42 дні Кенгірського повстання

17:29, 14 травня 2021

Без назви-1.jpg

16 травня 1954 року розпочалося Кенгірське повстання, одне з найбільших табірних повстань, що відчутно сколихнуло систему ГУЛАГу. Повстання тривало 42 дні. Це був час свободи, коли втомлені знущаннями табірної адміністрації в'язні, самі диктували свої умови чинній владі. Час коли арештанти створили свою маленьку, вільну державу, із чіткою організацією, законами та навіть гімном. І за яку люди практично голіруч пішли проти танків. 

popeliukr.jpg

Роксолана Попелюк

історикиня

Oblaznytsia_Oleksii Danylyshyn_004.jpg

Шахта на території “Степлагу”, Казахська РСР, 1950-ті рр.

Фото: архів проєкту "Локальна історія"

"Ми всі думали, що нас будуть розстрілювати. Плачі були, голосіння, прощалися. Нарешті з тої сторони зачало гриміти і блискати… А ми вже кажемо: "Боже, і Бог на нас...", так страшно гримить і так блискає. Вже й забули за прощання. Одні плачуть, а другі прощаються. Та хмара як підходить, як зачинає блискати, гриміти, а дощ, як відром паде. Ми всі мокрі, що рубця нема сухого. Вже й забули прощатися, вже кожен стоїть та й думає, що далі буде. Та раз хмара перейшла, показалося сонце, таке велике сонце, таке тепле, таке солодке…", – зі спогадів станичної ОУН Марії Пиріг про Кенгірське повстання

У 1948 році у Радянському Союзі було створено систему особливих таборів ГУЛАГу, головно, для утримування “політичних” в’язнів. Серед них був і “Степлаг” або Степовий табір, закладений на основі колишнього Джезказганського табору для військовополонених №39. Одним з дев’яти табірних відділень “Степлагу” було Кенгірське, позначене у гулагівських документах під №3.

Ув’язнені Степового табору працювали на будівництві Кенгірського водосховища і гідровузла, ТЕЦ, збагачувальної фабрики та інфраструктурних об’єктів селища Кенгір. Також їм доводилося добувати руду в шахтах і кар’єрах Джездаха і Балхаші. Станом на 1954 рік в “Степлазі” утримували  20 698 ув’язнених: 16 677 чоловіків і 4 021 жінок. З них у Кенгірі перебувало 5 617 ув’язнених (3 203 чоловіки та  2 414 жінок).

Кенгірське табірне відділення поділялося на три табірні пункти: один жіночий (№1) та два чоловічі  (№2 та №3). Жіночий табірний пункт відокремлював від чоловічих господарський двір. До того ж кожний пункт був відгороджений від решти суцільними саманними стінами та мав окремий вхід.

Смерть за привітання

Праця у таборі була важкою, з надвисокими трудовими нормами.

“Працювали по 12 годин. Всьо в ручну, треба було викопати траншею три метри, то була норма. Якщо ти її викопав, то тобі дали 700 грамів хліба ввечері як ти прийшов. А якщо ти не виконав, то 500 грамів хліба і якоїсь баланди трошки. Норму майже ніхто не виконував. Харчування яке було – зупа, може, там одна бульба плавала.  Не риба, а голова з риби. Бо рибу з‘їли кагебісти, а голову нам давали. Ну, і пшоно, то навіть не пшоно, а кок-сагиз такий, перловки там трошки і каші… Рано нас по бригадах, виводили на розвод, конвої стоять, нас приймають і 5-6 кілометрів йти на об’єкт… Там ніхто не знав, що ти Марія Михайлівна, чи Степан Гаврилович, а був номер. Номер був на плечах, номер був на рукаві, номер був на спідниці чи на шапці. В мене був номер СЕ 866. То я пам’ятаю, до смерті його буду пам’ятати… Вони спеціально нас морили і голодом, і роботою, щоб всі вимерли…”, – пригадує ув’язнена у Кенгірі членкиня ОУН Марія Галятовська.

Спроби будь-якого спротиву з боку в’язнів табірна верхівка жорстоко придушувала – знущаннями, побоями та навіть вбивствами. Але це лише роз’ятрувало ситуацію. Так, 8 листопада 1953 року арештанти масово перейшли у жіночу зону. 25 грудня на роботу не вийшло 160 політв’язнів. Цієї ж зими охорона тричі відкривала вогонь і навіть вбила кільох ув’язнених. Та боротьба продовжувалася. На початку квітня 1954-го понад 2000 в’язнів кілька днів не бралися до праці.

