Не здати своїх: історія повстанського командира Петра Мельника "Хмари"

Командир "Сіроманців"

На відміну від багатьох командирів УПА, Мельник мав величезний військовий досвід. Наприкінці 1930-х він служив у польському війську та брав участь у перших боях Другої світової. Тоді ж потрапив у німецький полон, відтак опинився в батальйоні "Роланд"Один із двох батальйонів Дружин українських націоналістів, який створила ОУН(б) на початку Другої світової війни. Другий — батальйон "Нахтіґаль", який увійшов до Львова, де взяв участь у проголошенні Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 року..

Такий досвід дав змогу Петрові Мельнику стати одним із творців Української народної самооборони, яку згодом перейменували в УПА–Захід. Під час виконання одного з доручень він зустрів групу повстанців, з якими вирушив у Карпати. Це був початок легендарних "Сіроманців". 

Мельник згадував: "Дня 20.VI.1943 р. я видав перший наказ, яким підпорядкував цей відділ під своє командування; перевів реорганізацію відділу і призначив нижчий командний склад (чотовий і ройових), і назвав цей відділ "Сіроманці", який пізніше дуже прославився". Записи про діяльність Мельника вийшли друком у підпіллі 1949 року. 

Незабаром до "Сіроманців" прибився червоноармієць — лейтенант Дмитро Карпенко, виходець із Полтавщини. Бачачи його підготовку, Мельник передав йому керівництво відділом. Під псевдонімом "Яструб" Карпенко став першим Лицарем Золотого Хреста Бойової Заслуги 1 класу — найвищої відзнаки УПА та УГВР.

"Сіроманці" прославилися як сотня спеціального призначення, а їхній гімн, затверджений ще за участі Мельника, став однією із найвпізнаваніших пісень УПА:

Із гір Карпат несеться гомін волі,
Із гір Карпат несеться волі зов...
Там синьо-жовті лопотять прапори,
Там вже заграла українська кров.

У той час Мельник організовував та вишколював нові частини на Станіславівщині. Вдень — теоретичні заняття, а ввечері — практичні, у польових умовах.

Ось як він описував новоприбулих: "Оглянувши новобранців та провіривши зброю, було ясно для мене, що люди добрі і здібні, самі молоді і фізично здорові і, як на перший раз, то досить добре одягнені. Зброя у них була дуже погана, а 50 % було без зброї. Зброя була різноманітна і стара, ще Петра Великого і Франца-Йосипа, як на теперішній час, де всі воюють автоматами".

Завдяки військовим талантам Мельника перевели до Тактичного відтинку УПА "Чорний ліс", де він очолив першу сотню. Також уповноважили вести перемовини з мадярами та німцями. Це допомогло ліквідувати два зайвих фронти й зосередитися проти спільного ворога — червоної партизанки.

Інформаційний фронт

Восени 1945-го "Хмара" провадив так звані "пропагандивні рейди" на Закарпатті. Разом із ним було приблизно 160 вояків. На зустрічах із селянами та інтелігенцією вони розповідали про завдання та цілі визвольної боротьби, роздавали листівки. Водночас вступали в невеликі бої. У своїх звітах подавали, що "розбили кілька державних установ та знищили кілька ворожих станиць". З боку повстанців загинуло 18 осіб, троє — поранено.

Повернувшись, Мельник організував велику бойову акцію у Станіславові. Вранці 1 листопада 1945 року з нагоди річниці Листопадового чину повстанські відділи здійснили кілька одночасних нападів у середмісті.

"Під час скоку на м. Станіславів в місті запанував страшний хаос. Вся гарнізонова служба була заалярмована. На вулицях  міста появилися танки та панцирні авта. Большевицькі урядники думали, що то збунтувалася ЧА (Червона армія. — Авт.) переїзджаючого першого фронту, яка находилася в місті. Хоч не довго находилися повстанці в місті, то піднесли такий хаос між ворогом, що після їхнього відступу сильна стрілянина на вулицях тривала ще около 3 години", — згадував у спогадах "Хмара".

Уже в січні 1946 року він очолив тактичний відтинок "Гуцульщина". Того ж року Петро Мельник отримав дві нагороди: Бронзовий Хрест Бойової Заслуги УПА і Срібний Хрест Бойової Заслуги УПА 1 класу.

А його останніми діями в УПА був великий пропагандивний рейд Карпатами в червні–липні 1949 року. Тоді повстанці без втрат пройшли 300 км, зокрема й Румунією. Того ж року після наказу Романа Шухевича про розформування відділів УПА "Хмара" очолив надрайоновий Провід ОУН Наддвірнянщини.

