Українці в ГУЛАГу | Леся Бондарук

– Як виникла ідея створити систему таборів, що відома нам як ГУЛАГ?

– Систему ГУЛАГ створили Володимир Ленін і його соратники Лев Троцький та Фелікс Дзержинський. Кожен мав своє бачення, як це має діяти. У телеграмі Євгенії Бош та Пензинському виконкому 1918 року Ленін дав вказівку зібрати усіх "сумнівних" осіб, вивести їх за місто і там ізолювати. Згодом був декрет про "червоний терор", який узаконив створення мережі концентраційних таборів. Підкреслюю – ізолювати "сумнівних", не винних у злочині, не винних згідно з рішенням суду, не винних за законодавчими приписами. "Сумнівними" визначили розкуркулених селян, які не хотіли йти в колгоспи, воїнів Української народної армії, січових стрільців, воїнів УГА та людей, які не сприймали радянської влади. Їх ізолювали у віддалені точки Радянського Союзу.

Однією з них був Соловецький архіпелаг – шість островів у Білому морі. Найбільший називався Великий Соловецький, але також мав назву Кремльтож у Росії до 1986 року було два Кремлі – у Москві і на Соловках. Навіть на купюрі сучасних російських грошей міститься зображення соловецького Кремля. Це дуже символічно, тому що ГУЛАГ із мислення сучасної Росії досі не вийшов, населення залишилося в тих часах, з тими самими звичками, поведінковими манерами. 

Соловки були Радянським Союзом у мініатюрі. Той, хто зустрічав колони новоприбулих (а часто це був начальник табору), казав: "Здесь власть не советская, здесь власть соловецкая". На в'язнях ставили експерименти, передусім – які норми роботи вони мають виконувати і скільки їм можна давати їсти. Хто працював більше фізично – отримував більшу пайку, хто менше – меншу пайку, люди з інвалідністю – ще меншу пайку. Хворій людині, а вона часто в умовах табору такою ставала, легше було вмерти, ніж вижити. І якби не братство в'язнів, які підтримували і ділилися куснем хліба, то чимало людей би і не вижило. 

Головний принцип, який діяв на Соловках: в'язні мусили працювати на самоокупність. Другим завданням було здійснювати великі виробничі проєкти. Наприклад, будівництво Біломорсько-Балтійського каналу, який поєднав Біле море і Онезьке озеро. Ця ідея зародилася давно, а от виконати її завжди бракувало ресурсів і рук. І от людям давали дерев'яні тачки на дерев'яних колесах, тобто абсолютно примітивні знаряддя праці, для втілення великого водного проєкту. Ніхто не рахував, скільки тисяч людей вмерло від тієї праці і нелюдських умов утримання. 

Спочатку на Соловках був поділ на політичних, релігійних в'язнів та всіх інших, відповідно до цього людей розселяли. Проводили експерименти, як можуть себе поводити щодо в'язнів наглядачі та інші працівники репресивної системи. Наприклад, на території табору викопували яму, щоб скидати туди вбитих втікачів і тих, хто чинили непокору. Багато людей туди привозили зі штрафного ізолятора на Секірній горі. На Секірці були свої "витончені" методи знущання із в'язнів. До прикладу, в'язня роздягали, прив'язували до дерева "на комарики" – і мошкара доїдала його за дві-три години. В’язень спочатку божеволів від болю, а потім умирав у важких муках.

Часто траплялися випадки, коли офіцерня хотіла повправлятися у стрільбі, тоді вони брали з Секірки штрафників, відводили в підвал… Це були п'яні забави військових на живих людях, і вони знали, що залишаться непокараними. Такі факти були шокуючим відкриттям для мене.

У часі Голодомору в Україні траплялися випадки канібалізму. Жінки, які не могли прогодувати своїх дітей, збожеволівши від розпачу, ставали людоїдками. Тривалий час відкритим було питання, куди вони потім поділися. Виявляється, тих жінок звозили у спеціальний табір на острові Муксалма. Для мене це було відкриттям, коли я досліджувала цю тему. На острові не було жодного медичного догляду і жінки доживали віку хто як міг, у жорстких умовах і страшних муках. 

