Початок Київської держави | Наталя Хамайко

– Сьогодні говоритимемо про кінець першого – початок другого тисячоліття нашої ери, слов'янську добу, початок становлення Київської держави. Почнімо з питання, навколо якого є багато міфів та аматорських трактувань. Це релігія слов'ян – язичництво. Що відомо про слов'янські вірування?

– Ми дуже мало знаємо про слов'янські вірування. Кілька письмових джерел подають загальні відомості. Найбільша проблема, що описане в джерелах не прикладається до археологічних знахідок. 

Одні з найвідоміших артефактів, пов’язаних із релігією слов’ян, – три дуби із вживленими щелепами кабанів, віднайдені від 1909-го до 1979–1980 року. Перший дуб виявили випадково 1909 року у річці поблизу монастиря Миколи Пустинного, де Десна впадає у Дніпро. Його витягли працівники, які розчищали русло. У дуб були вживлені чотири щелепи свині, розміщені квадратом. Це збігається зі згадкою, що слов'яни були анімістами, вони населяли навколишній світ духами, поклонялися, як написано у літописі, рослинам, озерам, тобто природі, яка їх оточувала.

У 1975 році у Дніпрі, біля устя Десни, знайшли ще один дуб. У ньому було дев’ять щелеп, теж розміщених квадратом. Третій дуб виявили також випадково, збереглася тільки одна щелепа у відколотому фрагменті стовбура, скільки їх було початково – невідомо. 

Дотепер зберігся тільки дуб 1975 року. Згідно з дослідженнями зоологів, у ньому були щелепи свійських свиней, молодих особин жіночого роду. Це суперечило міфології, у якій дуби пов’язані з вепрами, тобто дикими кабанами. Є легенда, що вепр біг, ніс в зубах жолудь, зронив його – і з нього виріс гігантський дуб. А дубам поклонялися в усій Ойкумені, на Близькому Сході, у Греції та Римі. Це дерево пов'язували і з богом-громовержцем: Зевсом, Юпітером, у нас – із Перуном, у країнах Балтії – Перкунасом. 

А тут ми бачимо іншу ситуацію. Однак додаткові дослідження показали, що ті щелепи від тварин – десь між дикими кабанами і домашніми свиньми. Плануємо провести ще ізотопний аналіз і аналіз ДНК, щоб визначити докладніше. Припускаємо, що ці свині були або гібридами домашніх і диких, або навіть немісцевої породи, можливо, привезені з інших країв. 

Ми не знаємо, як точно датувати ці дуби, оскільки їх виявили не в археологічному контексті, а знайшли випадково в руслі Десни. На той момент не було іншого пояснення їхнього походження, окрім слов’янського. Тоді панувала теорія, насаджена насамперед радянським академіком Рибаковим, який реконструював за своєю уявою давньоруське язичництво. В нього все виходило зі слов’ян, розвивалося і продовжувало кульмінувати в період Русі, але вже після прийняття християнства. 

Зараз ці теорії переглядають. Радіовуглецеве датування, яке провели ще у 1980-х, свідчить про походження з VIII – початку ХІ століття. Ці аналізи робили давно, з того часу методи були удосконалені, і, сподіваюся, невдовзі будемо мати можливість провести точніше дослідження. А втім, цей час припадає на період становлення Київської Русі, а фінальний етап цієї широкої дати – на час переходу від язичництва до християнства. 

Цей період знаменується присутністю на наших територіях варягів, людей із Півночі. Вони прийшли з певною метою – щоб зайнятися торгівлею, набути зиску, а вже потім взяли до рук владу. Не можемо говорити, що скандинави створили державу. Вони дали імпульс, згодом швидко обросли місцевими людьми, тож панівна культура була не чітко скандинавська, а давньоруська. 

Тут цікаво, що на скандинавських землях свині – теж культові тварини. В одному з досліджень йшлося про сакральне місце поблизу церкви, де розкопали такий собі жертовник. Там виявили дуже багато кісток жертовних тварин, серед них найбільше – щелеп і зубів свиней. І тепер перед нами питання: хто ж залишив цю пам'ятку? Сподівання – на сучасні аналізи, наприклад, дослідження стабільних ізотопів, які могли б засвідчити, звідки прийшли тварини, де вони народилися, чим харчувалися.

– Ви згадали Рибакова і двовір'я, чи релігійний синкретизм. Наскільки цей термін є адекватним для XI століття?