У ворога

Нещастя на місцеве підпілля посипалися з 10 лютого 1951 року. Тоді МДБ виявило бункер з окружним референтом пропаганди "Байденком", справжнє ім’я — Михайло Козакевич. Попри вибух гранати, він не загинув, а після  жорстоких допитів погодився на співпрацю. Він здав зв’язки до інших підпільників. А спіймані внаслідок цього колишні повстанці пішли на співпрацю з органами. Під час рейдів МДБ обрало тактику знищення рядових бійців, арештовуючи лише керівників. Так посипалася ціла організаційна мережа, і 14 серпня 1951 року до рук МДБ потрапив і "Хмара". 

Його видав керівник Станіславівського надрайонового проводу ОУН Дмитро Найдич. У звіті для ОУН, після втечі від МДБ назад до лісу, він писав: "Так, в той день я почував себе підлим, найпідлішим від всього на світі, тому, що ворога привів я і тільки я, щоб ловити і знищувати таких людей, як "Хмара", з яким я так зжився... У мені виникла ненависть до всього, що є в світі, не виключаючи рідного". 

Операція проти підпілля виявилася надзвичайно успішною. За радянськими даними, 1951 року затримали 170 керівників та озброєних оунівців. Із них 40 стали спеціальними агентами МДБ. 

Частину поселили у Станіславові на вулиці Шкарповій, їм навіть довірили зброю. "Ці люди втратили найменші почуття, розмовляють російською, дружин мають з найгірших жінок міста, найбільшу цінність для них мають гроші, які отримують за кров народу", — писав про них Найдич.

Стосовно "Хмари" та трьох інших старшин застосували іншу техніку: їх готували для більшої пропагандивної акції. Повстанці мали їздити з публічними доповідями, засуджуючи визвольну боротьбу. Про це стане відомо пізніше. 

Тим часом тривала обробка. "Що ж, хлопці, сьогодні поїдете в Київ, побачите, яка гарна наша Україна, які багаті колгоспи... А пізніше ми вас повеземо в Канаду, там побачите, як народ бідує". Це слова начальника обласного МДБ полковника Володимира Шевченка, які переказав підпільник Микола Корж "Сокіл". Шевченко навіть переодягнувся у вишиванку.

Спецлітаком у супроводі охорони арештованих доправили до Києва. На їхнє прохання показали Лавру, Музей Шевченка, пам’ятники Володимирові Великому та Богданові Хмельницькому. Насамкінець відвезли на зустріч із заступником міністра держбезпеки УРСР Михайлом Поперекою. Того цікавило, як ефективно ліквідувати підпілля.

Із діалогу Попереки з Мельником:

— Які потрібно здійснити заходи, щоб всі підпільники вийшли з повинною?

— Якщо захоплених підпільників звільняти, а не засудити на 25 років, тоді як населення, так і підпільники побачать, що радянська влада в дійсності дає людям свободу, дає можливість вільно працювати.

Після цієї зустрічі колишнім старшинам видали цивільний одяг та подарунки. За короткий час їх поселили разом з іншими агентами у Станіславові. Їм дозволили щодня виходити в місто, але не на центральні, залюднені вулиці. Проте заборонили розмовляти із селянами, бо через селян можна було передати інформацію далі.

Втеча і смерть

Одного разу "Хмара" натрапив на колишнього підпільника Миколу Мороза "Дира", який вийшов з повиною ще 1945 року. На запитання як склалася доля друзів, які здалися МДБ і як йому самому живеться, Мороз відповів: "Живеться добре, одного автомашина зіб’є, в іншого судина в голові трісне і так один по одному десь зникають. І я з дня на день очікую, що мене автомашина зіб’є".

Тож зваживши все, 26 квітня 1952 року шість підпільників, серед них і Мельник з Коржем, втекли з-під нагляду радянських органів. Попутним авто виїхали поза Коломию, а далі — пішки в гори.

"Ми пішли по вершинах Карпат до самого села Жаб’є. Тільки на вершинах Карпат людина відчувала себе дійсно вільною і незалежною від МДБ. Наша мрія здійснилася. Ми повернули втрачену волю", — звітував Корж "Сокіл".

Засекречена структура МДБ — "Бюро № 2" — розробила план пошуку та ліквідації "Хмари" й товаришів. Зокрема в одному із семи пунктів плану йшлося про їх компрометування та знищення через агентуру в підпіллі. 

У довідці МДБ від 12 травня 1952 року про Мельника зазначено: "Будучи великим бандкерівником, вів себе нещиро, ухилявся від участі у видачі та ліквідації бандерівського підпілля. Більше того, він відмовився вказати місця переходу кордону під час своїх бандитських рейдів в Румунію, Польщу і Чехословаччину".

"Хмара" загинув у бою з МДБ через 12 місяців після втечі —  27 квітня 1953 року.