Жіноча сила: як українки виживали в ГУЛАГу

09:31, 17 грудня 2021

1920.jpg

У таборах ГУЛАГу жінкам доводилося виконувати такі самі норми виробітку, що й чоловікам. Майже кожній загрожувало сексуальне насильство. Деякі ставали матерями в пекельних таборових умовах. Водночас невільницям вдавалося налагодити особливу малопомітну мережу емоційної підтримки, яка допомогла побороти радянську машину смерти.

Яким було повсякдення українських політув’язнених жінок і що допомагало їм вижити – розповідає авторка книжки "Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти" докторка історичних наук Оксана Кісь. Її праця заснована на спогадах понад 150 колишніх арештанток. У жовтні 2021-го увійшла у рейтинг "30 знакових книжок нашої Незалежності".

alina broda.jpg

Аліна Брода

головна редакторка сайту Локальна історія

"Це суто жіночий феномен"

Після Другої світової війни жінок і чоловіків в ГУЛАГу утримували окремо. Вони перетиналися лише в місцях праці. Спілкуватися могли через огорожу або в нелегальному таборовому листуванні.

Про специфіку жіночих досвідів я можу говорити на підставі свідчень, які виклали у своїх спогадах колишні невільниці.

Перше, що вони стверджували, – чоловікам важче давалася неволя. Вони швидше руйнувалися фізично, занепадали духом, впадали у відчай. Жінки згадували, що чоловіки виглядали дуже занедбано. Це можна пояснити розподілом праці в українських родинах: одягом, гігієною, здоров’ям членів сім’ї традиційно опікувалися жінки, а чоловіки не вміли про себе належно подбати. Зовнішній вигляд був одним зі способів утвердити свою гідність, яку ГУЛАГ всіляко намагався в ув’язнених відібрати.

099A1692.jpg

Оксана Кісь

Фото: Катерина Акварельна

Дуже важлива відмінність жіночої та чоловічої таборових спільнот – це настанова на турботу про інших. Дівчаток в українській культурі дотепер виховують так, що вони повинні дбати про потреби людей, які їх оточують. У звичайних умовах – це члени сім’ї, а в неволі – посестри по нещастю. Взаємна опіка, творення квазіродинних стосунків, таборове сестринство були потужними механізмами виживання. Мені здається, це суто жіночий феномен.

Гендерні дослідження Голокосту свідчать, що чоловіки і жінки по-різному вибудовували стосунки в неволі. У концентраційних таборах невільниці розгортали стосунки горизонтально – на взаємній підтримці та турботі. Натомість чоловіки встановлювали ієрархію, змагалися за лідерство. Конкуренція роз’єднувала їх, а виживати легше було гуртом. Припускаю, так було і в ГУЛАГу.

"Вночі волосся примерзало до нар"

Багато невільниць згадували про нестерпний сморід у бараку – запах немитих тіл, брудного одягу, гнійних ран та випорожнень (коли туалету не було – у приміщенні стояло відро). В бараку могли проживати від кількох десятків до кількох сотень людей! Вентиляції не було. Доступу до проточної води найчастіше теж не було. Зважте, що періодично жінкам особливо потрібні комфортні умови для гігієни. А до лазні їх водили раз на 10–14 днів. Критично бракувало мила для миття, не те що для прання.

Навіть якщо в бараці була бочка чи вмивальник, то в умовах суворого клімату вода замерзала. Жінки згадували, що взимку температура опускалася до 50 градусів морозу, вночі волосся примерзало до фанерних стін чи нар. Один із циркулярів ГУЛАГу наголошував, що температура в бараках не мала опускатися нижче 13 градусів. Очевидно, вона була значно нижчою.

b2.jpg

Обкладинка книги Оксани Кісь "Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти"

Фото: vspu.edu.ua

Через недостатнє опалення в’язні не могли просушити намоклого в негоду одягу. Стелили дещо як постіль, та це ще більше переохолоджувало, відповідно, – постійні запалення.

Майже в кожному спогаді про табори є згадка про нашестя паразитів: блощиць, вошей та мошви, яка лізла в очі, ніс, кутики рота. Укуси не лише позбавляли сну, а й при розчісуванні перетворювалися на рани та виразки. Одна з невільниць згадувала, що пацюки лазили по сплячих людях, ставали на груди й нюхали рота.

Холод, голод, шум, задуха, темрява… Людина, яка працює на вкрай виснажливій роботі, часто у важких кліматичних умовах, ще й без належного одягу, дуже швидко виснажується і не може відновити своїх сил.