Соловецькі табори розросталися. У 1937 році радянська влада постала перед питанням: оскільки репресії продовжувались, заарештованих потрібно було десь ув’язнювати. Терміни тих, кого садили на 5-10 років, закінчувалися. Випускати в'язнів було не дуже зручно. Бо ж навряд чи вони замовкнуть, якщо вийдуть на волю, навряд чи перестануть працювати проти радянської влади, оскільки та була з ними надзвичайно жорстока і несправедлива. Тобто радянська влада не вірила у власне перевиховання. Крім того, коли людей арештували, то конфіскували їхнє майно – будинки, квартири, коштовності, взагалі все, що мало якусь матеріальну цінність. Все це було "приватизовано" та "освоєно", тобто вкрадено. Займатися поверненням цього майна, пошуком вкрадених цінностей радянська влада не планувала. І вона вирішила, що легше цих людей просто вбити.

Тому видали постанову про "антирадянські елементи". Соловки з табору особливого призначеннятак званий СЛОН – від російської абревіатури Соловецкий лагерь особого назначения перейменували на СТОН – тюрма особливого призначення. Начальник тюрми і його заступник клепали довідки, за якими ув’язнених можна було розстріляти. 

У 1997 році працівники СБУ разом із журналістом-істориком Сергієм Шевченком їздили в архів у Красноярському краю, і їм вдалося скопіювати багато справ розстріляних у Сандармоху соловецьких в'язнів. Ці справи оцифровані. Коли читаєш характеристику одного з в'язнів, видану 1933–1934 року, а потім довідку для його розстрілу, видану в 1937 році, то дивуєшся: згідно з першою характеристикою, він спокійний, виконує норму, неконфліктний, а згідно з довідкою 1937 року – він постійно готував бунти, саботажі, підбурював інших до контрреволюційної діяльності. 

Вочевидь, фантазії для причин розстрілу бракувало, тому в довідках часто писали, "поширював фашистські ідеї", "схвалював діяльність Гітлера". І це у 1937 році. Як соловецькі в’язні могли про це знати? До того ж тоді офіційна радянська влада товаришувала з націонал-соціалістичним урядом Німеччини. Мені трапилася довідка на українця, в якій смертний вирок обґрунтували знущаннями ув’язненого зі слідчого: під час допиту зазначили, що ув’язнений виправляв пунктуаційні помилки в протоколах. Навіть абсурдної причини було достатньо для ухвалення смертного вироку. 

Масовими розстрілами "розвантажували" табори і наповнювали їх новими в’язнями, силою яких втілювали нові виробничі об'єкти. Наскільки виробництво було економічно вигідним для Радянського Союзу? Воно ніколи не було окупним, на нього завжди просили дотації. Багато розкрадали, зробити аудит документів спецслужб під грифом "цілком таємно" було нереально. 

Прикметно, що корупція була складовою системи від початку і до 1950-х років. Під час Кенгірського повстання за межами табору відбувалися партійні збори чекістів. Московська комісія, яка приїхала вмовляти в'язнів, аби вийшли на роботу, відчитала цих наглядачів. Виявилось, що вони завели у зоні свиней і відгодовували їх продуктами, які мали йти на харчування в'язнів, натомість в'язнів утримували гірше за худобу. Уявіть собі масштаби зловживань! 

Якими були виробничі проєкти? Будували водні, залізничні, автомобільні шляхи, підприємства. Одним із успішних проєктів був Норильський нікелевий комбінат, який здобув за свою історію славу промислового гіганта у світовому видобутку золота і платини, мав філіали по всьому світу. Тільки зараз, через війну в Україні, він під санкціями і справи там уже не настільки добрі. Тим паче, що тепер він належить олігархам, які підтримують Путіна. 