– Процес християнізації не варто уявляти лінійно. На початках давньоруська культура кардинально відрізнялася від слов’янської. Першими носіями християнства були люди, які належали саме до давньоруської, а не слов’янської культури. Донедавна панувала думка, що в ХІ столітті величезна територія від Новгорода до Карпат була монолітною Руською державою. Насправді було трохи інакше. Так, була територія, яку Русь контролювала, але вона фактично не належала до давньоруської культури. Яскраві ознаки давньоруської культури на початках показують тільки міські центри й торгові факторії. А слов’янські та фіно-угорські племена були здебільше данниками, підлеглими територіями. Слов’яни принаймні до середина ХІ століття зберігали ідентичність.

Пам’ятки, які яскраво показують ранню руську культуру, можна перелічити на пальцях – це Київ, Чернігів, Шестовиця, Новгород, Ладога, Гньоздово, Тимерьово. Саме там вперше натрапляємо на ознаки християнізації. Можливо, на початках це була персональна християнізація. Володимир насамперед християнізував ті пункти, які були давньоруськими. Цей процес спершу охопив великі міста. Важливо, що він не був дуже тривалим, як про це писав Рибаков. Владу князя мали підтверджувати багато факторів. І якщо князь запровадив християнство як державну релігію, то всі підлеглі території мусили якимось чином швидко на це реагувати. 

Ми знаємо і про жорстоку християнізацію – вогнем і мечем, як це було у Новгороді. Наскільки люди вважали себе християнами, ми не можемо визначити. Слов’янські вірування дуже сильно відрізнялися від християнства. Анімізм передбачав присутність духів у кожному місці, буквально в кожній рослині чи водоймі. На кожен момент життя були свої вірування. Це вкоренилося так сильно, що можна спостерігати і дотепер, наприклад, у забобонах. Християнство мало на меті поставити головного Бога, якому всі будуть молитися, який відповідальний за все. Монотеїзм не враховував багатьох побутових моментів, які з лихвою доповнював язичницький, синкретичний у своїй основі, світогляд.

Я вважаю, що християнство в ХІ столітті було панівною релігією. Люди ходили до церкви. Церкви стояли майже в усіх великих пунктах. Знаходимо багато християнських предметів особистого благочестя, фрагменти амфор, в яких доставляли вино для причастя і олії для помазання. Особливо багато їх на південних теренах Русі, в кожному давньоруському пункті натрапляємо на такі знахідки. Думаю, що тогочасних людей варто вважати християнами.

– Чи можемо сказати, що Русь стала християнською через два-три покоління після хрещення Володимиром?

– Підвладна князю Русь. Але пам’ятаймо, що постійно тривав процес приєднання нових земель. 

<p>Бронзова лунниця з підвісками II&mdash;V ст., Національний історичний музей в Білорусі</p>

– А як щодо археологічних знахідок, які інколи дослідники трактували як речі з язичницьким контекстом: лунниці, амулети-змійовики чи навіть керамічні писанки?

– Теорія про двовір’я, тривале побутування язичництва на противагу християнству, не підтверджується. Її запропонував Рибаков. І вона не базується на реальних наукових аргументах. Візьмімо як приклад лунниці. Так, вони існували і в слов’янський період, але сильно різнилися від тих, які масово знаходимо як прикрасу на археологічних пам'ятках давньої Русі. Можемо відстежити динаміку, коли з'явився вид лунниць, який ми звикли вважати традиційним амулетом. Натомість він не підтверджується як слов’янський, бо не переходить від тієї форми, яка існувала у слов’янствіпереважно трирогі, із зображеннями. 

До нас прийшла лунниця, поширена у Візантії та на теренах "візантійської співдружності", тобто країн, які перебували під впливом візантійської культури, які переймали та поширювали візантійську моду. Візантія як цивілізація продукувала багато модних тенденцій, ідей, традицій, технологій, які потім розходилися по всій Ойкумені, у Європі. Лунниця, масово поширена на наших теренах, не має аналогій у слов’янських пам’ятках, натомість можемо простежити їх від пам’яток римського часу. Тому йдеться радше про передачу культури, яка існувала в Середземномор'ї і яка дійшла до нас через візантійську моду. 

– Мабуть, обличчям усього слов’янського язичництва для всіх людей є Збруцький ідол. Він є в підручниках з історії, здається, навіть у програмі ЗНО. Про нього багато говорять. Водночас, ви з Олексієм Комаром говорите, що Збруцький ідол походить із ХІХ століття. Які ваші аргументи? 