З метою “розмити” масив політичних в’язнів до Кенгіру перевели “битовиків” – кримінальних злочинців.

“Ми в лаби з ними – у бійку. І вони ввечір налетіли та й аж на нари зверхи, бо то такі були, що на долині спали і нагорі. І вони до наших сумок, а я кажу: “Знаєте що, берім коци і кидаймо на них коци, і берім поліна,  – бо ми дровами топили печі,  – і биймо по чому попало, голова, не голова, биймо полінами і вони будуть боятися нас". Ну й ми їх так як відлупцювали, то вони вже боялисі нас…”,  – розповіла Марія Пиріг про відносини з “битовиками“.

Oblaznytsia_Oleksii Danylyshyn_022.jpg

Кар’єр в Казахській АРСР, 1950-ті рр.

Фото: архів проєкту "Локальна історія"

“Спеціально “битовиків” посилали, то були вори… Приходила посилка, а вони прийдуть і кажуть: “так, тобі то, а то і то нам”. І той вор не йде, а є шестьорка, що приходить і поділив то все. Хлопці загорілись і кажуть: “Та нас 70 процентів, то ми маємо дивитися на ту шантропу”. І до наших вже примкнулися литовці, естонці, поляки… Начали то тлумити”

- учасник Кенгірського повстання Микола Корольчук

Привід до повстання трапився 15 травня 1954 року, коли вартовий випустив автоматну чергу по ув’язнених. Відразу було вбито 13 осіб, ще п'ятеро померло згодом, а 33 людей отримали поранення.

Арештант Микола Корольчук так описав стрілянину: “Колона йшла, дівки робили в ночну, вони робили в цехах, робили уборки всякі, красили щось там, воздуховоди. А наші йшли в крайнє село, 500 чоловік ішло, а може й більше, колона. Дівки сказали “Христос Воскрес!”, колона крикнула “Воістину Воскрес”. А в той час Шмиряк, якийсь з бахурів, тих кагебістів, котрі вели, та й каже: “Молчать”, а йому сказали – “Ти сопляк». А той тоже з ППшки та й в заднє крило (!!!) та й часть вбитих було, часть ранених”.

“Щоби номери зняти і щоби кормили краще”

Вже ввечері 16 травня політичні в’язні на чолі з членом ОУН Віталієм Скіруком подолали огорожу між табірними пунктами №2 та №3, розгромили штрафний і слідчий ізолятори та звільнили звідти людей. О десятій вечора того ж дня до табірного відділення ввели війська. Внаслідок протистояння 13 чоловік було вбито, а з числа табірної охорони в’язні поранили десятьох осіб.

Вранці протести у таборі продовжилися, адміністрація стріляла по в’язнях. Та це не допомогло. 19 травня до “Степлагу” прибули заступник начальника ГУЛАГу генерал-лейтенант В. Бочков, міністр внутрішніх справ Казахської РСР Губін і заступник начальника Управління прокуратури СРСР О. Самсонов. Щоб вгамувати повстання вони повідомили про Указ Президії Верховної Ради СРСР „Про дострокове звільнення осіб, що здійснили злочин у віці до 18 років, і про звільнення інвалідів”. Після трьох днів переговорів пообіцяли розслідувати випадки розстрілу 17–18 травня. Тож в’язні вийшли на роботу.

Звістка про повстання у Кенгірі поширилася і до інших табірних відділень, зокрема у Джезказгані.

“У Кенгірі відбулося повстання табірних в’язнів, то тривало майже цілий місяць і ми довідались про це. Нас 200 чоловік, що ми могли зробити, ми всі відмовились виходити на роботу, 10 днів не виходили на роботу, начальство вигнали з тієї зони, мали невеличкі запаси, розрахували так, щоби потрошка було що їсти, щоб ми могли найдовше втриматись. І так ми 10 днів не виходили на роботу, а потім об’явили голодівку…”, – розповів Олексій Данилишин, член підпільної молодіжної організації ОУН “Месники”, та в’язень сусіднього до Кенгіру табірного відділення №1 у Джезказгані.

Прикметно, що політичні в’язні зуміли домовитися з кримінальниками і ті підтримали повстання. Тому 23 травня адміністрація етапувала з Кенгіру 421 кримінального злочинця, а також відновила зруйновані огорожі. Це викликало чергову хвилю супротиву і призвело до початку повноцінного повстання.