Серед виробничих об'єктів були також шахти у Воркуті, які замінили окуповані нацистами шахти Донбасу. До того часу вугілля з Донбасу забезпечувало весь Радянський Союз, а після окупації потрібно було вирішувати питання його нестачі. І море людей відправляли на Воркуту, у великі сніги, де в'язні мусили йти пішки 20-40 кілометрів, а поруч на лижах їхали наглядачі із собаками. Спочатку в’язнів поселяли в хибари, невеликі бараки, поки вони ж будували собі більші місця для проживання і праці. Навіть ті, хто керував тими бригадами в'язнів, розуміли, що не всі виживуть у цих умовах. І не всі виживали. 

Також будували залізниці. Коли прокладали залізницю у Воркуті, думали не про в'язнів, звісно ж, а про перевезення з Воркути вугілля. Біля великих промислових об'єктів будувалися міста – Магадан, Воркута, багато інших міст були зведені з нуля. Норильськ у 1928-му – це дві-три невеликі хатини геологів-розвідувальників, а у 1953 році відбулось відкриття міста, яке виросло саме завдяки праці в'язнів. В'язні будували хімічні заводи, підприємства важкої промисловості, чимало інфраструктурних об'єктів – школи, дитсадки, цілі житлові квартали. 

– ГУЛАГ у суспільному сприйнятті доволі однорідний. Ви згадали про особливі табори, про спецпоселення. Як ми можемо окреслити структуру й умови перебування у різних ланках ГУЛАГу? 

– Основа ГУЛАГу і радянських концтаборів – це виправно-трудові табори. Вони існують в Росії до сьогодні. У 1943 році почали створювати каторжні зони, призначені переважно для політичних в'язнів. Каторжників мусили утримувати окремо, їм належалася менша пайка і найважчі об'єкти для праці. І якщо в'язнів із виправно-трудових таборів у 30-40 градусів морозу не виводили на роботу, то каторжників виводили.

До 1933 року ГУЛАГ мав різні назви, підпорядковувався то міністерству юстиції, то спецслужбам. На початку 1930-х до об’єднаного ГУЛАГуросійська назва Главное управление исправительно-трудовых лагерей, трудовых поселений и мест заключения додали також спецпоселення. Це ще одна ділянка радянського покарання, коли людей виганяли з їхніх домівок у поселення. Вони не мали права повертатися додому, не мали права змінювати місце проживання. Змушені були щотижня звітувати, що вони роблять, ходити відмічатися у міліції, виконувати ту роботу, яку їм запропонують. Тобто спецпоселення – це також ГУЛАГ, але з іншими умовами відбування покарання. 

Також ГУЛАГ мав свою тюремну систему з найбільшою в’язницею – Владимирським централом. 1948 року три російські в’язниці отримали статус особливого режимубільш жорсткого утримання: у м. Володимир Володимирської області, м. Олександрівську Іркутської області і м. Верхньоуральськ Челябінської області. 

У 1948 році, як і в 1937-му, постало питання, що робити з в'язнями, у яких закінчився термін ув'язнення. Влада вирішила ізолювати засуджених за політичними статтями від інших. Придумали створити для них особливі табори. Планували 12, зробили – 11. Перша фільтрація в'язнів із виправно-трудових таборів відбулася на табірних судахабсолютно незаконних за юридичними правилами, де сортували, хто піде в табори особливого режиму. Це могли бути політичні в'язні, яких влада хотіла ізолювати. А могли бути і такі, яким табірна влада хотіла помститись. Таким чином, у табори особливого режиму потрапляли люди з кримінальними статтями, що було заборонено за інструкцією про утворення особливих таборів. 

Існував припис, що всі, хто відбув ув'язнення в особливих таборах, "особлагах", були зобов'язані жити на спецпоселенні довічно. І це якраз те, що було потрібно владі. Виникла категорія "повторників" – тих, хто вже відсидів своє, але влада їх знаходила і засуджувала до повторного ув'язнення. Були випадки, коли справу заводили на людину, яка вже померла.