– Ми з Олексієм почали дослідження і протягом кількох місяців вияснили, що всі ідоли, які ми можемо пов'язати зі слов’янським контекстом, кардинально відрізняються від Збруцького. Він має на собі складне різьблення, чотиригранну форму, чотири сторони із ликами, які дивляться у чотири боки і об’єднані єдиною шапкою. Жоден з ідолів, пов'язаних зі слов’янським контекстом, не був виготовлений у такому вигляді. Здебільшого це були довгі стели з антропоморфним завершенням, схожим на людську голову.

<p>Збруцький ідол у Краківському археологічному музеї</p>

Слов’янські ідоли дуже погано збереглися до наших днів, риси облич на таких пам’ятках часто ледь-ледь можна прочитати. Ці стели не мають чітких квадратних обрисів у перерізі, вони ніби згладжені. У порівнянні Збруцький ідол має такий вигляд, наче вчора зроблений. Різьба збереглася на чотирьох гранях, у деяких місцях навіть видно сліди червоної фарби, яким він був укритий. 

Ми не одинокі у сумнівах. Через сто років після знахідки польські фахівці провели природничі дослідження – і не виявили аргументів на користь того, що він довго перебував під дією води. А його, як відомо, виявили у річці Збруч.

– Але для чого було виготовляти Збруцький ідол у ХІХ столітті і не ставити його напоказ, а кинути в річку? Хто був автором ідеї?

– Це теж вдалося вияснити. У цій місцевості проживав Тимон Заборовський, відомий польський поет, який мешкав у маєтку своїх батьків у Личківцях, поряд із місцем, де знайшли Збруцького ідола. Нагадаю, що ХІХ століття – це пік романтизму, коли держави намагалися відродити своє минуле. Археологічні знахідки почали з'являтися на картинах живописців, які відтворювали романтичну минувшину. У Володимирському соборі в Києві є фреска, де Ольга зображена із фібулою, знайденою біля Ніжина, але походила вона з IV–V століття. Художник Віктор Васнецов зобразив трьох богатирів і лунницю на нагруднику коня, але це жіноча прикраса, а не кінська.

Митці намагалися вмонтувати відомості про давнину у свої роботи. І не тільки художники, а й поети. Тимон Заборовський написав кілька історичних драм, у яких події розгортаються у IX–X століттях, пов’язаних із прийняттям християнства, слов'янськими віруваннями. Яка вірогідність того, що Збруцький ідол був не випадково виявлений саме в тому місці, де жив цей поет, який писав романтичні драми про минувшину?

– Вірогідність висока. 

– Так, але мусимо мати більше аргументів. Розбір зображень, які є на Збруцькому ідолі, виявив багато цікавих деталей. Наприклад, меч, зображений на одній зі сторін, має характерний залом руків'я, схожий на той, який є на відомій реліквії – так званому мечі Карла Великого. Артефакт датують початком XI століття і пов’язують з угорською династією королів. Про цей меч у XIX столітті вже було відомо. 

Манера, у якій виконаний одяг, зокрема й шапка, людей, зображених на чотирьох сторонах, відсилає до ікон, відомих у XIX столітті. Наприклад, ікони Бориса і Гліба. Окрім того, тоді вже існували історичні трактати, як-от "Історія народу польського" Адама Нарушевича, яку, найімовірніше, читав Заборовський. Він був знайомим з описом відомого святилища в Арконі, де йшлося про триголовий ідол. Ріг для пиття – відомий артефакт, багато разів повторений в європейській культурі, теж зображений на одній зі сторін Збруцького ідола.

Припускаю, що ідола виконав місцевий майстер на замовлення Заборовського, який обумовив, що саме хоче бачити на ньому. Основне питання – для чого він його зробив? Ймовірно, для натхнення. Біля місця, де виявили пам’ятку, понад Збручем росте ліс, який гарно описав у віршах Тимон Заборовський. Він пише про улюблені Медобори, романтичну природу. Зізнається у любові до цього краю. Ці терени належали його сім’ї. Він міг поставити Збруцького ідола десь у парку, прогулюватися поряд і надихатися. 

У XIX столітті серед заможних людей стало популярним ставити у своїх маєтках і садах старовинні речі, наприклад, половецькі та скіфські баби зі степів України. Було неписане правило: якщо у вас немає давньої речі, яку ви можете помістити у своєму саду, ви мусите її зробити.

