“Західний фронт” української боротьби

Поламані стільці комуністів

“Ми кидали червону фарбу на совєтську місію, їхали до Glen Cove, випускали смердючки у Carnegie Hall, коли Радянський Союз висилав туди емісарів”, – пригадує свої студентські роки Аскольд Лозинський, колишній президент Світового конгресу українців.

<p>Аскольд Лозинський, президент Світового конгресу українців (1998&ndash;2008)</p>

Наприкінці 1940-х до США прибуває третя хвиля українських переселенців. Більшість з них пройшли табори “переміщених осіб” – displaced persons, створені на території Німеччини та Австрії. Вже там вони проявили неабияку самоорганізацію, розбудовуючи своє громадське життя.

Втративши батьківщину, українці беруться творити її на новій землі. Одним з потужних об’єднавчих осередків стає Спілка української молоді – СУМ, створена з ініціативи “бандерівської” ОУН. Її клітини виникають в усіх місцях компактного проживання наших земляків – навіть в Африці. Ще до кінця не облаштувавши свого побуту, вони закладають свої кошти та майно, щоб купити землі під оселі – місця літнього таборування молоді, і домівки – будинки для щоденної праці з дітьми та юнацтвом.

<p>Пам&rsquo;ятник Героям біля оселі СУМ в Елленвілі (штат Нью-Йорк, США)</p>

Навесні 1953 року комуністи Чикаго влаштовують поминки за покійним Йосифом Сталіним. Їхній офіс атакують близько 3 тисяч новоприбулих українців. Вони палять червоні прапори і ламають стільці. Комуністи розуміють, що в цьому місті їм вже нічого ловити. Через 2 роки приміщення виставляють на продаж. Його за $76 тисяч купують… члени СУМ.

“Не раз жаліли – чого ми ломили ті крісла. Вони були б нам здалися”, – пригадує учасник тих подій Лука Костелина.

Нічого нового про тюрму

Своєю головною зброєю проти СРСР українці у діаспорі вважають масові демонстрації. Це не завжди вітає місцева влада. Син громадського діяча Нестора Процика згадує, як після чергової акції в Баффало його батькові телефонував мер міста. Погрожував арештом.

– Я сидів під поляками та нацистами. Що ви, американці, можете мене нового навчити про тюрму? – риторично запитав Процик.

Року 1959 Конгрес США приймає резолюцію про щорічне відзначення в липні “Тижня поневолених народів”. Ініціатором виступає Лев Добрянський, голова Українського конгресового комітету Америки.

У наступному десятилітті на вулиці виходить нове покоління українців, народжене вже в еміграції. Багато з них навчалися в українських щоденних школах, а після уроків відвідували заняття в СУМ і різноманітних гуртках. В студентському віці вони включаються в діяльність ще однієї організації, заснованої бандерівцями – Товариства української студіюючої молоді імені Миколи Міхновського.

Активності сприяють і повідомлення про те, що в Україні з’явилася генерація митців та громадських діячів, які опинилися за ґратами – дисиденти. Молодь часто перехоплює ініціативу від своїх батьків і під радянськими дипломатичними установами демонструє свою національну приналежність.

Яйця, каміння, петарди

“14 осіб арештовано під час протесту на головній дорозі”, – повідомляє Chicago Sun-Times 31 січня 1971 року. Напередодні близько 250 українських студентів блокують одну з центральних вулиць міста на знак протесту проти арешту історика Валентина Мороза. Попри мороз – доречна тавтологія – 20 хвилин сидять на дорозі. Іншим разом у Чикаго зривають виступ радянського цирку. Посеред вистави кілька осіб у різних кутках глядацької зали починають кричати, що в приміщенні є бомба.

Не всі акції проходять мирно. Коли 1977 року Нью-Йорк відвідує міністр Андрій Громико, демонстранти намагаються пробитися до його автомобіля. Шість поліцейських отримують поранення. Через рік про інший протест української молоді повідомляє New York Times:

“Троє осіб заарештовані та троє поранені, серед них один арештований і один поліцейський. Деякі підлітки з натовпу бомбардували офіцерів яйцями, камінням та петардами”.  

“Ми ризикували багато чим, але ми не відчували того ризику, – розповідає Борис Потапенко, який працював при ООН, – Через свою перепустку я пропускав по одному друзів. В означений час вони заскочили в бюро ТАРС, замкнули двері, поставили барикади й оголосили пресі, що триматимуть їх заручниками, допоки Об’єднані Нації не визнають  СРСР імперією, а Україну – колонією Москви”.