"Навіть у тих пекельних умовах жінки чепурилися"

8a46c20---kspozitsija--uzeju-vizvol-noji-borot-bi--krajini-u---vovi.-razki-tabirnogo-odjagu-nevil-nits-.jpg

Зразки табірного одягу невільниць. Експозиція Музею визвольної боротьби України у Львові

Фото: Оксана Кісь

В’язні мусили носити стандартну уніформу. Жінкам, зокрема, належалася спідниця та хустка. Але насправді в таборах постійно бракувало одягу. Каторжанки згадували, що їм видавали вживаний одяг із фронтовиків – прострілені бушлати, шинелі зі слідами крови.

Чи таборовий одяг засмучував жінок? Вони впадали у розпач!

У своїх спогадах жінки описували, як змінювався їхній зовнішній вигляд від перших годин після арешту, коли в них забирали бюстгальтери, паски, шнурівки, підтяжки, які тримали панчохи, і ті панчохи спадали... Вони відчували розгубленість і сором через свій неналежний вигляд.

Для жінок – це маркер їхньої гендерної ідентичности. У патріархальній культурі (якою є й українська) панують підвищені вимоги до зовнішнього вигляду жінки. Нас змалку вчать мати гарний вигляд.

Невільниць пригнічувало, що вони не могли втілювати цих очікувань. У спогадах вони описували, яких зусиль докладали, щоб підігнати таборовий одяг за розміром, перешити, перекроїти. Це парадоксально, але навіть у таких пекельних умовах жінки чепурилися. Чому вони мали потребу пришити білий комірчик чи додати вишивки на бушлат? Очевидно, щоб позначити себе як жінку – хай навіть у мішковинні, я все одно залишаюсь жінкою.

Є багато спогадів про те, як жінки намагалися зберегти свої коси. Або як страждали ті, хто втрачали волосся через дошкульний голод чи гострий авітаміноз, – воно вилазило. Це була трагедія. Здавалося б, це не стосувалось фізичного виживання – але йшлося про цілісність особистости.

Зберегти свою ідентичність, не дозволити зруйнуватися, розпастися своїй особистості – для каторжанок було важливим чинником виживання.

Не виконаєш норми – зменшать пайок

Жодних гендерних відмінностей у трудовому навантаженні не було. Норми виробітку були однаковими і для чоловіків, і для жінок, незалежно від віку чи попереднього професійного досвіду. Якщо шахтар на волі мав видобути певну кількість кубометрів вугілля, то і жінка-арештантка мала добути стільки ж. Невиконання норми означало зменшення і так скупого пайка.

Щасливицями вважали тих, які працювали на підприємствах, наприклад, у швейній майстерні чи цегельні. Авжеж, виробляти цеглу – теж важка праця, але це робота у приміщенні. Часом керівництво підприємств виявляло трохи співчуття до цих жінок і їм додавали пайок білого хліба – розкіш, якої невільниці не бачили роками. Це давало додаткові шанси для виживання.

Однак здебільшого робота була надривною, виснажливою і часто позбавленою сенсу. ГУЛАГ жорстоко марнував людські ресурси. Одна з невільниць писала у спогадах, як вони взимку будували дамбу в Інті, щоб перекрити рукав річки, і викопували канал, куди мало піти русло. Із першими весняними водами дамбу знесло, а в канал річка так і не пішла.

4ca461f---inki-uchasnitsi--oril-s-kogo-povstannja.jpg

Жінки-учасниці Норильського повстання

Фото: istpravda.com.ua

Жінок використовували і на лісоповалі. Вони носили кількаметрові кругляки на плечах. Каторжанки працювали на земляних роботах в умовах вічної мерзлоти. Норма на один людино-день – вирити траншею 1 метр завглибшки, 1,8 метра завширшки, 10 метрів завдовжки. Не виконаєш – хліба дадуть не 650 грамів, а 450.

Жінок змушували ґарувати в кам’яних кар’єрах, на шахтах і рудниках, в уранових також, на будівництві промислових об’єктів та залізниць.

Одна з жінок, ув’язнена в Норильську, згадувала, як узимку морози перевищували мінус 50 градусів. Свинець від удару розсипався у порох, залізнична колія від морозу розривалася. І невільниць вивели замінити ті розірвані рейки... Хоча керівництво ГУЛАГу регламентувало, що в’язням можна працювати на відкритому повітрі тільки до мінус 40–42 градусів.

