100-річний Герой

#боротьба

Березівська сотня

Бойовий шлях Мирослава Симчича розпочався задовго до створення УПА. Навчаючись у школі, в сутичці з однолітками-поляками, Мирослав поранив одного в око. Це вартувало батькові 60 злотих – 3 центнери пшениці. Гайдамаку мало не вигнали зі школи – врятувало втручання дідового брата, колишнього командира Гуцульської сотні УСС Гриця Голинського.

17-річним Мирослав уже розбудовував організаційну сітку Юнацтва ОУН в Коломийській промисловій школі. А за німецької окупації з друзями виконав перший небезпечний чин – здобув свинцеві літери для підпілля. Пограбування влаштували серед ночі, попередньо вивчивши план друкарні та виготовивши зліпок-відбиток ключа від дверей.

Навчання перервали повстанські вишколи. Спершу в лавах Української Народної Самооборони (згодом стане відома як УПА-Захід), а далі на підстаршинському та старшинському вишколі УПА. Під час останнього “Кривоніс” взяв участь у першому серйозному бою. Тоді на шляху від Косова до Жаб’є (тепер Верховина) повстанці організували засідку та розбили мадярський відділ.

У серпні 1946-го, після двотижневого вишколу політвиховників, Симчича відправили на Буковину. Місцеві вітають повстанців окликами: “Слава вашій Україні!”. Та підпільним зв’язком приходить наказ повернутися додому – до “Березівської сотні Карпатського куреня”. Ця сотня єдина серед формувань цілого тактичного відтинку “Гуцульщина” мала назву населеного пункту – її склад формували вихідці чотирьох сіл: Баня-Березів, Середній, Вижній та Нижній Березів. Ці села творили свій мікросвіт та з давніх часів мали власну шляхту. Симчичі – одні з них.

Сотенний Дмитро Негрич-”Мороз” давно приглядав за “Кривоносом” і ще під час вишколу надіслав йому військову форму. Відтоді Симчич відповідав за вишкіл новобранців та очолив чоту. Різдво 1945-го три сотні Карпатського куреня відзначили на околиці села Білоберізка (тепер Верховинського району). По святкуваннях перейшли до села Шепіт, але потрапили на відділ прикордонників. Зав’язався бій, в якому “Мороз” отримав розривну кулю в плече й передав керівництво куренем на 14 років молодшому “Кривоносу”.

Та на цьому пригоди не завершилися. Бої точилися навколо Космача – “повстанської столиці”. На місце “Мороза” керувати сотнею, що налічувала 215 вояків, призначили Михайла Юрцуняка “Юрка”. Той отримав наказ влаштувати засідку на чекістів поблизу присілку Рушір.

– Слухай, друже Кривоносе, ти знаєш стрільців, орієнтуєшся на терені, вмієш воювати в горах. Тому передаю тобі керівництво цією операцією, – наказує Симчичу.

“Руку втяти не дам”

Рушірський бій, що відбувся 15 січня 1945 року, став найвідомішою сторінкою його біографії. Тоді в повстанську засідку потрапило понад півтора десятка “студебекерів” – американських вантажних машин, наповнених чекістами. Серед убитих був і підполковник Олексій Дергачов – командир 256-го конвойного полку військ НКВС. Пізніше виявилося, що насправді цей Дергачов був генерал-майором і відповідав за виселення кримських татар та чеченців. Через безславну смерть в бою з бандерівцями посмертно понижений у військовому званні.

<p>Мирослав Симчич-"Кривоніс" сидить в центрі&nbsp;</p>

В бою в праву руку Симчича влучила розривна куля, перебивши кістку вище ліктя. Щоб не деморалізувати бійців, тісно перев’язав рукав. Вояки виявили поранення командира щойно після того, як він знепритомнів від втрати крові. Далі – безустанні бої, в яких він відповідав за розгром гарнізонів у Жаб’є, Березові чи райцентрі Яблунів. А ще 8-місячне лікування від тифу, який навідувався до нього тричі.

Сильне здоров’я дозволило вижити. Як і залікувати руку, на яку кинулася гангрена і яку настирливо рекомендували ампутувати. “Що ж до ампутації, то заявив однозначно, що руку втяти не дам, бо як воювати однорукому партизанові”, – писав у спогадах.

