Жінка в чорній оксамитовій сукні. Із життєпису Марка Вовчка

09:34, 10 серпня 2021

1920.jpg

Марія Маркович мала дуже яскраве життя і порушила таку кількість непереступних заборон, що іноді її біографія переважувала творчість. Усталилося переконання, що життєпис письменниці – цікавіший за всі її книжки. А інтерпретатори більше зважали на моральність її вчинків, аніж на художні тексти.

Втім плітки ще нікому не забезпечили місця в каноні. Неймовірна слава Марка Вовчка ґрунтується таки на чомусь тривкішому

Bez nazwy-1.jpg

Віра Агеєва

літературознавиця, літературна критикиня, докторка філологічних наук

Не Попелюшка

Проза Марка Вовчка – безбоязно автобіографічна. Раз у раз натрапляємо в ній на мотив Попелюшки. Згідно з традиційними патріархальними уявленнями, дівчина була приречена на не надто щасливу будучність. Але сама Марія Вілінська ще 17-річною зреклася стереотипної ролі.

Майбутня письменниця народилася у збіднілій дворянській сім’ї в провінції поблизу російського Єльця. Її мати, Параска Данилова, мала дуже важке життя. Вона 15-літньою вийшла заміж, у 28 років овдовіла, а відтак одружилася вдруге з картярем і пияком, який проциндрював маєток. Мати вирішила рятувати дітей і кинулася прилаштовувати їх поза домом. Марію відвезли в Орел до заможної тітки, яка взялася виводити небогу в люди. Купувала сукні, вчила гарних манер, вивозила на бали. Вдале заміжжя видавалося єдиним шансом.

В автобіографічному романі "Жива душа" є промовистий епізод із ранніх юнацьких років Вілінської. Головній героїні, теж Марії, тітка докоряє за те, що та забагато думає: вже і зморшка на лобі прорізалася, а її вартість на ярмарку наречених не зросла.

1_портрет_головний.png
Усі ілюстрації: Марина Плохотнюк

Марія багато читала та справді багато думала. Водночас сіроока білявка з пишною косою була ще і привабливою. До неї посватався один із найреспектабельніших представників місцевого вищого світу – красень, "передова людина", власник розкішного будинку в місті й сільської садиби з англійським парком. Тітка була на сьомому небі від щастя. А коли племінниця відмовила, то розгорівся страшний скандал. Марія мотивувала своє фатальне для родини рішення тим, що покохала іншого – Опанаса Марковича, політичного засланця. Його вигнали під Орел за причетність до Кирило-Мефодіївського товариства.

Маріїні друзі свідчили про інше: Вілінська хотіла заміжжя не так через палке почуття, як через бажанням будь-що вирватися з-під родинної опіки.

Дівчина вислухала ультиматум і пішла з дому. Вона винайняла собі кімнату й за кілька тижнів стала на ноги, заробляючи гаптуванням-вишиванням і репетиторством. Тітка побоялася ще більшого розголосу і вмовила втікачку повернутися. Невдовзі відбулося скромне вінчання.

Золотий браслет від Шевченка

Молода жінка знала українську мову ще з Харкова, де вчилася у пансіоні. Вона швидко опанувала її і почала писати. Коли Пантелеймон Куліш, який мав у Петербурзі друкарню, отримав із провінційного Немирова рукопис невідомої авторки, – всюди захоплено розповідав про перлину, яку він відкрив. А особисте знайомство з чарівливою письменницею влітку 1857-го стало початком палкого роману.

У грудні світ побачила її книжка "Народні оповідання". Вона приїхала до Петербурга й одразу опинилася в нурті українського культурного життя. У "північній столиці" Російської імперії в 50–60 роках ХІХ століття втілювали багато українських проєктів.

23 січня 1859 року Марко Вовчок познайомилася з Тарасом Шевченком, який тільки-но повернувся із заслання. Захоплений поет присвятив письменниці вірш "Недавно я поза Уралом…". Звертався: "Пророче наш, моя ти доне!", називав виблаганою в Бога "молодою силою" української літератури. А невдовзі ще й зорганізував складчину й від імені громади подарував золотий браслет. Шевченко зі свого драматичного досвіду знав: мистецький талант потребує підтримки й опіки.

Талант Марка Вовчка розвивався стрімко. "Народні оповідання" долучили її до класиків. Це видання принесло й високі очікування: неймовірний успіх означав, що потрібно шукати нової манери, аби задовольнити читачів. Письменниця продемонструвала новий рівень майстерности у психологічному аналізі. Вона передавала таке багатство й розмаїття душевних станів персонажів, якого українська проза тоді ще не знала. Повість "Три долі" стала психологічним шедевром.