Політичних в'язнів арештовували та повторно судили за тією ж статтею і зобов'язували жити на спецпоселенні. Таким чином радянська влада очищувала суспільство від політичних в'язнів, яких вона звільнила. На цю тему є єдине ґрунтовне дослідження докторки історичних наук Тамари Вронської "Повторники. Приречені бранці ГУЛАГу". Авторка зуміла показати механізм, як відбувався повторний арешт, відстежити долі найвідоміших повторників, показати, як цей процес починався, тривав і закінчувався.

Існувала також категорія ув’язнених – "мінусники". Тамара Вронська і Олена Стяжкіна написали спільну монографію на цю тему "Мінусники. Покарані простором". Це в'язні ГУЛАГу, які відбули покарання, але отримали припис у документах із забороною поселятися на певних територіях на певний період. 

Наприклад, зв'язкова Романа Шухевича, дружина Михайла Сороки, голова Українського Червоного хреста Катерина Зарицька, відбувши 25 років ув'язнення, не мала права селитися на заході України. Уявіть, у Львові батьки, син, який виріс, доки вона була в ув'язненні, а вона не має права повернутися додому. Зарицька поселилася у Волочиську, де купила половину хати з дірявим дахом. Хмельницька область близько до Львівської, можна було приїхати залізницею, день побути з родиною. А тоді з’являвся міліціонер, який казав: "Впродовж 12 годин залишити Львівську область". Але це було єдине, що вона змогла придумати, щоб бути ближче до родини. 

"Мінусником" також був священник Омелян Суничук, який належав до комітету повсталих у Кенгірському повстанні. У 1949 році його засудили як священника, який допомагав УПА. Хоча він пішов у священники лише після того, як пройшов службу в УПА і був поранений. Коли закінчився його термін ув’язнення, він приїхав в Луцьк шукати своїх дружину і доньку – їх теж засудили та вислали, але він не мав з ними зв’язку. А йому сказали: ти чого повернувся? 1952 рік, ще не завершена розправа над бандерівськими боївками, а тут вертаються ті, кого посадили! І йому дуже чітко пояснили: ти або вже їдеш туди, звідки приїхав, або ми зараз вб'ємо будь-кого, хто йшов з тобою по судовому процесу як свідок, – і ти сядеш знову. Суничук виїхав у Казахстан, влаштувався на шахту, там завів сім'ю. Пізніше діти купили йому квартиру у Комсомольську на Полтавщині, тепер це Горішні Плавні, де він з дружиною і доживав до кінця своїх днів. 

Ще одна категорія – "пересидчики". Коли в людей закінчувався термін ув'язнення, їх випускати не хотіли, хоч тримати не мали права. Ця категорія була особливо поширена під час Другої світової війни, коли перевірку документів надовго затримували під приводом воєнного стану. 

У той час гулагівські виробничі проєкти зупинили, ширилися хвороби і зростала смертність. ГУЛАГ поповнювали мешканцями Радянського Союзу німецької національності. Із 1943 року з території заходу України потисли нацистів, почалася радянська окупація України. У 1944-му радянська влада встановилася на Волині, і перше, що вона зробила, – оголосила війну проти ОУН, УПА, місцевого населення і їхніх родин. Покарання за участь у національно-визвольному русі – засудження на 20-25 років ув'язнення, відтак поповнення фонду ГУЛАГу. 

Знакова дата, яку з’ясувала Тамара Вронська, – це 7 травня 1944 року, коли до Сибіру було відправлено перший ешелон № 1516 до Красноярського краю з родинами членів національно-визвольного руху Рівненської і Волинської областей. У 18 вагонах як небезпечних злочинців вивезли 451 особу – жінок, дітей, людей похилого віку. Навіть не всі були членами родин засуджених, декого лише запідозрили у співпраці. 