– Якщо ми говоримо про капища, відомі з писемних джерел, наскільки вони археологічно простежуються? Чи, гіпотетично, там могли бути ідоли? 

– Це дуже складне питання, яке потребує інтерпретації. А все, що потребує інтерпретації, варіюється від думки інтерпретатора. 

Про Збруцький ідол написано величезну кількість літератури. Одна з версій – що він стояв під дахом чи деревом і нібито тому так добре зберігся. Але це сумнівно, бо вапняк – дуже м'який і пористий камінь, сильно піддається ерозії, вивітрюванню, а якщо промерзає, то його починають руйнувати мікротріщини.

Інша версія, що він міг стояти у святилищі. Тоді де ж воно було? Пошуки цього святилища привели до гори Богит. Велику працю про це написали археологи Ірина Русанова і Борис Тимощук. 

Детальний археологічний розбір цієї пам'ятки засвідчує, що на місці, де її знайшли, все-таки було городище-сховище. Такі городища зазвичай були маленькими, розміщеними на пагорбі, щоб місцеве населення у разі небезпеки могло там сховатися і перечекати. Там виявили навіть поховання, у них предмети, які пов'язують із ХІІІ століттям, а також закопані скарби. Якщо порівняти їх з іншими скарбами середини ХІІІ століття, то стає зрозуміло, що це часи монгольського погрому. Справді, там є шари, пов'язані із великою пожежею. 

Втім важко уявити, щоб у ХІІІ столітті, у час повної християнізації, продовжував стояти цей ідол. У деяких дослідженнях йшлося, що там розміщувався слов’янський релігійний центр, куди після офіційного прийняття християнства в Києві нібито ховалися язичники. Але що ж це за центр, якщо поряд немає інфраструктури? Принаймні там би виросло місто. Але довкола виявили тільки сільські поселення, дуже мало пам'яток в окрузі, лише городище-сховище, яке, очевидно, якраз і постраждало в період монгольської навали в середині XIII століття. Підтвердженням цьому є скарби, поховання з хрестами того часу і згорілий пласт. 

– А що нам узагалі відомо про поховальний обряд слов'ян того часу?

– Слов'яни зробили все, щоб ми мало знали про їхній поховальний обряд і взагалі про них. У слов'янських поселеннях збереглося обмаль матеріалу. Мабуть, вони були акуратними, бо сміття майже не залишали. 

Слов'яни переддержавного періоду, тобто до приходу сюди скандинавів у ІХ столітті, поховальний обряд виконували у різних варіантах кремації. Наприклад, у мішечках: компактно зібрану невелику кількість кісточок ховали в неглибоких ямах, фактично під дереном. На жаль, ми не маємо писемних пам'яток, щоб пояснити цей обряд. 

Інший тип кремацій – у поховальній урні. Інколи до неї ставили так звану "страву" – це окремий горщик із чимось невідомим. Здебільшого такі урни накривали зверху ще одним горщиком, як покришкою. Такі кремації з'явилися у пізніший період, у X столітті. На них натрапляємо у багатьох слов’янських пам'ятках. 

Знахідок у таких похованнях критично мало. Інколи трапляються елементи пояса. Пояснити цю традицію чи датувати їх складно, оскільки предмети згорілі – це сплавлена мідь і купа кісточок у ямі. Тому і слов’янська хронологія погано розроблена. Загалом датуємо їх V–ІХ століттями. 

Слов’яни не мали традиції класти предмети у могилу. На відміну від, скажімо, скандинавів, які намагалися запхати покійнику все. І в сагах сказано, що третину свого майна померлий залишає родичам, третину – витрачає на похорон, третину – забирає з собою на той світ. Тож ми можемо уявити, наскільки багатими були ті люди, при тім, що до нас доходять тільки металеві або кістяні речі, які не розкладаються. 

– Пантеон богів, відомий з літопису під 980 роком, у якому згаданий Перун і ще п'ять богів, – що ми про них знаємо? 

– Фактично нічого. 

– А як щодо інтерпретацій, хто за що "відповідає"? 