В ніч на 24 травня в’язні пробили прохід до жіночої зони та вигнали табірну адміністрацію. Повстанці заходилися будувати барикади та озброюватися. В'язні створили "комісію" для розслідування випадків застосування зброї 17–18 травня. До неї увійшли: Капітон Кузнєцов, Вагаршак Батоян, Семен Чинчаладзе, Олексій Макєєв, Любов Бершадська і Марія Шиманська.

7-1.jpg

Зліва направо Катерина Попович, Ганна Янукович, Марія Пиріг (учасниця Кенгірського повстання), Казахська РСР, 1950-ті рр.

Фото: архів проєкту "Локальна історія"

24 травня під керівництвом Енгельса Слученкова, Юрія Кнопмуса та Валентина Іващенка в’язні зруйнували стіни сусіднього табірного пункту та закликали тамтешніх каторжан долучитися до повстання. 25 травня понад 4 тисячі в'язнів табірного відділення №3 не вийшли на роботу.

З 24 травня табірна адміністрація через радіо і гучномовці транслювала заклики до в’язнів припинити страйк і вийти на роботу, обіцяючи полегшення. Але довіри до них не було.  

“Там була спеціальна комісія. І жінки були старші і були молоді дівчата і кажем, що така, така справа, щоби номери зняти і щоби кормили краще і так далі. “Добре, добре, ви виходьте”, але ми знали що то була брехня…”, – Марія Галятовська.

Того ж 25 травня змінили склад комісії. Від жіночого табірного пункту членами комісії стали членкині ОУН Лідія Супрун і Ганна Михайлевич. Від пункту №2 в комісію обрали греко-католицького священника Омеляна Суничука, Юрія Кнопмуса і Енгельса Слученкова.  Від пункту №3 у комісію увійшов вірменин Артавазд Авакян.

27 травня почали переговори, на яких в’язні висунули свої чіткі умови. Серед них було притягнення до відповідальності винних у застосуванні зброї 17 травня, ліквідація слідчого бараку та штрафного бараку, встановлення оплати праці на рівні з вільнонайманими працівниками, дозвіл на вільне спілкування чоловіків і жінок, приїзд до табору члена Президії ЦК КПРС або секретаря ЦК.

28–29 травня по радіо в’язням повідомляли про згоду на часткові поступки. Капітон Кузнєцов почав виступати за припинення повстання та вихід на роботу. В’язні надали йому навіть особисту охорону, але швидше для постійного нагляду, аніж для захисту.  

“Були хлопці з Волині каторжани. Кажуть: “Ми на москалів не дивимся, нам нема, що думати у таку політику. Каже брати його під охрану, аби не втік і най керує, поки не приїдуть…”, – оповідав Микола Корольчук.

8-1

Люди на засланні та мешканці м. Джезказган, Казахська РСР, 1950-ті рр.

Фото: архів проєкту "Локальна історія"

Повітряні змії, радіо та гімн

Організація повстанців вражає. При конспіративному центрі було створено три відділи – військовий, безпеки і пропаганди. Конспіративний центр репрезентували п’ятеро в’язнів: Іоазас Кондратас (юрист, член литовських націоналістів), Віктор Скірук – “Ус” (член УПА з Волині), священник Омелян Суничук, кавказець Вахаєв, Михайло Келлер (член УПА Василь Пендрак, що при арешті, щоб не видати рідних, видав себе за єврея Герша Келлера).

Відділ безпеки, який очолював Келлер, створили на взірець Служби безпеки ОУН. Він поділявся на три відділення – комендатуру, розшукове бюро та тюрму. Цьому ж відділу підпорядковувалися лабораторії для виготовлення вибухової зброї та видобутку водню. Також було створено бюро збору скарг в’язнів про злочини в “Степлазі”, його очолив юрист Іозас Кондратас. 1–2 червня створили відділ пропаганди на чолі з Юрієм Кномпусом. До його обов’язків належало поширення інформації через радіовузол та рупори, підготовка малюнків та карикатур. У друкарні робили агітаційні листівки, які доставляли за межі табору за допомогою літаючих зміїв.

В’язні навіть створили повітряну кулю, але при запуску вона згоріла. “Думали, що це за зону піде, ті десь дадуть знати туда, але “ворон воронови очи не виїсть?” – розповідала Марія Пиріг.

Стараннями Анатолія Кострицького було створено радіовузол, мікрофони та динаміки. Згодом він ще й переобладнав генератор та створив мініелектростанцію, провів телефонний зв’язок. На основі рентгенівського апарату зробили радіоапарат. В передчутті збройного протистояння арештанти озброювалися. Ковалі кували списи і ножі з віконних ґрат, жінки наповнювали пляшки піском, вапном, бензином та хімікатами. Священники проводили богослужіння та навіть вінчання. Хор, яким керував член Крайового проводу ОУН Михайло Сорока, виконував гімн Кенгірського повстання.