Визволителі себе так не ведуть. Тому питання про те, чи називати так радянську владу, має бути закрите. Вони вигнали нацистів і стали іншим окупантом, який почав боротьбу з місцевим населенням. Це було продовженням війни. Знаково, що на заході України припинення воєнного стану після Другої світової війни оголосили у липні 1946 року. Найпізніше, ніж будь-де. Таким чином залучили внутрішні війська допомагати НКВС чинити репресії та поповнювати ГУЛАГ. Навіть до кінця 1944 року за кількістю в’язнів він сягнув довоєнного рівня. 

Одним із найзнаковіших післявоєнних проєктів була "стройка № 501", яку пізніше назвали Мертва дорога. Олег Сенцов сидів у колонії Лабитнангі, це гілка "стройки № 501". До місця цієї колонії дорогу добудували, а далі лише частково проклали залізничні шляхи. Після смерті Сталіна ідею покинули, а задумували її як найбільшу транссибірську залізничну магістраль. Начальникові табору дозволяли відбирати в'язнів для будівництва. Часто ставили вимогу, що це мають бути політичні в'язні, тому що вони більше мотивовані до роботи. Хотіли в’язнів до сорока років, у нормальній фізичній формі. На цьому будівництві були кращі умови проживання, харчування, але і робота була каторжна. Під кожною шпалою – людське життя, і не одне. 

Після смерті Сталіна стало зрозуміло, що великих коштів, які надходили на будівництво, вже не буде. Сьогодні росіяни вважають ці місця туристично привабливими, в мережі багато публікацій про "сталінську мертву дорогу". Це одна із ілюстрацій, що було з українцями, які потрапляли в ГУЛАГ, на ці виробничі об'єкти. Я зумисно кажу "з українцями", адже моїм завданням, коли писала книжку, було показати саме український ГУЛАГ. 

– А чи можемо хоча б приблизно окреслити кількість українців, які пройшли через табори ГУЛАГу? 

– Поки що я не можу дати відповіді на це питання. Кількісні показники ще чекають свого дослідження. ГУЛАГ і доля українців у ньому – надзвичайно мало досліджена тема. Я привідкрила невеличку шпарину, яка показує боротьбу. А далі можна досліджувати окремо кожен табір і кожен регіон. 

Кожного року в кожному таборі змінювалась кількість в’язнів, і кількість українців відповідно. Змінювалася передусім чому? Українці, які тільки потрапляли в радянські табори, організовували підпілля. Українці часто становили більшість у таборі. Вони починали бунтувати і говорити про свої права, ставали прикладом для в'язнів інших національностей. Бунтарів намагалися переводити в інші табори, наприклад, із Норильська до казахських степів, з морозу у спеку. 

І це покарання оберталося проти тих, хто його придумував. Тому що ті бунтарі приїжджали, роззиралися довкола – і, як потім написав Солженіцин, "у нас бацилла мятежа привезена была бандеровцями". Міцні хлопці щойно приїхали з лісової стежини, роззирнулися, подивилися на сваволю, що панує навколо, і взялися за ножі – наводити порядок. 

І, відповідно, кількісний період постійно мінявся. Але все одно їх було більшість у всіх таборах. І вони були найактивнішими. І вони завдавали тон протестного руху в ГУЛАГу. 

Наведу дуже дорогий для мене приклад. Я завжди з пієтетом і повагою ставилася до Ярослава Дашкевича. Спілкувалася з ним, коли працювала у газеті "Шлях перемоги" в Києві. Коли писала книжку, шукала колишніх в'язнів особливих таборів ГУЛАГу. Я знала, що Ярослав Романович перебував у такому з матір’ю Оленою Степанів. У ході дослідження знайшла лист його товариша зі спогадами. Виявилось, що Ярослав Романович, медик за першою освітою, був залучений до фельдшерського пункту у селищі Спаське у таборі особливого режиму "Луглаг" у Казахстані. Він використав цю можливість, щоб давати деяким в'язням довідки про те, що їх не можна утримувати в неволі через проблеми з головою, координацією рухів тощо. Ярослав Дашкевич тихо робив те, що міг, і згодом ніколи про це не згадував. Але це завжди пам'ятав його друг Іван Коршинський, який теж отримав таку "довідку життя", завдяки якій зміг звільнитися. Згодом Дашкевич був шафером на весіллі Коршинського, якому допоміг вийти на волю.