– Ця традиція теж походить із XIX століття, коли виник величезний культурний запит на старовину. Це вперше в історії таку увагу приділили етнічності, пошуку свого коріння. Раніше держави майже не звертали на це уваги. Раптом виник колосальний інтерес до історії. Найцікавішою темою були вірування, міфологія, світоглядні уявлення. І що освічені люди мали за зразок? Добре описану міфологію Греції і Риму. Про всіх богів були докладні легенди, описані їхні звички, поведінка, сфера впливу, зацікавлення. Писана вигадана міфологічна історія.

Водночас про слов'янську, таку ж вигадану міфологічну частину, ми знаємо вкрай мало. Тільки на початку XIX століття виявили літописи. З часом віднайшли "Слово о полку Ігоревім". Там є згадки про Велеса, Стрибога, Дажбога, але що вони роблять, там не вказано. 

У момент, коли до цієї теми розгорівся інтерес, були лише маленькі шматочки відомостей, історики і просто зацікавлені цією тематикою люди намагалися вибудувати слов’янський пантеон за принципом середземноморського. Мовляв, у греків і римлян так було, отже, і в нас так має бути. Є також скандинавська міфологія, щоправда, їхні саги записані дещо пізніше, у XIII столітті, але і там є зразки для повторення. А от у слов’ян такої літературної спадщини немає. Тож інтерпретації – це здебільшого намагання підлаштувати слов’янську міфологію під відомі зразки.

Скажімо, історію про Перуна, зокрема його вигляд, переписували багато разів. В одній із перших згадок йдеться, що Перун дерев'яний, голова в нього срібна, згодом додали, що вус золотий. У ХVI столітті у нього з'явилися залізні ноги. І щоразу його образ доповнювали новими подробицями. Врешті, літопис теж писали за легендами, через 150 чи 200 років після описаних подій. 

Ще один приклад: в літописі написано "ус злат", хтось прочитав це як "Услад" – і так з’явився новий бог. Це суто помилка прочитання, але він фігурує в багатьох так званих словниках слов’янського язичництва та міфології. Є відомості про Ладу та Леля, які були взяті з пісень. Ці слова фігурували як приспів, повтор для ритмічності. Просто поетичні рядки закінчувалися: "Ой лада, ой леля". І так вони теж стали "богами". Також невідомо з джерел, ким був Купало, якого намагаються перенести в дохристиянський період. Але ми для цього не маємо достатніх аргументів. Ми повинні шукати чіткі докази саме в тому періоді, який досліджуємо.

– Про чіткі докази: ви вже говорили про різницю між слов’янською і давньоруською культурою. Наприкінці ІХ й до ХІ століття в чому ця різниця полягала? В яких сферах можна було побачити кардинальні відмінності? 

– Ми говоримо чітко про ХІ століття. У той час культура ще сильно різнилася. Міська культура в основному була давньоруською. Це простежуємо за побутовими речами, домобудівництвом, будуванням печей, преференціями в їжі. Скажімо, була відмінність у тому, яку піч мав слов’янин і яку – давній рус.

– У чому ця різниця? У своїй статті ви пишете, що Русь поставила людину-кухаря до плити.

– Так. Слов'янська пічка була масивною – вирізаною з глиняного останця або складеною з масивних каменів. Слов'янська кераміка, відповідно, теж була товстою, з домішками жорстви, шамоту. Це підвищувало її теплоємність. Таку посудину можна поставити в грубу піч, закрити – і страва там буде довго тушкуватися.

Натомість давньоруські печі будували на каркасі з лози чи гілок, обмазували глиною. Піч виходила тонка, у ній потрібно було постійно підтримувати вогонь. Зверху розміщували жаровні з продухами, куди теж можна було поставити горщик з їжею. Тобто вона більше нагадує плиту, а слов'янська версія – це все-таки піч, духовка, як би сьогодні ми її назвали. 

– Тож за давньоруською піччю треба було постійно наглядати, помішувати страву? 

– Так, до вогню треба було підкладати палива. Тонка піч слабше зберігала тепло. Особливо, якщо відкрити продухи, у горщику треба було їжу мішати, отже, постійно стояти біля цієї "плити". Так змінилася культура приготування і споживання їжі. 

– Київський Поділ дає дуже багато інформації. У вашому тексті “Не хлібом єдиним” йдеться про дієту мешканців Києва часів Ярослава Мудрого. Що їли кияни в XI столітті?

