Зберегти давню писанку: як у Львові оцифрували колекцію Музею НТШ

Заснування Музею НТШ

Товариство імені Тараса Шевченка, з колекції якого походить частина оцифрованих писанок, виникло у Львові 1873 року. Фактично, це був провісник української національної академії наук. Чільним завданням бачили згуртування українських вчених, розділених Російською та Австро-Угорською імперіями. 

Зі зміною статуту в 1892 році постало Наукове товариство імені Тараса Шевченка, яке окреслило потребу збирати й зберігати наукові матеріали та пам’ятки старовини. 

"Перша згадка про музей з’явилася у звіті про діяльність НТШ за 1895 рік. Ініціатором створення цієї установи стала Етнографічна комісія на чолі з Іваном Франком і довголітнім секретарем Володимиром Гнатюком. Збір пам’яток розпочали в 1893 році, тому деякі дослідники вказують саме цю дату як час заснування Музею НТШ", — розповідає Валентина Теслюк.

У той час на Галичині не було жодного українського музею — лише польські. Потреба українців мати власне місце збереження культури ставала все гострішою. 

"Зацікавлення артефактами народної культури, їхнім вивченням та колекціонуванням висловлювали відвідувачі етнографічних, промислових та сільськогосподарських виставок у Львові1877, 1885, 1887 рр., Тернополі1887 р., Коломиї1880 р. тощо. Тому інтелігенція об’єднала зусилля задля створення Музею НТШ, першого на Галичині українського музею, який згодом став одним з найбільших національних культурних закладів", — зазначає дослідниця. 

Великий збір писанок 

Колекцію старожитностей формували насамперед завдяки щедрим дарувальникам. У 1907 році оригінальну добірку — понад 300 писанок з Волині — Музей НТШ отримав від "добродія Львовича". Це фахово зібрані пам’ятки різного призначення: дарунки дівчат хлопцям, родичам, для поминання померлих і навіть такі, що використовували в аграрній магії. Особливо цінні збірки галицьких писанок надійшли 1909 року від Осипа Роздольського (191 одиниця) та 1913-го від Івана Крип’якевича (281 одиниця). До спільної справи активно долучалися народні вчителі, серед них Богдан Заклинський та Михайло Кузьмак, які мешкали на Гуцульщині. Так, 1911 року Кузьмак передав до музею понад 60 писанок із Косівського повіту.

Ще однією практикою поповнення фонду була публікація напередодні Великодня відозв у пресі до української громадськості із закликом збирати писанки та надсилати їх до Музею НТШ. У цих повідомленнях Етнографічна комісія вказувала, які відомості потрібно подавати та як правильно пакувати предмет. Дарувальники мали зазначити час розпису писанки, назви орнаменту та його елементів, особливості використання писанки під час свят тощо. 

"Такої інформації потребували дослідники, щоб осмислити артефакти народної культури як частину цілісного контексту їхнього побутування", — наголошує пані Валентина. 

Згідно із записами в інвентарних книгах Музею НТШ, на відозви охоче відгукувалися священники, митці, студенти, викладачі гімназій. Художник Сороковський 1912 року передав збірку гуцульських писанок з Косова (149 одиниць). Отець Лев Сілінський подарував пам’ятки з Радехівського, Бродівського та Борщівського повітів, отець Іван Охримович — писанки та дряпанки (шкрябанки) з Богородчанського повіту, отець Броніслав Ґоцький і студент права Іван Гинилевич — писанки з Ярославського повіту, інженер Андрій Корнелля — збірку зі Старого Милятина, Радехівщини, Буковини і Ярославського повіту, художник Олекса Майданюк — з Лемківщини. 

У серпні 1913 року колекція налічувала 2732 писанки з усіх частин Галичини, а також з Волині й Буковини. Володимир Гребеняк, археолог, мистецтвознавець і співробітник Музею НТШ, так підсумував роботу: "На серці цілої суспільности повинно лежати бажання збагачувати Національний музей пам’ятниками давньої штуки, а Музей Товариства Шевченка остатками передісторичної культури українських земель по сей і по той бік кордону та предметами сільського побуту нашого народа".