Активіст Микола Грицков’ян додає, що старше покоління жартома пропонувало їм стати членами “Товариства політв’язнів”. Він пригадує акцію під радянським посольством на підтримку Юрія Шухевича, сина головнокомандувача УПА, засланого в Сибір: 

“В той час був закон, що не можна протестувати ближче як 500 футів. Десятеро з нас зайшли за спинами поліції і мовчки стали перед посольством руками до заду. Нас тоді заарештували. Після цього представники інших націй зробили подібні протести. Всі ці справи об’єднали і відправили до американського Верховного суду. Цей закон визнали неконституційним. Так ми записалися в американську історію”.

На стадіонах і довкола них

Ще одна ділянка, в якій українці можуть голосно заявити про себе – це спорт. Від 1972 року під час кожних Олімпійських ігор СУМ влаштовує світові злети. На трибунах масово з’являються синьо-жовті прапори, серед глядачів і учасників поширюють листівки.

Найбільше акцій проводять під час ігор у канадському Монреалі 1976-го. Першу – на гадбольному матчі СРСР – Румунія. Кістяк радянської збірної становлять гравці київського “Спартака”. Поліція затримує юнака з синьо-жовтим прапором. Потім СУМ-івці зривають зі щогли та спалюють червоний прапор.

Акція на футбольному матчі СРСР – НДР – більш продумана. У тій збірній також багато українців – гравців київського “Динамо”, які рік тому виграли Кубок кубків УЄФА. Група молодиків на трибунах тримають великі літери, утворюючи напис “Freedom Ukraine”, а також розтягують 30-метровий синьо-жовтий прапор. В якийсь момент член СУМ Данило Мигаль вибігає на поле з прапором у руках і на очах у футболістів і кількох тисяч глядачів танцює гопака. З відділку поліції його забирає син Степана Бандери – Андрій, акредитований на змаганнях як журналіст.

Під час зимових ігор 1980-го в Лейк-Плесід агітками закидають прес-центр ігор. У відповідь анулюють всі акредитації українських журналістів. Тоді 16 відчайдухів захоплюють головну канцелярію Міжнародного олімпійського комітету. Поліції вдається розблокувати приміщення тільки через 1,5 години. Демонстранти співають український національний гімн.

Року 1984 більшість країн соцтабору відмовляються відправляти своїх спортсменів на Олімпійські ігри в Лос-Анджелесі. Однією з формальних причин називають загрозу безпеці з боку активних демонстрантів.

“Національний олімпійський комітет СРСР та олімпійські комітети інших країн заявили, що не хочуть бути учасниками антиспортивного, антикомуністичного шабашу в Лос-Анджелесі, не можуть наражати спортсменів на небезпеку терору з боку вихованих колишнім губернатором Каліфорнії “Ангелів пекла”, гангстерів і бешкетників з інших кінців США, найнятих нинішнім главою Білого дому – все тим же Рональдом Рейганом”, – пише про це київська “Спортивна газета”.

Попри відсутність на тих іграх радянських спортсменів, сумівці проводять публічні акції. Їхня прес-служба поширює інформаційні повідомлення про Україну серед 360 інформагентств і видань, акредитованих на змаганнях.

Похвала від єврея

За бурхливу діяльність Аскольд Лозинський чотири рази опиняється за ґратами на нетривалі терміни. Це не заважає йому закінчити юридичний факультет Нью-Йоркського університету.

“Мені говорили, що мене не допустять до адвокатської практики, бо маю ці арешти, – оповідає. – Але всі арешти є не за якесь хуліганство, а за антирадянську діяльність. Тобто це була так звана громадянська непокора. Я легковажив тим. Після того, як я здав правничий іспит і іспит на ліцензію, треба було проходити “іспит характеру”. В мене переводив іспит-інтерв’ю єврей. То був 1977 рік, а євреї тоді мали великі проблеми в Радянському Союзі. Як я почав йому говорити про мої справи, то він сказав: “Блискуче! Ви молодець!”.

Поза акціями “прямої дії” молодь організовує ідеологічні табори. Туди з’їжджаються сотні активістів. Наприкінці 1980-х Крайова управа СУМ Америки констатує: “табір числом учасників дійшов аж до надмірного стану”. З’являється друге покоління, що народилося у США і активно включилося в українську діяльність.

“Одна з перших акцій, в якій я брала участь, ще будучи в школі – це коли вибухнув Чорнобиль, – оповідає Христина Пенджола-Вітович. – Тоді 500-600 українців Нью-Йорку вийшли до будинку совєтської місії при ООН, а мої виховники в СУМі перекрили рух на вулиці й лягли як трупи. Тоді нью-йоркська поліція їх заарештувала. Мені це здавалося дуже круто. Як була революція на граніті в Києві, то ми в Нью-Йорку робили голодування. Нас було лише п’ятеро, але кожного вечора до нас приходила громада й робила мітинг. Ми спали під одним дуже престижним будинком. Одна жінка, яка там жила, щоранку приносила нам чай. Вона читала наші плакати й так вперше дізналася про Україну”.