– На диво, ці люди споживали дуже багато м'яса. Величезну кількість кісток археологи виявили саме як харчові рештки. Серед них здебільшого порційно рубані кістки, щоб їх можна було покласти в горщик, зварити, стушкувати, якось приготувати. Понад половину цих кісток були яловичі. Третина – домашніх свиней. Це величезний показник, тому що здебільшого на давньоруських пам'ятках друге місце займає коза або вівця. Кіз та овець тримали на садибі, яку ми досліджували, але значно менше. Ті, які йшли на їжу, це близько 10–11%. Козу і вівцю важко відрізнити, бо вони мають майже ідентичний скелет. Різниця тільки в голові і деяких кістках ніг. 

У ході дослідження ми зрозуміли, що знайдені кістки належать тільки до м'ясної частини туші. І це привело до думки, що, очевидно, це м'ясо купили на базарі. Якби цих тварин розводили у садибі, забивали там же, то в якійсь частині цієї садиби були б і нем'ясні частини, тобто роги і копита. Вони є, але в критично малій кількості. Можливо, від тих корів та кіз, яких тримали для молока. 

– Чи займала дичина вагоме місце серед раціону? 

– Ні, дичина була радше екзотичним доповненням до дієти. Ми звикли уявляти Середньовіччя як час, коли можна було вільно піти на лови. Але це не так.

Ще княгиня Ольга визначила ловища і перевісища, де можна було полювати тільки з дозволу адміністрації, заплативши певний податок. І це могла дозволити собі лише невелика частина людей.

Виняток – це пам'ятка Воїнь, де виявили велику кількість дичини, тому що це був військовий гарнізон. Належні до князівського підпорядкування воїни могли використовувати ці території для полювання. Їм здебільшого робити нічого, вони просто сидять у гарнізоні, чимось треба зайнятися. Та загалом давньоруські міста показують дуже малий відсоток дичини. 

– А як щодо рослинної їжі? Що, крім зернових, клали у страви?

– Із зерна ще варили пиво, окрім того, що його готували як кашу, робили з нього хліб. У садибі на Подолі, яку ми досліджували, виявили велику кількість пшона. Фактично, це плівки від проса. Ймовірно, було місце, куди їх викидали. Припускаємо, що його використовували для ферментації і потім варіння пива. Про цей продукт ми знаємо з джерел, у літописі згадано, що у давньоруській культурі було поширене використання пива і меду.

Мед виявити складніше. Ферментоване зерно ж містить специфічні ознаки. Велика його кількість наштовхує на думку, що просо використовували саме для варіння пива.

– Знаю також, що у садибах київського Подолу було віднайдено і кісточки ягід. Що тоді споживали?

– Були такі звичні нам, як малина, суниця, а ще яблука, вишні. Питання зі сливами. Цей фрукт у давнину не був таким поширеним у Європі, але, можливо, її сюди привезли. Така ж ситуація і з волоськими горіхами, сьогодні це звичне для нашої місцевості дерево, можливо, за княжих часів його плоди привозили з теплих країв. 

Достеменно відомо, що привозили виноград та інжир у вигляді сухофруктів. Тому що шлях був дуже довгим і свіжими фрукти привезти було складно. В описі подорожі митрополита Макарія у XVII столітті йдеться, що вони везли з собою сухофрукти, потім розмочили їх, подали московському царю, і той був здивований, як же вони роздобули такі свіжі плоди.

<p>Шахи з острова Льюїс</p>

– Повертаючись до остеологічних решток: серед іншого на київському Подолі виявили рештки черепів моржа. Про це відкриття написав відомий науковий журнал Science. Як ці знахідки опинилися в Києві? 

– Коли ми їх знайшли, навіть не знали, що це таке. В Інституті археології тоді працював зараз уже покійний археозоолог Олег Журавльов. Він теж здивувався, але припустив, що то може бути морж. Це підтвердилося. На знахідку ми натрапили у перший рік розкопок. Це були фрагменти черепів моржів, разом з якими транспортували ікла, дорогоцінний матеріал, з якого в Європі до XIII – початку XIV століття виготовляли майже всю дорогоцінну різьблену продукцію. Раніше всі вважали, що різьблення робили зі слонової кістки, але ні – з моржової, про це свідчать аналізи. Одна із найвідоміших у світі знахідок із цього матеріалу – шахи з острова Льюїс. 