Влітку 1946 року “Кривоніс” отримав наказ очолити Березівську сотню. Через два роки вона налічувала близько 40 стрільців. Їх готували до переходу в структури Служби Безпеки (СБ) ОУН. Та вже 4 грудня 1948-го Симчич прийняв свій останній бій. Того дня була хурделиця, тож вояки "Кривоніс" з чотовим намагалися якнайшвидше дістатися до криївки в Середньому Березові. Та сніг зупинився раптово, як і почався. Щоб не залишити свіжих слідів, зайшли до хати однокласниці. Тут їх оточили енкаведисти. Товариш отримав рану та помер у відділку. Симчич втратив свідомість від диму – більшовики підпалили дерев’яну хату з повстанцями.

Тиждень у безпам’ятстві

Перший місяць у полоні був не з гірших. Повстанця утримували у кабінеті під охороною двох автоматників. Спав на розкладачці, годували добре. НКВС саме створювали “легендовані” групи з колишніх підпільників. Намагалися вербувати й Симчича – він володів інформацією та зв’язками.

<p>Мирослав Симчич (сидить зліва, у вишиванці) з друзями, ймовірно 1950-ті. Як писав про них Валерій Марченко: "Згуртовані українці визначалися як група, яку не можна було зачіпати безкарно"</p>

Та коли напередодні Різдва до нього приїхав представник з Києва, Мирослав не стримався:

– Невже ви думаєте, що український повстанець настільки підлий, аби зрадити друзів? Ніколи!

Били до втрати свідомості. Побоями супроводжували й наступні допити. Під час одного з них Мирослав зірвався. Дисидент Валерій Марченко записав з його слів: 

“Не тямлячи себе від гніву, він підхоплюється з привинченого ослона і б’є кривдника в підборіддя. Отже, після сеї відповіді слідчий, перелетівши через стіл, якусь хвилю своїм скаламученим мозком оцінював ситуацію. Відтак навкарачки доліз до стіни й натис дзвоник тривоги. Першу бригаду оперативників обвинувачений розкидав по кутках і, як щойно їхній колега, вони лежачи обмацували свої носи, щелепи, потилиці. Лише після з’яви другої бригади молотильників вдалося приборкати несамовитого бандерівця”.

Про те, що наступний тиждень провів у безпам’ятстві, дізнався по семи пайках хліба, які по одній на день приносили в камеру. 13 березня 1949-го йому зачитали вирок – 25 років таборів та 5 років втрати прав. Під час етапу в табір планував втечу. В одного з друзів в американських черевиках у підошві була вмонтована металева пластина. Її гострили і пиляли діру в вагоні. Та в сусідньому вагоні конвой виявив щось подібне, план провалився.

Новий фронт

У таборі розпочався новий фронт боротьби Мирослава Симчича. ГУЛАГ лихоманить від “сучих війн” – у безкомпромісній зарубі зійшлися “вори” або ж “чесняги” і “зсучені” – ті, що відступили від злодійського закону. Під їхню руку, а часто й ніж, потрапляють звичайні в’язні. Етап з “Кривоносом” пізнав це в порту Ваніно в Хабаровському краї. В’язням наказали сісти на великій площі, після чого на них кинули блатних, ті пограбували єдині пожитки. Та колишні повстанці дали достойний бій.

В таборі Симчич одразу відмовився від праці. Через це тричі поспіль отримував 15-денні карцери. В 50-градусний мороз на день у холодній камері давали по 200 грамів глевкого хліба та горнятко холодної води. Після цього до роботи вже не силують – марно.

Його перевели у табір Д-2 в Магаданському краї, де повстанець організував спротив блатним. Дві масові бійні закінчилися черговим вироком – ще 10 років за “табірний бандитизм”. Але в СРСР максимальний термін становить 25 років, тож покарання відбуває заново. Як небезпечного злочинця впродовж 18 місяців тримають у карцері. Рятується завдяки друзям – вони підповзали під камеру та на довгому патику передавали шматок хліба.

“За півтора року окрім закрижанілої зусібіч бетонної труни карцеру нічого не бачив. Анічогісінько! Ні неба, ні сонця, ні дерева, ні травинки, ні пташини… Похований живцем. Ковані металом нари відмикали від стіни о двадцять другій годині, щоби рівно о шостій знову примкнути. 8 годин лежав на холодних нарах, решту, часу ходив тісною камерою, бо на студеній бетонній долівці особливо не посидиш”.

На чергових етапах Симчич й далі вперто відмовлявся від праці та підбивав до цього інших. Після смерті Йосифа Сталіна та черги таборових повстань, почали переглядати справи. Тисячі в’язнів опинилися на волі. Але не Симчич – його термін лише “скоротили” до 10 років. Звільнення припало на 7 грудня 1963 року.