Машина ГУЛАГу – це машина смерти. Людські життя були як тирса після переробки дерева. Ми маємо розуміти, що більшість на цій межі не вижила. А ті, хто вижив, зазирали в очі смерти.

Люди, які залишили спогади, описували перехід через стан, який у таборах називали "доходяги", – коли людина "доходить" до своєї смерти. Це стан крайнього фізичного виснаження, коли в тілі починаються незворотні руйнівні процеси. Ті, хто вижив, вийшли з ГУЛАГу з глибокими ураженнями різних органів, із хронічними захворюваннями. Здоров’я було назавжди підірваним.

Ув’язнені описували, що вони перетворювалися на живі кістяки і не могли ходити. Одна з невільниць, яка відбувала покарання у Челябінській області, згадувала, що вона при зрості 172 сантиметри важила 26 кілограмів. За пів року в її бараці із 250 дівчат залишилося 107.

099A1682.jpg

Оксана Кісь

Фото: Катерина Акварельна

Сексуальність – ресурс чи чинник ризику?

Усім жінкам, які опинилися в неволі, від перших годин арешту загрожувало сексуальне насильство, – з боку слідчих чи наглядачів. Перше, що відчували й усвідомлювали арештантки ще на етапі слідства, – їхнє тіло їм більше не належить.

Під час етапування до місць позбавлення волі та з табору в табір жінкам влаштовували обшуки. У присутності чоловіків-охоронців їх не лише повністю роздягали, а й перевіряли всі отвори тіла, шукаючи приховані "заборонені" об’єкти. Після прибуття у табір їх скеровували до лазні на "санобробку". Там знову треба було роздягатися і відбути принизливу процедуру гоління усіх волосистих ділянок. Це часто робили чоловіки.

Більшість жінок, чиї спогади я використовую у своїй книзі, на момент арешту були дуже молодими, їх засудили за співпрацю з національним підпіллям. Вони народилися в середині 1920-х років; на час прибуття до табору – це 20-річні дівчата. Вони були ласим шматком для чоловіків, які дивилися на них як на сексуальний об’єкт.

Деякі жінки з цієї ситуації намагалися мати вигоду: вдавалися до вимушеної проституції заради виживання. Окремі жінки обмінювали свої сексуальні послуги на шматок хліба, чи одяг, чи просто на безпеку. Бо за умови загрожености насильницьких зґвалтувань з боку в’язнів-кримінальників чи групових зґвалтувань із побиттям жінка робила вибір на користь співжиття із конвоїром, чи начальником табору, чи іншим наділеним владою чоловіком заради того, щоб інші її не чіпали. Поставлені на межу життя і смерти, люди вдавалися до різних способів порятунку, тут немає підстав для осуду.

Вероніка Шаповал, американська дослідниця, яка працювала з великим масивом спогадів росіянок про ГУЛАГ, вважає, що практично кожній жінці, яка опинялася в таборі, незалежно від віку чи національности, загрожувало зґвалтування. Те, що українки в своїх спогадах мовчать про це, те, що ця тема є табуйована, – не означає, що вони не зазнали цього травматичного досвіду.

Материнство в ГУЛАГу – втіха чи тягар?

Nataliya-SHuhevych-iz-ditmy-YUrkom-ta-Marijkoyu-1941-r..jpg

 Наталія Шухевич із дітьми Юрком та Марійкою, 1941 рік

Фото: povaha.org.ua

Усе залежить від того, звідки материнство постало… Чи це був свідомий вибір невільниці завагітніти й народити дитину? Таке також траплялося. Перед перспективою 15–25 років ув’язнення жінка усвідомлювала, що може не дожити до свого звільнення. А якщо доживе, то може бути знищена фізично. Але потреба стати матір’ю була великою, і жінка знаходила спосіб завагітніти. Втім це також могло статися внаслідок зґвалтування.

Є згадки в жіночих спогадах, що деякі невільниці намагалися перервати вагітність. Тоді в Радянському Союзі аборти були заборонені. Проте спогади свідчать, що в деяких таборах жінок навіть примушували до аборту, тому що народження дітей у таборі означало, що адміністрація не допильнувала: сексуальні стосунки були заборонені регламентом ГУЛАГу.

Жінки шукали механічні способи позбутися вагітности – перетискаючи живіт, стрибаючи з висоти. Далеко не завжди народження дитини було радістю. Особливо якщо зважити, у яких умовах дітей утримували.

