“Я є націоналістка і націоналісткою помру”, – зв’язкова Романа Шухевича Ольга Ільків

“Як змалку, так до останку”

У сільській хаті у Княгиничах поблизу Рогатина вирувала робота. Звичні для села будні: господиня готувала їжу, на вулиці висіли випрані дитячі речі, на перший погляд, нічого незвичного. Лише кілька людей знали, що мешканці будинку – учасники національного підпілля і навіть новонароджене немовля насправді є частиною конспірації головного командира УПА Романа Шухевича.

<p>Ольга Ільків, кінець 1930-х років</p>

Часові, коли Ольга Ільків стала зв’язковою генерала і разом зі своєю маленькою донькою переховувала його, передувала низка подій, які сформували її національні погляди.

Ольга Ільків народилася у 1920 році у Стрию. Згодом саме на Стрийщині зосередились важливі організаційні центри Руху опору. Там перебувало чимало визначних діячів національно-визвольного змагання (Степан Бандера, Володимир Тимчій, Олекса Гасин, Степан Охримович, Лев Ребет, Петро Мірчук), які намагалися створити умови для подальшої успішної боротьби за волю України. 

“Ще в Стрию я побачила спротив польській владі. Тоді почала усвідомлювати, що ми – українці і повинні захищати себе”, – пригадувала жінка.

Шлюб її батьків – Фаустина та Розалії-Катерини (з дому Коцур) розпався, тому дівчинку виховували дідусь із бабусею. Року 1933 вона закінчила народну школу та вступила до Стрийської гімназії. Коли Ользі виповнилось 14 років, переїхала до Варшави, до матері Розалії: “В 14 років мене доля кинула в Варшаву… У мене там вже був вітчим і мама мене забрала зі Стрия. Дідусь і бабця запитали мене і я вирішила їхати. Страшно було. Вони казали: “Станеш полькою, як поїдеш”. А я кажу: “Ні, я не стану полькою… Я – українка. Ще з дитинства була завзятою, щось таке в моїй крові було”.

Після переїзду Ольга навчалася в Українському інституті для дівчат у Перемишлі. Пізніше дівчина стала пластункою. До Організації українських націоналістів Ольга долучилася 30 червня 1941-го. 

“В ОУН я вступила, коли вже проголосили в 41-м році Акт самостійності України. І тоді мене прийняли в ОУН. Була така Мицко Надя і ми з нею були призначені до виїзду на Україну до підпільної роботи у складі похідних груп. В тих похідних групах ми перейшли границю. Там була така пані майстрова, сестра Шепеля, повстанця з Літина, зі Сходу, і її переправляли до роботи. Ми границю перейшли. Якось я навіть не побачила того Сяну. В Ярославі нас священник погодував ще… 

Дуже гарно нас зустрічали на Україні, то була, правда, німецька дійсність, совіти вже відсунулися… Тріумфальні брами були, синьо-жовтим обкручені. Було все в синьо-жовтих тонах і написано “Слава Україні”, “Слава Бандері”. І то на нас дуже гарне враження робило, що ми на Україну йдемо, а тут такий український рух відновлюється”.

Невдовзі після проголошення Акту відновлення Української Держави Гестапо арештувало Степана Бандеру й інших очільників ОУН. Рятуючись від переслідувань, Ольга Ільків втекла до Житомира.

“Старі націоналісти мені так сказали: “Ви йдіть до німців до праці і легально ви переїдете з ними, там розберетеся, що ви можете робити для України”. В Житомирі жінка влаштувалася на залізницю. Завдяки цьому діставала квитки на потяги й передавала їх українським підпільникам, вербувала людей, створюючи жіночу мережу ОУН.

“Кину я зов, свою любов до лету”

В часі війни Ольгу Ільків захопила національна боротьба. Попри небезпеки, що супроводжували дівчину, це був і час її молодости. Тоді Ольга зустріла свого майбутнього чоловіка – керівника Стрийського Проводу ОУН Володимира Лика на псевдо “Вихор”, “Данило”. 