Дружина декабриста 

На волю Симчич вийшов з обмеженням: під загрозою чергового арешту не можна проживати в Балтійських республіках, Гродненській області Білорусі та західноукраїнських областях. Опинився в Запоріжжі. Але й тут безвихідь: ночі проводив на вокзалі, ховаючись від чергового міліціонера, вдень – шукав роботу та прописку.

“Якесь зачароване замкнуте коло. Не прописують, бо не працюю, на роботу не беруть, бо не прописаний. Агій, хоч бери й щось витвори, аби знову посадили”, – пригадував Мирослав.

Врешті міськвиконком дозволив прописатися. В новому помешканні познайомився з Раїсою. Між ними різниця у 15 років та Мирослав підкреслено звертався через “ви”. Коли мав покидати їхнє помешкання, запитав:

– Раїсо Андріївно, підете зі мною?

– Ну, буду декабристкою, – відповіла.

Їхнє спільне життя перервав черговий арешт – 28 січня 1968 року. На Симчича хотіли повісити кілька нерозкритих справ, він усе заперечував. Тоді відправили досидіти недобутий термін – ще 15 років.

Ситуація в таборах, як і контингент ув’язнених, значно змінилася. Та не змінився Симчич. Опинившись в камері з кримінальниками, які приглянули його мішок, політв’язень зреагував блискавично: “Не довго думаючи, тисну одному і другому в скулу. Лиш ногами накрилися. Той, що дістав з правої руки, полетів аж під «парашу». Лежать обидва, очима кліпають”.

До в’язня причепилося прізвисько “бєшений дєд”. На волі в Мирослава залишилася не лише дружина, але й син Ігор. Пізніше народився ще один – Мирослав. “Якщо під час першої відсидки я уникав роботи, то тепер вишукував навіть додаткову. Обставини заставляли, вдома ж двійко діточок”. Досиджував у Запорізькій області серед карних злочинців. Та, всупереч розрахунку адміністрації, в’язні Симчича поважали: “Несподівано для них і для себе я став у камері “авторитетом” для злодіїв. Вони часто сперечалися поміж собою, а мене, як тюремного “довгожителя” просили розсудити”.

Під наглядом навіть на волі

В таборах заробив собі гіпертонію, радикуліт, поліартрит, дві виразки і ще купу різних болячок. Вилізла і ще одна проблема – Симчич надіслав на ім’я генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва автобіографічну заяву, яка потрапила на сторінки західнонімецького Spiegel та інших видань. На чергових допитах Симчич рекомендував звернутися за роз’ясненням до генсека:

– А висилати в журнал я не висилав, я післав Брежнєву. А чому Брежнєв передав туди, я не знаю. Яким чином вона там опинилася, спитайте Брежнєва. У нього з Вашингтоном прямий зв’язок, з Лондоном прямий зв’язок, з Бонном теж – спитайте його, він вам скаже.

Це зухвальство мало свою ціну. В день, коли закінчився другий термін, “Кривоніс” отримав черговий вирок – 2,5 роки особливо суворого режиму. Раїса пригадувала: 

«На день народження сина Ігоря ми купили букет білих хризантем. О 6 ранку, під в’язницею я стою та махаю букетом, а один з керівників, які сходилися в штаб тихо сказав: “Єго здєсь нєт…”. Я тоді поїхала до обласного КГБ, а за тим приміщенням – тюрма. Я ходила там, а один чоловік проходячи повз теж сказав: “Єго здєсь нєт…”. Я хотіла себе спалить. Тоді в мене в голові було облити себе керосином чи бензином і себе спалить. А тоді знову ударило в голову: “А хто ж йому допоможе?”».

Черговий термін відбував у Зміїній Балці Луганської області. Коли до звільнення залишалося 18 днів, йому під ліжко підкинули два ножі. За це отримав 12 днів суворого карцеру. Згадував: “Не знаю, як витримав, допомагали молитва й бажання вижити”.

Навіть після звільнення Симчич перебував під міліційним наглядом: від 18:00 до 6:00 не можна покидати приміщення, заборонено відвідувати громадські місця. Тричі на тиждень його присутність вдома перевіряла міліція, щосереди – мельдувався в них. За порушення режиму грозить 2 роки в’язниці.

Мирослав Симчич відбув у неволі 32 роки, 6 місяців та 3 дні. Сьогодні на фронті воює його старший син 57-річний Ігор Симчич. Свою місію сприймає стоїчно: “Для кожного покоління виникають інакші завдання. Вірю в Дух одвічної стихії, який обирає декого для своїх справ. Моя концепція така: роби, що повинен, а що вийде – побачимо. Чоловіки повинні битися за свою землю”.