У повісті "Інститутка" увиразнилася авторська іронія. Дворянські гнізда різного штибу подавала як більші чи менші ярмарки суєти й марнославства, провінційні сцени, на яких невдатні актриси претензійно грали завчені ролі. Доля панночки-інститутки – ще один варіант сюжету про марноту жіночого патріархального існування.

Велике кохання і "Маруся"

Марія Олександрівна вирушила в закордонну поїздку, яка обдарувала її зустрічами з видатними сучасниками. Її хотів супроводжувати Куліш, але вона остаточно з ним розійшлася і вирушила до Німеччини з Тургенєвим. Вчила італійську й англійську, багато читала, опинилася в самому осерді тодішніх філософських, інтелектуальних шукань і дискусій.

До Німеччини з письменницею вирушив й Опанас Маркович. На чужині він почувався неприкаяно, не знаходив ані занять, ані заробітків – і невдовзі вирішив повернутися на батьківщину. Прощався з дружиною та сином ніби ненадовго – але сталося так, що вже ніколи їх не побачив.

У Дрездені Марія Маркович зустріла своє велике кохання і віддалася йому безоглядно. Громадянський шлюб із молодим російським правником Олександром Пассеком шокував навіть її ліберальних закордонних приятелів. Жили богемними комунами, дружили з російськими художниками-стипендіатами. Один із них, Карл Гун, намалював її портрет. Марія Олександрівна іронізувала: вона виглядає на образі надто "гордо", як наполягав художник, у чорній оксамитовій сукні, сидячи в оббитому оксамитом малиновому кріслі. Вона любила чорні оксамитові сукні й незмінно з’являлася у них пізніше й на петербурзьких прийняттях.

Далі була Франція. Там вона прожила сім років із маленьким сином і заробляла лише пером. Дуже важливою стала співпраця з видавцем і літератором П’єром-Жулем Етцелем. Він познайомив письменницю із Жулем Верном, неймовірно популярним тоді автором фантастичних романів. Зачарований аристократизмом і естетичним смаком дивовижної українки, вражений бездоганним відчуттям найтонших нюансів французької мови, Верн віддав Марії Маркович ексклюзивне право на переклад своїх текстів російською.

Етцель опублікував у "Журналі виховання та розваги" її казки, деякі оповідання вийшли окремими книжками. Найбільший успіх випав повісті "Маруся". Доба Руїни, постать гетьмана Петра Дорошенка віддавна цікавили письменницю. Вона взялася описати героїчну місію дівчини-підлітка, яка супроводжує посланця із Запоріжжя до гетьмана в оточений ворогами Чигирин. Майстерно вибудуваний сюжет утримував читацьку увагу аж до самого трагічного фіналу. Пригоди, напади, перевдягання, засідки, втечі не могли не захоплювати.

П’єр-Жуль Етцель взявся адаптовувати переклад "Марусі". Дописав розлогі пояснення – надто сентиментальні як на стиль прози Марка Вовчка. А відтак вважав себе законним співавтором. Повість мала великий успіх. Французька академія відзначила її Монтіонівською літературною премією. Втім отримав її лише Етцель. Згодом, навесні 1879 року, у французькій пресі розгорілася полеміка: видавця звинувачували у плагіаті й вимагали розкрити ім’я справжнього автора. Етцель був змушений визнати, що він лише адаптував текст.

Петербург, "Володар дум" і "нові люди"

Страшним ударом для Марка Вовчка став Валуєвський циркуляр 1863 року. Письменниця цілковито втратила можливість друкуватися українською. Вона була однією із небагатьох українських авторів, які заробляли лише писанням. Тож позбулася хай і невеликих, але гонорарів.

Повернення до Росії пришвидшила трагічна подія: Олександр Пассек помер через загострення невилікуваних сухот. Марія Олександрівна боролася до останнього, вивезла коханого в Ніццу – хоч і знала про остаточні лікарські прогнози.

Року 1867  життя довелося налагоджувати заново. На вокзалі в Петербурзі її зустрів кузен, Дмитро Писарєв. Радикальний літературний критик, він якраз вийшов з ув’язнення після чотирьох років в одиночній камері Петропавлівської фортеці. Він обожнював Марію. Почуття молодшого, талановитого та знаменитого чоловіка не могло не лестити. Зближували ще і спогади дитинства: колись Марія проводила багато часу у Знаменському в тітки Варвари Писарєвої.

Смерть Писарєва під час їхнього спільного відпочинку на Балтійському морі стала для неї ще однією життєвою трагедією.

Марія Олександрівна докладала великих зусиль, щоб видати українською свої твори. Їй ніби вдалося знайти видавця, який погодився надрукувати перший том чз "Народними оповіданнями". Однак усі ці зусилля ні до чого не привели.