Ми знайшли передню частину черепа в уламках, вже в розрубаному вигляді. Тому що, очевидно, до Києва доставляли парами ці ікла, а потім черепи рубали, виймали бивні, можливо, дрібнили і продавали або робили з них якусь продукцію. Зі мною сконтактував Джеймс Барретт, він теж був археологом, потім перекваліфікувався на зооархеолога і тепер в основному займається морськими тваринами. Тему з моржами він порушив ще раніше, а коли дізнався, що в нас є колекція, то дуже зацікавився. Ми почали перебирати остеологічну колекцію, яку здобули під час розкопок, і виявили, що в нас наразі дев'ять фрагментів цих черепів. Ми займаємо третє місце в Європі після Бергена і Шлезвіга, там знайдено по 15 фрагментів. Але це скандинавські пам'ятки: Шлезвіг – на півночі Німеччини, Берген – у Норвегії. Це великі порти, куди доставляли моржову кістку для перепродажу.

А Київ лежить дуже далеко. Спочатку думали, що це моржі, які походять з Північної Атлантики. Тому що навіть в літописі є свідчення, що новгородський князь подарував київському князю так званий риб’ячий зуб. А оскільки раніше рибами називали всіх тварин, які живуть у воді, зокрема і моржів, то це могли бути дорогоцінні ікла. Але коли провели природничі аналізи, а саме ДНК та ізотопи, виявилося, що місце, де виросли ці популяції, було набагато далі. Це західне узбережжя Гренландії і східне узбережжя Канади. Тобто інша частина Атлантики, віддалена від Києва по прямій на 4 тисячі кілометрів. 

Але ми також знаємо, що Київ у Середньовіччі постав на торгівлі. Це місто, яке сенсом свого існування передусім бачило торгівлю. Саме тому він і став столицею. До Києва стікалися річки, там було зручно отаборитися князю. Шлях із варяг у греки, який пролягав зокрема через Київ, дуже яскраво виявляється нам у цих залишках моржів.

– Це також було елементом повсякдення киян того часу. Наскільки розумію, саме з моржової кістки було виготовлено знаряддя для гри Хнефатафль.

– Це популярна гра, поширена серед скандинавів у Середньовіччі. Трапляється у багатьох похованнях X століття, звідти ми маємо цілі набори. Карл Лінней 1707–1778, відомий шведський натураліст, який описував види рослин і тварин, зазначив у своєму щоденнику один із варіантів цієї гри. На півночі Швеції вона збереглася під назвою Таблют, у ній билися московити і шведи. У нас вона зникла раніше.

<p>Ігровий набір для гри Хнефатафль з Шестовиці, Х століття</p>

– Перед записом ми з вами говорили про свійських тварин, а саме про кота, якого фактично нам подарували вікінги як домашнього улюбленця. 

– Домашній кіт генетично походить не від європейського лісового кота, а від іншого різновиду, який був поширений в Азії і Африці. Було три хвилі експансії кота в Європу. Перша – ще у часи неоліту-енеоліту, у нас рештки домашнього кота знаходимо на трипільських пам'ятках. Вдруге коти з'являються на пам'ятках римського часу, у нас – на пам’ятках черняхівської культури. Потім вони знову зникають, і вже остаточно нам привозять цих котів вікінги.

Коти з'явилися на пам'ятках, пов'язаних зі скандинавськими рухами, по всій Європі. Їх фіксують у VIII–ІХ столітті у Західній Європі, куди вікінги почали свої перші походи. У Х столітті ми фіксуємо їх на території Русі. Є відомості про котів у ІХ–Х столітті в Ладозі і в Новгороді, але невідомо, наскільки ці коти домашні, тому що є тільки запис, колекція не збереглася.

Водночас у Шестовиці є поховання, де зберігся цілий скелет кота. Поховання зроблено за обрядом кремації в урні, потім підсипано до рівня вінця горщика, а зверху рівно на цей горщик покладено кота, який не був спалений. Це було зроблено до того, як насипали основну частину кургану. Цікавий момент, тому що поховання з котами надзвичайно рідкісні, відомі ще з неоліту, але сильно привертають увагу. У Середньовіччі коти були не лише домашніми улюбленцями. Насамперед до них ставилися як до мисливців на гризунів, потім як до джерела хутра, і аж потім у рідкісних випадках як до домашніх улюбленців. Це започаткували на нашій території в X столітті, коли активно на території Русі проявили себе скандинави. 

У похованні в Шестовиці виявили фібули скандинавського типу: можливо, якийсь зв'язок із скандинавським населенням був, проте частина цього обряду нагадує і слов’янський – кремація в давньоруському горщику, а зверху незвичний елемент – кіт.