Sorochechku-poshyla-v-tyurmi-1947-r.-Iryna-Bilinska-dlya-svoyeyi-donechky.jpg

Сорочка, яку пошила Ірина Білінська для своєї донечки в тюрмі 1947 року 

Фото: povaha.org.ua

Дітей, народжених у неволі, вважали вільними громадянами Радянського Союзу. Їх утримували у спеціальних закладах при таборах одразу за колючим дротом. Згідно з регламентом ГУЛАГу, дітей мали виховувати в більш-менш комфортних умовах. Але на практиці ці малюки були голодні, часто хворіли й помирали. Найгірше – діти потерпали від браку спілкування, вони були педагогічно занедбані, емоційно нерозвинені, як звірятка. Спраглі любови, бо матері не могли ними опікуватися.

Матері могли навідувати дітей, але рідко. Якщо була лактація – кілька разів на день. Коли молока не ставало – у кращому випадку раз на тиждень, а, може, і на місяць. Адміністрація табору маніпулювала почуттями цих жінок і карала їх недоступом до дитини, якщо вони порушували режим.

Це надзвичайно складна тема, про яку неможливо говорити, чи це була радість, чи це був біль…

Багато жінок, у яких діти залишилися на волі, мали потужний стимул вижити. Зберегти своє життя, щоб діти не стали сиротами. Для жінок, чиї діти народилися в таборі, а потім їх розіслали по сиротинцях, – це був стимул віднайти й повернути дитину.

"Кожен новий день означав продовження страждань"

Дуже важливо було не піддатися відчаю, не опустити рук і не зневіритися. Людина, яка переставала боротися за своє життя і впадала в апатію, як правило, гинула. Не знаю, чи жінки робили це свідомо, але у спогадах є епізоди, коли невільниці намагалися поліпшити настрій одна одній. Це зумовлено тією ж таки етикою турботи. Коли вони помічали, що якась із них збайдужіла до себе і до світу, то розраджували й підтримували її.

Деякі жінки у спогадах пишуть, що вони думали про самогубство. Кожен новий їхній день означав тільки продовження страждань. Що довше живеш, то довше страждаєш. Чи доживеш до свого звільнення?.. Кожна жінка, яка згадує про такі думки, наголошувала, що тільки подруги її розрадили й не дали дійти до межі.

Мені здається, що допомагала жіноча звичка, із якої іноді кепкують, – балачки. Звичка говорити про себе, про своїх рідних, про свою долю, розповідати про свої почуття, переживання. Це як групова психотерапія.

240248500_965839900718693_1657221443946574199_n.jpg

Вишивка Ганни Процьків-Лівень (1923 р.н.), вишита у Чортківській тюрмі у 1949 року

Фото з приватного архіву Мар'яни Байдак

Інша частина історії, що стосується емоційного стану, – це творчість. Йдеться про арттерапію як спосіб подолати складні психологічні стани. А в таборі творчість – це окремий феномен. Спів, віршування, переказування літературних творів чи художніх фільмів допомагали відволіктися від жахіття таборового повсякдення.

Збереглося багато таборових вишивок. Нитки витягували з лахміття, голки робили навіть із риб’ячих кісток. Клаптик тканини із примітивним взором мав символічну цінність. Вишивку використовували як подарунок іншій людині. Це був спосіб поєднати людей у спільноті, у такій собі "діаспорі" в ГУЛАГу. Подарованими вишивками жінки виказували повагу одна до одної – це є знак моєї довіри, ми є разом.

Багато політв’язнів, які мали націоналістичні переконання, які вважали Радянський Союз своїм ворогом, трактували ув’язнення як продовження боротьби. Вони були певні, що війна триває на індивідуальному рівні. А щоб перемогти, треба не дати ворогові себе знищити фізично чи морально. Для них факт виживання був доказом, що система не змогла їх подолати.

Схожі матеріали

600.jpg

Уляна Кравченко. Із записок учительки

Olha Basarab_1

Ольга Басараб: життя поміж утрат

600.jpg

10 найпоширеніших міфів про Роксолану

600.jpg

Дитинство під опікою монахинь. Як виникли перші українські дитсадки

Zavallia_Teodora_Hrapko_252-tiff.jpg

Хто така баба-повитуха?

prymachenko_800-500.jpg

Марія Примаченко. Залізна леді з Болотні

karaimy800.jpg

Ребека-Ольга-Лонгина. Життя однієї черниці

cover_myhalda.jpg

Пророцтва Михальди: чому їх слухають мільйони

c39dc776ba2418b1ee0a6befb46f861e-1.jpg

Ольга Кобилянська: Час