У Петербурзі Марія Маркович задумала нове видання – журнал "Переводы лучших зарубежных писателей". Популярності часопису сприяли публікації нових романів Жуля Верна в перекладах письменниці. До перекладацтва залучили переважно жінок, серед авторок була й Маріїна мати. Матеріальна підтримка жінок була програмною засадою редакції.

Видавнича справа Марка Вовчка обернулася скандалом, котрий змусив письменницю покинути столичний Петербург і відійти від активної літературної роботи. Передумовою стала жорстка конкуренція: журнал заважав багатьом заробляти гроші.

Марія часом підписувала переклади інших людей, послуговуючись узвичаєною формулою: "За редакцією". І коли в казках Ганса-Крістіана Андерсена виявили плагіат, спалахнула гостра полеміка. Редакторка не переступила закону: правила допускали використання попередніх перекладів у певних відсотках. Але опоненти апелювали до моралі й вимагали змінити несправедливий закон. Відбувся третейський суд, з’явилася гостра стаття. Сам Андерсен дивувався, чому навколо такого дрібного інциденту стільки галасу.

Родинна таємниця

Була ще одна причина покинути Петербург. Суто особиста. Родинна таємниця, яку розкрили аж через сто років.

Син Богдан, здобувши університетський диплом математика, захопився народовольськими ідеями. У липні 1875 року в нього народився нешлюбний син. У ті часи тавро "незаконнонароджености" позбавляло людину можливостей. Тож бабуся вирішила врятувати внука. Мати просто віддала дитину Марії Олександрівні – і більше ніколи не захотіла її побачити.

Допоміг Михайло Лобач-Жученко – друг родини Марковичів. Хлопчика спершу віддали на хутір батькам Лобача-Жученка. Марія Олександрівна цінувала відданість Михайла і врешті наважилася пов’язати з молодим чоловіком свою долю. 19 січня 1878 вони обвінчалися – і знаменита авторка просто зникла з Петербурга. Нікому не лишила адреси, обірвала всі зв’язки та справи.

Марія змогла влаштувати Лобача-Жученка на службу. У Ставрополі, де поселилося подружжя, всі вважали маленького Бориса сином респектабельної пари. Він сам не знав обставин своєї появи на світ аж до вступу в університет.

"Нахабна кацапка, що вкрала українську личину..."

Проте мрія про тихе й далеке від житейської суєти гніздечко виявилася ілюзорною. Письменниця так і не стала щасливою у своєму самітництві. Коло спілкування обмежувалося родиною. Заробітків не вистачало. У провінційних містечках вона викликала підозру: велика бібліотека, передплачує іноземні журнали…

До того ж її слава як української письменниці ширилася. Але значно складніше та драматичніше, ніж у колег-чоловіків. Вітчизняна патріотична спільнота не хотіла вірити, що ця росіянка змогла так пізнати душу українського народу й так бездоганно опанувала мову, щоб бути авторкою "Інститутки" та "Трьох доль". Почали дошукуватися "справжнього" автора, який писав за неї.

Претендентів на почесну роль не бракувало. Підносили Марковича: це він, шляхетний і закоханий, писав "Народні оповідання", і від широти душі робив дружині такі подарунки. Інший варіант – Пантелеймон Куліш: молода авторка щось там прислала метрові, а він перетворив ті чернетки на справжні шедеври.

Небажання "прийняти" Марка Вовчка в українське письменство було вражаючим. Олена Пчілка вважала її "нахабною кацапкою, що вкрала українську личину, почесний вінець прекрасного українського автора". Натомість Леся Українка, за спогадами Климента Квітки, незвичайно високо ставила Марка Вовчка. Текстологічні дослідження у 1920-х роках розвіяли будь-які сумніви щодо авторства творів.

Вірджинія Вулф колись нарікала, що у творчості їй найбільше заважала відсутність традиції жіночого письма. Якраз тому Марка Вовчка так любили і Леся Українка, і Ольга Кобилянська, і інші авторки модерністської доби. Вона стала першою жінкою в нашому класичному каноні. Відтак вже було на кого взоруватися: після Марка Вовчка успадкування відбувалося не лише від літературних батьків до синів, але й від матерів до доньок. 

Схожі матеріали

600.jpg

Уляна Кравченко. Із записок учительки

Olha Basarab_1

Ольга Басараб: життя поміж утрат

600.jpg

10 найпоширеніших міфів про Роксолану

600.jpg

Дитинство під опікою монахинь. Як виникли перші українські дитсадки

Zavallia_Teodora_Hrapko_252-tiff.jpg

Хто така баба-повитуха?

prymachenko_800-500.jpg

Залізна леді з Болотні

karaimy800.jpg

Ребека-Ольга-Лонгина. Історія життя однієї черниці

cover_myhalda.jpg

Пророцтва Михальди: чому їх слухають мільйони

c39dc776ba2418b1ee0a6befb46f861e-1.jpg

Ольга Кобилянська: Час