Кольорове Закарпаття століття тому: Рудольф Гулка й віднайдення загубленого фотосвіту

Невідомий Рудольф Гулка

Рудольф Гулка не така невідома особистість, як може здатися на перший погляд. Він – чеський економіст, художник, перекладач та популяризатор української літератури – народився 15 листопада 1887 року в селі Ласеніце біля містечка Їндржихув Градець. Його батьки, Якуб і Йозефа, мали дев’ятеро дітей, володіли землею та великою фермою. Догляд за маєтком, полями та ставками вимагав чималої праці, якої вистачало і дорослим, і дітям. Рудольфові батьки були ревними католиками і привчали малечу до релігійних традицій давнього селянського роду.

“Зв’язок із землею, родинне майно, що передавали з покоління в покоління, праця на господарстві та народні звичаї, – усе це залишило слід у свідомості Рудольфа і, ймовірно, вирішило не лише його майбутню професію, а й ставлення до народної творчості. Він добре знав і пам’ятав, що на свята в Ласеніцях носили традиційний одяг із багатою вишивкою, про який сумлінно дбала кожна господиня. Для багатьох членів розгалуженої родини Гулків етнографія стала певною мірою пристрастю”. 

Так виснували дослідники життя Рудольфа Гулки – Лукаш Бабка та Гана Оплештілова – у книзі “Зниклий світ Підкарпатської Русі на фотографіях Рудольфа Гулки (1887–1961)” Zmizelý svět Podkarpatské Rusi ve fotografiích Rudolfa Hůlky (1887–1961).

Коли Рудольфові було 24, він переїхав до Праги, де влаштувався на роботу в Головне управління економічних кооперативів міста. У 1921 році його підвищили до головного ревізора. Зрештою, ця робота і пов’язала із Закарпаттям та Україною.

Ревізором – на Закарпаття

Уперше Рудольф Гулка приїхав на Підкарпатську Русь 1920-го як турист. Однак наступного року – уже на роботу. У квітні 1920 року представники уряду Чехословацької республіки заснували в Ужгороді Товариство сільськогосподарських кооперативів, яке мало сприяти розвитку кооперативів на Підкарпатській Русі. 

Початок діяльности підрозділу був складним. Закупівлі, торгівля та фінансові гарантії потребували регулярних перевірок і бухгалтерського обліку. Тож Гулці, призначеному головним ревізором Центрального товариства господарських кооперативів, доручили здійснювати аудит підприємств у краї. У 1921–1922 роках, а потім у 1924–1925-х він обіймав посаду головного контролера Центрального товариства в найсхіднішій частині тодішньої Чехословаччини.

В одному зі своїх листів він писав: “Вперше я побував на Закарпатті у 1920 році, коли стан цієї країни після Першої світової війни був страшний. Ужгород – у нашому розумінні – був великим і неохайним селом. За роки, коли я побував на Закарпатті, то відвідав майже всі міста та села, і звідти походить моя любов до Закарпаття і загалом до України. Отже, [ця любов] народилась не романтично, а зі співчуття до бідних, але добрих людей. Я тоді що міг, то робив для них”.

Крихкі фотоскарби

У великих фондах празької Слов’янської бібліотеки (автономний відділ Національної бібліотеки Чеської Республіки) є збірка візуальних матеріалів авторства Рудольфа Гулки. Після його смерти бібліотека отримала колекцію з майже 4400 фотографій і 128 фотоплівок, знятих протягом 1920–1930-х років. Майже через століття цю колекцію ідентифікували, каталогізували й тепер вона доступна для дослідників. Більшість світлин  – 1451 –  походить саме із Підкарпатської Руси.

У “закарпатській” частині збірки – кольоризовані й чорно-білі скляні діапозитиви, плівки і друковані на папері листівки. Частина світлин має не найкращу якість, деякі знімки нечіткі, невиразні або з невдалою композицією. Деякі скляні діапозитиви пошкоджені, але більшість пластин, завдяки відповідному зберіганню, мають відмінний стан. 

Хоча Гулку й називають фотографом-аматором, чимало його світлин з погляду композиції та технічного виконання можна порівняти з роботами першокласних фотографів. Одними з найоригінальніших є вручну розмальовані скляні діапозитиви. Те, як ретельно та з якою детальністю виконана кольоризація, – доказ художнього таланту автора. 

Свої графічні вміння Гулка використовував і малюючи мапи для Центрального товариства господарських кооперативів: політичну мапу Закарпаття, карту державних будівель, карти гір та річок, залізничних шляхів, а також дерев’яних храмів регіону.

Фарби, які використовував Гулка (подібні на сучасні анілінові), впродовж століття зберегли яскравість, прозорість та плавність кольору. Фотограф замовляв їх у Німеччині й кожне зображення на скельці надзвичайно тонко розмальовував, забарвлюючи ті деталі, на яких хотів закцентувати. 

За життя Гулки вийшла серія друкованих листівок із зображенням 16 дерев’яних церков Закарпаття, які митець намалював у графічному стилі. У Слов’янській бібліотеці зберігся мальований плакат, що запрошував чехів на публічний показ “250 світлових картин” Рудольфа Гулки з Підкарпатської Руси.

Прага і Київ: два архіви з одного фотоапарата

Майже 200 світлин чеського фотографа зберігають у Києві. На початку 1963 року, вже після смерти Гулки, до музейної колекції Національного музею українського народного декоративного мистецтва надійшли матеріали з Праги. 