Це також доказ протесту – тихого, мудрого і водночас дуже сильного. Одна справа, коли ти йдеш на повстання, бунт, а інша – коли ти один на один стоїш проти системи і тихо її обходиш, звільняючи своїх земляків. Це дуже потужно.

– Є ще одна важлива тема, про яку часто говорять у контексті ГУЛАГу. Протистояння між політичними в'язнями, зокрема українцями, і кримінальними в'язнями, яке часто стимулювала табірна адміністрація.

– Це явище мало назву "війна сук" і було характерне для 1940-х років, коли до ГУЛАГу почали етапувати "бандерівців". Радянська влада стравлювала злочинців, засуджених за побутові і кримінальні злочини, проти політичних в’язнів. Кримінальним злочинцям обіцяли легші роботи, додаткові харчі, цигарки, алкоголь і все, що завгодно, за розправу над непокірними політичними. Тих, хто пішов на співпрацю з табірною адміністрацією, називали "ссученими".

Опанас Заливаха у листі описав, як політичний "новачок" прийшов у зону, з нар одразу зістрибнув "кримінальник", відібрав у нього вузлик, розв'язав, вибрав собі щось цінне, а все решта кинув назад. Усі чекали, чим це закінчиться. Встав Михайло Сорока, підійшов до кримінального і просто мовчки уважно на нього дивився. За кілька хвилин кримінальний усе, що забрав, замотав назад у вузлик, вибачився і віддав політичному. 

Це наслідок боротьби 1940-х років. Коли політичні зрозуміли, що їх просто вб'ють, у них не було іншого виходу, як дати відсіч. А вони це вміли робити. Сотник УПА з Волині Мелетій Семенюк розповідав, що одного дня в їхньому бараці дванадцятеро злодіїв не прокинулися. Іншого дня ще якась кількість людейїх ще називали "побутовики", бо засуджені за злочини, пов’язані з побутом не прокинулася. Тоді вони зрозуміли, що заохочення влади нічого не вартує. Вмирати заради додаткової пайки ніхто не хотів, і кримінальники були вимушені відмежувалися від співпраці з табірною владою. 

Боротьба між кримінальними і політичними завершилася чіткою перемогою політичних. Хоча агенти, стукачі траплялися в таборах і у 1950-х роках, але українці їх вираховували та розправлялися фізично або морально. Апогеєм цієї боротьби я б назвала Кенгірське повстання. У Кенгір ввели кримінальний етап, їм дали завдання розправитися з політичними, натомість кримінальники пішли на зустріч із лідерами політичних в'язнів. Про це згадували Александр Солженіцин і Ференц Варконі, автор перших опублікованих спогадів про Кенгірське повстання. Табірна влада, побачивши, що кримінальні не поспішають виконувати завдання, частину в’язнів вивезла. Політичні натомість почали бунтувати. 

Тоді кримінальники домовилися з політичними: вони провалюють отвір у стіні, щоб нібито дістатися до жінок. Політичні нібито йдуть захищати жінок, проходять через цей отвір і з'єднують дві зони в одну, починається повстання. Ганна Михайлевич, учасниця комітету повстання, розповідала: "Хлопці-кримінальники прибігли в барак виснажені, голодні, один притулився до нар і заснув". Жодних зґвалтувань не було, повстання починалось у співпраці кримінальних і політичних в'язнів проти табірної сваволі. 

– Важливо, що була співпраця і з політичними в'язнями інших національностей. Вже стали хрестоматійними історії про співпрацю з вихідцями з країн Балтії. 

– Естонці, латвійці, литовці, грузини підтримали українців у боротьбі в радянських таборах. Ба більше, за прикладом українців організували свої об'єднання за національною ознакою. Росіяни об’єднувалися за земляцтвами, на кшталт "петербуржці", "москвичі". Такі об’єднання були не численні і не дружні.