Під час Першої світової війни надходжень було небагато. Впродовж 1928–1929 років у музеї провели звірку та систематизацію фонду писанок, зібраних за три десятиліття. У збірці налічувалося вже 4200 пам’яток, зокрема 3095 — з Галичини, 494 — з Волині й Холмщини, 203 — з Буковини, 14 — з Київщини. 

Протягом 1930-х серед дарувальників були поважні українські діячі: Богдан Барвінський, Іван Крип’якевич, Юрій Полянський, Олена Степанів, Денис Лукіянович, Ярослава Музика, Роман Цегельський, Анатоль Курдидик, Іван Герасимович, Володимир Шухевич, Роман Гарасимчук, Ольга Дучимінська, Калістрат Добрянський. А в 1937 році Остап Селянський, лікар з Кутів і батько письменниці Віри Вовк, подарував музею 34 писанки з долини Черемошу. 

"Після совєтської окупації 1939 року Наукове товариство імені Шевченка ліквідували, а більшу частину пам’яток етнографічної збірки музею передали до створеного Львівського державного етнографічного музеюЛДЕМ. Серед них — лише 3610 писанок. Що сталося з іншими артефактами, потрібно ще дослідити", — розповіла Валентина Теслюк. 

Етнографічне районування

Одним із головних критеріїв відбору писанок до оцифрування було представлення етнографічного розмаїття колекції. Понад 250 пам’яток походять з 13 регіонів: Бойківщини, Буковини, Волині, Гуцульщини, Лемківщини, Надсяння, Опілля, Підляшшя, Поділля, Покуття, Полісся, Середнього Подніпров'я, Сокальщини й Холмщини. Найдавніші писанки в збірці походять з Опілля (1882), Гуцульщини (1890), Поділля (1891) та Волині (1894).

"В інвентарних книгах НТШ регіони вказані рідко й переважно для тих пам’яток, точне географічне походження яких невідоме. Зазвичай позначали село (містечко, місто) та повіт. За ними можна визначити етнографічний регіон", — пояснює Валентина Теслюк. 

За словами дослідниці, існує багато підходів до районування, а загальновизначеного — немає. Під час роботи пані Валентина використовувала зокрема праці Михайла Глушка, Степана Макарчука, Романа Кирчіва та Андрія Королька. 

«Сокальщину здебільшого не виокремлюють як етнографічний регіон. Однак орнаментика писанок суттєво відрізняється від волинських, опільських та надсянських. В одній із книг НТШ я побачила такий коментар до писанки: "З Сокальщини на пограниччі Волині". Тобто автор цього запису не зарахував пам'ятку ні до Галичини, ні до Волині», — ділиться досвідом наукова експертка. 

Етапи 3D-моделювання

Першим етапом була фотограмметрія, а саме фотофіксація кожної писанки в більш як 72 ракурсах. Труднощі виникли відразу напочатку роботи, адже ця пам’ятка не є статичним об’єктом, а її матеріал через вплив віку, часу, температури, вологості став ще крихкішим. Фахівці з оцифрування Роксолана та Олег Разінкови змайстрували спеціальне обладнання, яке б не доторкалось до писанки, наскільки це можливо, — lightbox із платформою, що обертається, всередині. 

Наступний громіздкий етап — створення 3D-моделі. Він також складався з кількох кроків. Створення високополігональної моделі та карти текстур, а також — 3D-моделі писанки, її розгортання і запікання, обробка фотографій і робота над самими текстурами.

"Найважливішим кроком було текстурування, завдяки якому вийшло максимально реалістично відобразити всі деталі писанки. Для цього ми створили карти, що відповідають за фактуру, об'єм, відбиття світла і відображення всіх нюансів кольору", — наголошує Роксолана. 

Складним процесом був скульптинг, тобто нанесення фактури, яка відповідає за глибину й об'єм. Він — необхідний, адже деякі писанки мали тріщини чи сліди реставрації. 

"Для окремих пам’яток ми використовували метод візуальної реставрації, оскільки ті мали значні пошкодження, пов'язані з втратою цілісності поверхні", — розповідають 3D-художники. 

Для оптимізації відображення 3D-моделей на різних пристроях фахівці застосували метод запікання високополігональної моделі на низькополігональну. Результатом роботи стали надзвичайно деталізовані й реалістичні моделі писанок, які можна роздивитись у вебкаталозі проєкту.