"Весняні клопоти" Віктора Зарецького

<p>Віктор Зарецький, 1950 рік</p>

Віктор Зарецький – один із найвідоміших українських шістдесятників. Народився 1925-го в колись козацькому містечку Білопілля на Слобожанщині, яке, за легендами, заснували його предки. Дитинство минуло в робітничих нетрях Горлівки та Сталіно (нині Донецьк), де на місцевих заводах працював бухгалтером його батько Іван. У 1943 році майбутнього митця мобілізували до Червоної армії. Там він через погане здоров’я служив у навчальному полку.

Після війни, у 1947–1953-х роках, Зарецький здобував освіту в Київському художньому інституті. Навчався блискуче, його талант був настільки помітний, що він двічі ставав стипендіатом різних премій. В інституті художник познайомився з Аллою Горською, згодом відомою художницею та правозахисницею.

<p>Віктор Зарецький з дружиною Аллою Горською</p>

Як вмілий портретист, створивши портрети Олеся Гончара, Василя Касіяна, Валерія Шевчука, таки відмовився зображати партійну номенклатуру. Натомість розробляв "шахтарську" та "селянську" живописні серії. У 1960-х роках Віктор Зарецький з Аллою Горською були активними учасниками багатьох інтелектуальних процесів, приятелюючи із літературознавцями, поетами, режисерами. Цьому сприяло і те, що Зарецький 1963-го став головою Клубу творчої молоді "Сучасник" – осередку ранніх шістдесятників у Києві.

Спільна праця Зарецького та Горської давала рясні плоди в живописі, сценографії, монументальному мистецтві. У співавторстві з іншими художниками вони створили численні мозаїки зі смальти та кераміки в Донецьку, Києві, Краснодоні (тепер Сорокине), які були зразками образної сміливости й візуальної експресії.

Загадкова смерть дружини та батька 1970 року круто розвернула життя художника, закинула його в депресію на межі божевілля. Втім він невтомно працював і навіть заснував першу приватну художню школу. У часи "застою" твори Зарецького хоча й приймали на виставки, проте експонували з осторогою. Надто незвичними та напруженими вони були.

Естетичне перемогло соцреалістичне

В останньому періоді творчости художника естетичне перемогло соцреалістичне. Захоплення творчістю Густава Клімта Зарецький перетворив на створення українського варіанта неосецесії, поєднуючи буйну українську декоративність із реалізмом тілесности. Саме тоді, за чотири роки до смерти, художник написав "Весняні клопоти" (полотно, олія, темпера, 155х155 см). Серед інших і за цю картину автора 1994 року посмертно нагородили Державною премією України імені Тараса Шевченка. Нині "Весняні клопоти" зберігають у мистецькій збірці Національного університету "Києво-Могилянська академія".

На картині зображено доволі банальну ситуацію: чоловік і жінка саджають картоплю: він викопує ямку, сильно натискаючи ногою на лопату, вона нахилилась із картоплиною в одній руці, а другою притримує фартуха, ймовірно, наповненого бульбами. Втім художникова фантазія перетворює полотно наче на ескіз до балетної чи оперної постановки. Митець у звичайному вбачає феєрії квітучости: герої одягнені в казкові, вигадливо орнаментовані костюми, мають головні убори. Між ними несподівано, просто з повітря, без стебел, розквітають білі й тигрові лілеї. А над їхніми головами, поміж закучерявлених і барвистих хвиль-хмар, летить птаха.

Павичка – один із наскрізних образів монументальної творчости Алли Горської, яка переосмислювала цей ще візантійський символ вічности (павич – варіант античного фенікса), використовуючи український декоративний елемент. У картині Зарецького павичка є і спогадом про першу дружину, і птахою, що приносить "дощ з лілей", які єднають чоловіка і жінку.

У чоловічому профілі вгадуються автопортретні риси, і "саджання картоплі" може бути спогадом якогось епізоду з молодости, перетвореного на видіння символічної жінки-принцеси. Глядач бачить тонкий абрис її обличчя з прикритими повіками, оточений високим головним убором, пишною фатою і разками коштовного каміння, що спускається аж до виразно декорованого низького декольте.

Мотив фантастичного перетворення джинсового вбрання на одяг середньовічного трубадура зумовлено тим, що джинси у 1980-х були "статусною річчю", яку привозили з-за кордону. Тому вважали, що їх небезпечно зображати.