Учасниця Кенгірського повстання росіянка Нінель Моніковська у спогадах писала, як їй боліло, що "ці українські бандерівки" дружні між собою і як вони їх ненавиділи. Росіянки відчували себе упослідженими, це робило їх людьми другого сорту. До них ставилися як до окупантів, через яких всі сидять, тому вони отримували своє. Зрештою, росіяни боролися за виправдання свого імені, поновлення свого статусу в суспільстві, поновлення себе в КПСС. Серед них були й такі, які брали участь у повстаннях і навіть очолювали їх. Але ті люди стояли на антирадянських позиціях. Прихильники радянської влади ніколи не брали участі у повстаннях і бунтах.

Щодо міжнаціональних відносин, можна згадати ще один цікавий приклад. Воркутинським повстанням у другій зоні керував Едвард Буц. Поляк за походженням, народився на Дрогобиччині, входив до Армії Крайової і був засуджений як її учасник. У 2023 році у Польщі вийшла книжка "Бунти в лагерях", де є спогади польських політв'язнів про ГУЛАГ та участь у повстаннях. І хоча вони називають українців "бандитами з УПА", але також вказують, що саме українці були організаторами і активними учасниками табірного підпілля. Поляки їм у тому підпорядковувалися, брали участь у повстаннях або були свідками подій.

<p>Михайло Сорока з друзями під час ув'язнення в таборі Іркутської області</p>

 – А як членам українського підпілля вдалося організувати систему спротиву в умовах ГУЛАГу? 

– У цій справі допомагали спецпоселенці. У 1948 році Михайло Сорока створив у Воркуті підпільну організацію "ОУН-Північ". Зв'язок з Україною підтримували через такого собі Тереха, який після закінчення свого терміну перебував на спецпоселенні, був вільно найманим працівником і мав право їздити в Україну.

Колишній офіцер УПА, в’язень ГУЛАГу Степан Семенюк розповідав, що жінки на спецпоселеннях часто виконували ролі зв'язкових, передавали інформацію в Україну і з України. У 1949 році, коли закінчився термін ув’язнення Сороки, він повернувся до Львова. Спочатку планував їхати на схід, влаштуватись на роботу і вести оунівську діяльність. Але отримав від Шухевича інше завдання – продовжувати підпільну роботу з в'язнями ГУЛАГу. Цю мережу ОУН контролювала з України. 

Під час операції "Запад" 1947 року ОУН видала документ до насильно вивезених у Сибір, на спецпоселення у Красноярський край, Архангельську область. У ньому людям рекомендували зберігати віру в Бога, вчити дітей молитви українською мовою, патріотизму, пам'ятати, що боротьба триває і повернення в Україну завжди можливе. Найперше завдання, значилося у документі, – вижити. Друге завдання – підтримати одне одного, третє – продовжувати боротьбу. 

Колись від Ярослави Стецько почула гасло, яким українці керувалися за кордоном: "Де б ти не був, будуй довкола себе Україну". Зі спогадів в'язнів про Михайла Сороку: як тільки його заводили в камеру чи барак, починалися розмови на історичні теми, молитви. В його присутності не повертався язик сказати якусь гидоту. "Українськість" ГУЛАГу – це традиція боротьби, культури, гуртування. Це те, що з нас потім частково вибила радянська влада. І те, що ми зараз повертаємо собі, повертаючи пам'ять про цих українців. Але це те, що нас об'єднує навіть сьогодні. 

ГУЛАГ розформували у 1960 році. Його розхитали повстання, постала потреба реформування. Зрештою, радянська влада прийшла до думки, що вільнонаймана праця ефективніша на підприємствах, ніж праця ув'язнених людей. Але навіть після розформування ГУЛАГ не припинив свого існування як місце ув'язнення. Ввели поділ на зони політичні та виправно-трудові, які підпорядковувалися місцевим органам внутрішніх справ. І там так само продовжували знущатися з політичних в'язнів, вони виконували важку роботу. Але режим утримання вже був іншим. Після 1954 року влада не могла собі дозволити масові розстріли людей, утримувати їх в таких жахливих умовах, як у 40-50-х роках. Цього вдалось досягнути бунтами, українці навчили себе та інших в'язнів радянських таборів відстоювати права людини і права нації.

