладовища Долаб.

Натомість "будинок з химерами" в радянський час націоналізували. Спочатку там розташували штаб військово-трудової дружини, потім — Ветеринарне управління Київського військового округу, а від 1944-го будівля опинилася у відомстві Центрального Комітету Комуністичної партії (більшовиків) України, який перепрофілював її у поліклініку. 

Після 1991 року споруда спершу належала Міністерству охорони здоров’я України, пізніше стала музейно-культурним центром, зокрема як центр "Шедеври мистецтва України" — філії Національного музею. Після капітальної реставрації будинку у 1998—2004 роках тут обладнали приміщення для проведення заходів за участі Президента України, а також облаштували кабінети працівників Департаменту з питань державного протоколу та церемоніалу Адміністрації (тепер — Офісу) Президента України.