Провідниці ОУН

Дарія Ребет (1913–2010) 

<p>Дарія Ребет, Стрий, кінець 1930-х років</p>

Ще будучи пластункою, Дарія Цісик потай від батьків вступила до Української військової організації. Вивчилася на юриста в університетах Львова та Любліна і після створення ОУН очолила Юнацьку референтуру Крайової екзекутиви.

Навесні 1939 року польська поліція арештувала Дарію у квартирі матері, яка була при смерті. До вересня підпільниця перебувала в камері з кримінальницями, втекла звідти після початку війни. Згодом перебралася до Кракова, де вийшла заміж за Лева Ребета, одного з лідерів ОУН. Влітку 1941 року, після того як оунівці проголосили Акт відновлення Української державности, німці відправили чоловіка до концтабору Аушвіц. Вагітну Дарію арештували. Вийти з тюрми допомогло клопотання митрополита Андрея Шептицького. Народивши дитину, знову поринула в роботу. Вона стала єдиною жінкою, яка входила до Проводу ОУН і президії Української Головної Визвольної Ради.

<p>Дарія Ребет з донькою Оксаною, Мюнхен, 1953 рік</p>

Року 1944 Лев вийшов на волю і вперше побачив свого 3-річного сина Андрія. По війні сім’я оселилася у Мюнхені, де перебувало багато учасників українського націоналістичного руху. Вранці 10 жовтня 1957 року Лева Ребета знайшли мертвим на сходах редакції журналу "Український самостійник". Офіційна версія смерти – серцевий напад. Вже пізніше стало відомо, що чоловіка вбив радянський агент Богдан Сташинський – той самий, який 1959-го ліквідує Степана Бандеру. Дарія продовжила політичну діяльність і дожила до відновлення незалежної України.

Катерина Зарицька (1914–1986) 

"Монета" – таке було її псевдо в підпіллі – прийшла до Юнацтва ОУН, коли навчалася у Львівській політехніці. Вона входила до дівочої бойової розвідувальної п’ятірки. Через два роки Зарицька опинилася на лаві підсудних – як обвинувачена в гучному процесі вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Вирок – 8 років тюрми. 

Під час ув’язнення познайомилася з підпільником Михайлом Сорокою. Вони вийшли на волю з початком війни. Взяли шлюб у Соборі святого Юра. А наступного року обох знову арештували – тепер вже радянські спецслужби. Михайла відправили до таборів, звідки він не повернувся.

Катерина за ґратами народила сина Богдана. Втекла з ув’язнення під час наступу німців і продовжила підпільну роботу. Виконувала обов’язки пропагандистки юнацької мережі ОУН, створила та очолила Український Червоний хрест, що опікувався вояками УПА та підпільниками ОУН. Була зв’язковою головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Її затримали в Ходорові радянські спецслужби. Засудили до 25 років таборів. Термін відбула повністю. Повертатися на Галичину не дозволили, доживала віку на Хмельниччині.

Артемізія Галицька (1912–1985)

<p>Артемізія Галицька "Мотря"</p>

Працювала вчителькою української мови та історії в селах Буковини, що між світовими війнами перебувала у складі Румунії. Вступила до ОУН під псевдом "Мотря". Навесні 1944 року очолила тамтешнє підпілля, фактично відродивши його з нуля. Наприкінці року її затримали чекісти. Не бажаючи здаватися, Артемізія вистрілила собі в голову. Але вижила. У лікарні намагалася розкрити собі рани пальцями.

Щоб вибити з "Мотрі" необхідну інформацію, НКВС інсценував, нібито її викрали підпільники. Підставні "побратими" вимагали видати інформацію про мережу ОУН у краї. Влаштували гру в "хорошого" і "поганого" агента. Врешті-решт жінка надала перелік спільників – понад сотню прізвищ. Ще й завагітніла від чекіста, якого вважала "своїм".

Військовий трибунал засудив її до розстрілу. Пізніше вирок замінили на 10 років таборів і 5 заслання. У тюрмі народила сина, його доля невідома. Після закінчення терміну оселилася в Красноярському краї, там вийшла заміж за колишнього упівця Василя Одинця.

Ірина Тимочко (1923–2010)

<p>Ірина Тимочко "Христя"</p>

"Сатаною, яку оминають кулі" називали її польські вояки. Ще у школі Ірина відмовилася декламувати вірш пам’яті маршала Юзефа Пілсудського, за що на кілька днів арештували її батька, колишнього вояка УГА. Далі – гімназія в Перемишлі, "Пласт", Юнацтво ОУН. Після санітарного вишколу розбудовувала жіночу структуру Українського Червоного хреста на Бірчанщині та Лемківщині. Мала псевдо "Христя". 

Наприкінці 1944 року почалися перші примусові переселенські акції на Закерзонні. Польське військо за кілька років ліквідувало націоналістичний провід на Лемківщині. Ірину, яка на той вже була досвідченою організаторкою, призначили провідницею надрайону "Верховина". Але навесні-влітку 1947 року під час операції "Вісла" поляки вивезли практично все українське населення цих країв. Командування наказало припинити підпільну роботу. 

Того самого року "Христю" арештували. Попри жорстокі допити, на співпрацю з ворогом не пішла. Вийшла на волю через 8 років. Закінчила філософсько-історичний факультет Вроцлавського університету, вийшла заміж за підпільника Мирона Камінського. Померла в незалежній Україні.