– Якими були максимальні терміни ув’язнення? Якщо розглядати проблему в персональному розрізі, хто найдовше просидів у ГУЛАГу? 

– Святослав Караванський відбув 30 з гаком років. Понад 30 років просидів Микола Курчик з Рівненщини, вояк УПА, який ще хлопцем був членом ОУН. Його життя гідне кіносценарію – після ув'язнення його мобілізували в радянську армію, служив в частинах, які були в Німеччині. Він разом зі своїми друзями, переконаними оунівцями, зміг перебігти в західний Берлін. Однак офіцери, під чиїм командуванням вони тоді перебували, пустили чутку, що ті хлопці когось вбили і втекли. І американська сторона, яка звикла дотримуватися закону, видала їх назад. 

Хлопці потрапили до колишніх нацистських таборів, які тоді вже стали радянськими. Згодом їх перевезли на Колиму, де Курчик був активним учасником протестних рухів. Загалом він пробув в ув’язнені 37 років. 

Данило Шумук за все своє життя відбув в ув’язненні в поляків, німців і в ГУЛАГу 42 роки. Михайло Сорока, якщо рахувати його перебування у польських в'язницях, був в ув'язненні майже 35 років. Це терміни, які вражають. Українська молодь по 17–20 років отримувала 25-річні терміни ув'язнення. Тобто більше, ніж вони встигли прожити. 

– Чи можна порівнюючи злочини нацизму і комунізму, порівняти радянські концтабори з нацистськими? 

– Можна, але з важливим уточненням. Нацистські табори вчилися у радянських. Гітлер прийшов до влади у 1933 році, а нацистські табори виникли значно пізніше. Натомість перші в'язні в Соловецькому таборі з'явилися у 1922–1923 роках. Є спогади німців, які відвідували радянські табори у 1930-х. Тож нацистські табори – учні ГУЛАГу. 

Між нацистськими і радянськими таборами була невелика різниця. У нацистів – газові камери, у комуністів – бараки, де на ніч закривали більше як 300 людей, і до ранку доживали не всі. В нацистських таборах були в'язні з татуйованими номерами на руках, а в радянських в'язні носили свої номери на шапках, бушлатах і штанах. Голод, праця підневільних людей, масові розстріли, знищення – все це було спільним. 

Єдина відмінність – світ більше знає про злочини нацистських концентраційних таборів. Тут значну роль зіграв Радянський Союз, який зробив собі імідж антинациста. Спочатку вони співпрацюють з нацистами, до червня 1941 року постачають їм зброю, вчать їхніх льотчиків на своїх базах. А після червня 1941-го починають стирати своє спільне минуле з нацистами.

Колись Євген Сверстюк казав: це велика трагедія, коли на Нюрнберзькому процесі один злочинець засуджує іншого, а вони мали б сидіти поруч. І цієї помилки досі не виправлено. Є прекрасна праця Енн Епплбом, оскільки в ній дуже багато розказано про історію ГУЛАГу, і добре, що ця праця англомовна. Хотілося б, аби світ знав про український контекст ГУЛАГу, тому що він потужніший, більше розкриває суть цієї системи. Але українці донедавна не мали можливості це досліджувати через закритість архівів і голосно про це заявляти. Я сподіваюся, що ця тема буде більш розроблена.

Оксана Забужко на початку повномасштабної агресії Росії проти України казала: люди, перекладіть про повстання українців в ГУЛАГу англійською. Щоб світ побачив, що таке вже раніше було, і щоб світ зацікавився цією темою і проводив би різні аналогії.

Коли я видала друком книжку, чимало людей питали, чи буде англомовний варіант. Наразі я не можу відповісти на це питання. Можливо, колись з’явиться ресурс.