Серед них – 98 пам’яток художнього дерева, кераміки та вишивки кінця ХІХ століття із Закарпатської та Івано-Франківської Гуцульщини, зокрема твори відомих різьбярів з Яворова на Івано-Франківщині – Василя та Федора Шкрібляків, Семена Корпанюка; 182 кольорові діапозитиви на склі, на яких зображено мешканців Закарпаття у 1920-х роках, а також набір друкованих листівок Рудольфа Гулки. 

Ружена Гулкова, Рудольфова дружина, передала матеріали до Києва, виконуючи його останню волю. Про це свідчать листи до українського художника-графіка Василя Касіяна, з яким Гулка товаришував ще від середини 1920-х років.

Чимало світлин із київської колекції є унікальними. На деяких знімках – втрачені архітектурні об’єкти. Зокрема світлина із зображенням церкви Святого Василя Великого (1898), яка згоріла 1921 року через недогляд церковника. Фотографія і листівка із графічним рисунком – єдині відомі зображення дерев’яної церковці. І таких прикладів унікальности світлин Рудольфа Гулки можна навести чимало.

Чех, залюблений у Закарпаття

Гана Оплештілова та Лукаш Бабка у своїх дослідженнях акцентують на бажанні Гулки дослідити саме віддалені райони Підкарпатської Руси. “Імовірно, Рудольф Гулка передчував майбутні незворотні зміни й необхідність задокументувати традиційний уклад та звичаї. Лише деколи він фотографував блага цивілізації на зразок сучасних будівель, – пише він. – Декілька фотографій Рудольфа Гулки показують природу, на якій позначилась Перша світова війна. Фотографував також найдавніші пам’ятки архітектури – замки та їхні руїни. Часто на фотографіях Гулки трапляються народні гуцульські будови, екстер’єри та інтер’єри дерев’яних зрубних церков”.

Тематика фотоколекції надзвичайно різнобічна, помітна любов фотографа до знимкування людей, передусім горян Великоберезнянщини, Міжгірщини та Рахівщини. На світлинах – люди і під час відпочинку, і під час щоденних робіт, і впіймані в об’єктив під час забав та релігійних свят. Особливу увагу Рудольф Гулка приділив гуцулам. Йдеться про постановні кадри осіб у народному вбранні та природному середовищі. Завдяки тому, що фотографії автор підписував, відомі імена низки моделей.

У своїх подорожах фотограф також зустрічався з ромськими родинами, які мешкали в напівзруйнованих оселях на околицях міст або сіл. На декількох знімках зображені представники чисельної на той час на теренах Підкарпатської Руси єврейської общини.

Великий друг українців

Окрім основної роботи і фотографування у вільний час, Рудольф Гулка перекладав. Саме завдяки йому чехи та словаки глибше ознайомилися з творчістю українських класиків, серед яких – Іван Франко, Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Гнат Хоткевич, Лесь Мартович, Марко Черемшина, Михайло Коцюбинський, Олександр Довженко та інші.

Важко встановити обсяг його перекладацької діяльности – свої переклади Гулка публікував окремими книгами, а також у різних періодичних виданнях. У фондах Слов’янської бібліотеки зберігся список книжкових перекладів українських авторів, виданих після 1945 року, який містить 33 найменування. Але загальна кількість значно більша, оскільки перші переклади Гулка публікував ще 1922 року.

Дослідникам життя Рудольфа Гулки не вдалось знайти інформації про те, чи здобув він системну освіту у сфері перекладів або україністики. Вочевидь українську мову вивчив самостійно. 

В одному з листів до Рудольфа Гулки від 25 червня 1948 року якість його перекладів оцінив син українського письменника Василя Стефаника Семен Стефаник: “Я знаю настільки чеську мову, що повністю можу зрозуміти цю велику роботу, що ïï вимагав переклад з різних діалектів украïнськоï мови. Те, що Вам вдалося в перекладі зберегти надзвичайне багатство гуцульського діалекту Черемшини, вважаю дуже великим досягненням”.

У статті “Рудольф Гулка: я син села…” Михайло Веркалець зауважив: “Олександр Довженко в розмові з Василем Касіяном висловив таку думку: коли б серед перекладацької когорти світу знайшлося бодай десять подібних Гулці, то українська література здобула б не меншу популярність, ніж, приміром, англійська чи французька, вирвавшись таким чином з-під штучного ковпака, під яким її тримали впродовж кількох століть великодержавні куратори”. 

Вплив на формування світогляду Гулки мав і сучасник Івана Франка, громадсько-політичний діяч Володимир Гнатюк. “Коли я у 1920 році зачав цікавитись украïнською літературою, мені, крiм декількох українців на Закарпатській Україні, був головним провідником Володимир Гнатюк. Його ласкавістю я дістав зі Львова українські книжки, серед котрих були насамперед твори покутських класиків – новели Стефаника, Черемшини й Мартовича. Це були перші твори, котрі я переклав на чеську мову”, – згадував Гулка 1957 року.

Збереглося листування Гулки з українською інтелігенцією. Зокрема з Володимиром Гнатюком, Гнатом Хоткевичем, Катрею Гриневичевою, Олесем Гончарем, Оленою Кульчицькою, Агатою Турчинською, Дмитром Осічним, Оксаною Іваненко, Петром Козланюком, Іваном Ле, Юрієм Мельничуком, Василем Касіяном, Олегом Бабишкіним, Олексою Засенком, Наталею Семанюк, Іваном Долгошем, Петром Панчем та багатьма іншими.

У 1958 році він планував приїхати до Києва, у якому так і не побував, але цьому завадила хвороба. У 1961 році Рудольфа Гулки не стало.