“І там якраз попало на Зелену неділю, зробили велику службу Божу, з всяких секцій посходилися священники, і такий мішаний хор, літургію відправляли. Десять священників було. Так плакали ми – страшне, що то дивитися як такі старі священники були, їх арештували та й вони в тюрмі сиділи. Потім хлопці зробили сцену, концерт, там виступали всякі на зло тим кагебистам…”

- учасниця Кенгірського повстання Марія Пиріг
6-1.jpg

Різдво у “Степлазі” (після повстання і полегшення умов утримання), Казахська РСР, 6.01.1956 р.

Фото: архів проєкту "Локальна історія"

Каміння проти танків

26 червня з 3 години 25 хвилин до 4 години ранку комісія МВС по радіо звернулася до повсталих політв’язнів із вимогою здатися, повідомивши про введення військ. До табору ввели 1 600 солдатів із 98 собаками, три пожежні машини, п'ять танків Т-34.

“Нарешті їм терпець урвався, одного ранку відкриваються ворота, в зону в’їжджає три танки, в’їжджає конвоїв маса, псів в мужицьку зону і в жіночу зону в’їжджає. Нас виганяють з бараків, танк їде кругом. Відрізало руку, тому ногу, а у тих, хто тікає в барак, кидають димові шашки. В бараці повно диму, задушуєшся так, що ми закриваєм лице. Страшний крик в зоні, бо є вже повно крові…”, – розповідає Марія Галятовська.

В’язні організували самооборону, забарикадувавшись у шести бараках. Михайло Сорока разом із санітарами рятував поранених.

Процес придушення повстання пригадувала Марія Пиріг: “Вони сльозоточиві гази у бараки запустили. А люди не могли витримати і тікали на вулицю, а офіцери брали за руки і кидали під танки, можете собі представити…. Каміннями б’ють солдатів, а ми підкидаємо каміння цим хлопцям”.

Під час придушення повстання загинуло і було поранено близько 700 в’язнів. За словами Марії Галятовської, вбитих поховали у степу: “Тоді ті, що ще могли ходити, всіх повиганяли з зони в степ. Убитих на самозвал, на машину, вирили яму, всіх покидали і пригорнули”.

9-1.jpg

В’язні “Степлагу”, крайній справа Євген Хемій, перед ним Олексій Данилишин, Казахська РСР, 1950-ті рр.

Фото: архів проєкту "Локальна історія"

***

Радянська влада заарештувала 436 активних учасників повстання. Більше тисячі ув’язнених, які підтримували повсталих, відправили у “Дальстрой” та Озерний табір. У серпні 1955-го було винесено вирок, за яким Слученкова, Келлера, Рябова, Кнопмуса, Кузнєцова, Іващенка засуджено на 10 років ув’язнення. Згодом декотрим вирок змінили до вищої міри покарання – розстрілу. 18 вересня 1956 року Келлера і Кнопмуса розстріляли. Слученков сидів у таборах аж до 1980-х. Ібрагімову, Задорожному, Кострицькому, Геріньшу, Кондратасу теж дали по 10 років ув’язнення, Марії Шиманській – п'ять років. Анатолія Кострицького звільнено у травні 1957 року. Лідія Супрун, ще одна учасниця комісії в’язнів, загинула в ході повстання.

З 1956 року умови у “Степлазі” полегшили, практику нумерації в’язнів скасували, а замки і ґрати з бараків зняли. У 1961-му табір припинив своє існування.

Схожі матеріали

о.jpg

“Дітей викидали з поїзда, як жабок”: Історії репресованого материнства

Без назви-2.jpg

Воркутинське повстання. Разом і до кінця

Михайло Сорока

Михайло‌ ‌Сорока:‌ ‌підпільник,‌ ‌у‌ ‌якого‌ ‌забрали‌ ‌все‌ ‌

600.jpg

Люди, з яких мали виселити Україну

Сталін 1.png

Коли смерть – щаслива звістка. До роковин кончини Сталіна

гулаг.jpg

"Який там крик був!": Норильське повстання провадили українці

hitar2.jpg

(Не)вирване коріння. Репортаж із "партизанської столиці" — Хітара

orest-vaskul-620x400.jpg

Помер доброволець Дивізії “Галичина”, політв’язень ГУЛАГу Орест Васкул

600.jpg

Нобелівський лауреат із галицького горища