<p>Ольга Ільків та Володимир Лико у день вінчання у Львові, 27 квітня 1943 року</p>

Вперше вони побачились у Варшаві, на одному зі святкувань, де збиралася патріотична молодь. “На Андрія я побачила свого чоловіка… Коли німці їм дозволили Святвечір робити, то вони зорганізували, і то була дійсно гарна, правдива вечеря… Дуже було культурно, посередині сидів священник і всі достойні люди Варшави”. 

Коли підпільниця наступного разу переходила кордон, “Вихор” вже проводжав її до України. “Коли я прощалася, мене супроводжував мій майбутній чоловік. І тоді я в тому всьому сіла і написала: “Кину я зов, свою любов до лету і до пісні, може, вона знайде життя у просторі всевишнім…”.

З 1942 року Ольга виконувала обов’язки провідниці жіночої мережі ОУН Львова: “Мене зробили провідницею міста. Довший час, доки не прийшли більшовики, я там працювала”. Саме тоді відбулося одне із найяскравіших знайомств її життя – з Катериною Зарицькою “Монетою”, яка очолювала на ту пору Всеукраїнський жіночий підпільний націоналістичний рух. 

На тлі національної боротьби розвивалася й історія кохання Ольги Ільків. 27 квітня 1943 року вона взяла шлюб з Володимиром Ликом у храмі Преображення Господнього у Львові. 

“Шухевич обожнював мою Дзвіню”

Вже по закінченні Другої світової війни, у 1946 році в Ольги народилася донька Дзвенислава, з якою вона переховувалася у конспіративних квартирах. Водночас маленька дитина стала добрим прикриттям, щоб облаштувати спільно з Катериною Зарицькою таємне помешкання для генерала Романа Шухевича в селі Княгиничі. Удень імітували родинне життя, а вночі проводили конспіративну роботу. Ольга виконувала завдання зв'язкової командира УПА – отримувала гроші, передавала записки, організовувала інші конспіративні квартири. 

“Він був чоловік простий в обходженні. Любив жартувати, за всім пильнував, у хаті мав бути порядок, та атмосфера в мешканні була дуже дружня. Він обожнював мою Дзвіню. Казав, що обов’язково погуляє на її весіллі та заспіває їй. Але не так сталося, як гадалося. Він загинув задовго до її весілля”, – розповідала Ольга Ільків про Романа Шухевича.

Крім того, в хаті в Княгиничах відбулося фіктивне весілля Ольги Ільків з охоронцем Шухевича Любомиром Полюгою. Зробили це для того, щоб пояснити Ольжину вагітність. Жінка перед тим таємно їздила на зустріч зі своїм чоловіком Володимиром Ликом. А в хаті за офіційною версією чоловіки не мешкали.

<p>Зліва на право Марта Пашківська, Ірина Савицька та Ольга Ільків</p>

Після арешту Катерини Зарицької у 1947 році треба було змінювати помешкання. Прихисток знайшли в селі Грімному за 40 кілометрів від Львова. Там Ольга знову вдавала з себе кравчиню. І там 8 грудня 1947 року народила сина Володимира, якого чоловік вже так і не побачив, бо загинув у бою. Крім Олі, з ними мешкала інша зв’язкова Шухевича – Дарія Гусяк, згодом до них доєдналася ще одна підпільниця Марта Пашківська. У співавторстві з Мартою Пашківською Ольга Ільків написала славнозвісне “Повстанське танго”, яке слухають і донині. 

На початку 1950 року Роман Шухевич через Галину Дидик передав для Ольги “штафетку”, у якій рекомендував їй переїхати з дітьми на Донбас і створити там осередок ОУН. Він наголошував, що основна робота на Донбасі – національно-просвітницька: “...залучати до національної роботи сільську і міську інтелігенцію, котра розмовляє українською мовою”. На думку Шухевича, це було б вагоміше, “ніж робота і смерть тисяч наших повстанців”.

“Матінка Божа зберегла мене для дітей і дітей для мене”

Перед тим як рушити на Схід Ольга Ільків вирішила востаннє приїхати до Львова, щоб попрощатися з подругами. Однак цього не сталося. Ольгу арештували співробітники МДБ. Під час затримання вона мала при собі ампулу з отрутою і листок з адресою іншої таємної квартири. Щоб не розсекретити підпільників, жінка з’їла записку.

<p>Діти Ольги &ndash; Дзвінка та Володимир</p>

Ольгу утримували в слідчому ізоляторі НКВС, відомій як “Тюрма на Лонцького”. Дітей забрали у дитбудинок на Погулянці, відтоді вони стали Вірою та Андрієм Бойками і виховували їх як справжніх ленінців. Жінці ж присудили 25 років ув’язнення.

“25-літники не мали права на дітей, дітей забирали і що хотіли з ними робили. Матінка Божа зберегла мене для дітей і дітей для мене”, – розповідала Ольга Ільків.

В тюрмі жінку жорстоко били й тортурували під час допитів, але так і не змогли вибити зізнання. Далі була дорога до закритої тюрми. 

“Перше була царська тюрма, то було страхітливе. То Іркутська область, недалеко озера Байкал. А друга вже була свобідніша, там були різні етапи. Як мінялася політика. І нам дозволяли…  Але рік закритої тюрми рахувався, як два роки лагеру”, – пригадувала пізніше пані Ольга.

Після смерті Сталіна для багатьох ув’язнених настала амністія. Але не для чотирьох українок – Катерини Зарицької, Галини Дидик, Дарії Гусяк і Ольги Ільків. Усі вони були зв'язковими головнокомандувача УПА.  Їх помістили в одну камеру, аби не підбурювали інших в’язнів.

У тюрмі Ольга Ільків вишила сорочку, яку любила вдягати до останніх днів: “Та вишивка зроблена в тюрмі, я дуже нею горджуся. Вона є зі списаного полотна, точніше із простирадла. Як я то вишила. Катруся Зарицька діставала з дому правдиві нитки американські й вона мала журнал сокальська вишивка. Той стиль на ній і утриманий”. В ув’язненні вона також писала вірші, які після звільнення видали книжкою. “У тюрмі мене рятували вірші. У тенетах двох „закритих“ в’язниць вони були моїм криком душі, моїм бо­лем і водночас надією”, – пригадувала підпільниця. 

<p>Ольга Ільків у 95 років. Світлина Ярослава Тимчишина</p>

Вийти з тюрми Ользі Ільків вдалося у 1964 року, після 12 років ув’язнення в ГУЛАГу. Повернувшись додому, жінка одразу ж почала шукати дітей. Знайти їх вдалося завдяки директорці дитбудинку, яка на свій ризик відповіла на листа Ольги Ільків і повідомила, де знаходяться діти.

Все довелося починати спочатку, діти звикали до матері. Після в'язниці було важко жити у Львові. Спочатку Ольга влаштувалася санітаркою, потім працювала двірничкою. Згодом отримала кімнату і забрала до себе дітей. Через деякий час Ольга Ільків перейшла працювати у Львівський історичний музей, а тоді – у відділ фондів Музею на­родної архітектури та побуту. До останніх днів за пані Олею доглядав син Володимир, з яким її колись розлучили. 

Після проголошення Незалежності історія Ольги Ільків стала відомою українцям. Її часто запрошували на інтерв’ю, підпільниця охоче ділилася спогадами. Під час інтерв’ю 2012 року пані Ольга говорила: “Герой – це український цілий народ, я так вважаю. А я йшла на те, щоби боротися за Україну. Радість боротьби, що я посуваюся хоч на крок ближче до свободи, то мені давало сили. Я була між тими, які здобували самостійність України… І я вважаю, що націоналізм є потрібний українському народові. Тільки націоналізм дає право народові мати свої звичаї, свою культуру, своє обличчя, жити своїм історичним життям, зв’язувати своє сучасне з минулим і з майбутнім… Я є націоналістка і націоналісткою помру. І найкращий приклад того, що я до останньої хвилини життя борюся”.