Ужгород, фотокамера, ГУЛАГ: світлини й випробування Степана Качурека

Біографія з кримінальної справи

Про життя Качурека можна детально дізнатися з кримінальної справи, що зберігається в архіві Служби безпеки України. Степан (Штефан, Іштван) народився в Ужгороді 1902 року в часи Австро-Угорщини. За національністю – словак. Батько Іван Качурек працював різноробом і каменярем на будівництвах. Мати доглядала за дітьми – їх у небагатої сім’ї було четверо. 

У шестирічному віці Качурек вступив до Ужгородської народної школи. У 1913-му хлопець познайомився з фотосправою – 11-річного Степана взяв до себе в ательє та хімічну лабораторію відомий на початку ХХ століття міський фотограф Петер Баша. Саме цей майстер навчив Качурека азам фотомайстерності, згадує журналістка-дослідниця Тетяна Літераті у циклі публікацій “Втрачений Ужгород”. 

<p>Степан Качурек (1902&ndash;1969)</p>

Із першого разу хлопцеві не вдалося пройти весь курс навчання. На заваді стала Перша світова війна. Відомо, що з 1917-го Качурек два роки працював на лісопильному заводі в селі Анталовці, а до фотомайстерні повернувся лише у 1919-му, й наступного року таки завершив курс фотографії.

У часи Підкарпатської Руси, коли Ужгород став головним містом новоприєднаного регіону до Чехословацької Республіки, Качурек певний час працював в Ужгородському будівельному товаристві. Лише у 1922-му він знайшов роботу за омріяним фахом і влаштувався у фотомайстерню. 

У 1925-му Степана взяли до чехословацької армії. Служба Качурека тривала всього рік, через проблеми зі здоров’ям його демобілізували у званні єфрейтора.

Із 1929-го по 1934-й Степан Качурек мешкав у словацькому місті Пряшів. Саме там у нього з’явилася перша власна невеличка фотомайстерня. 

“Ужгородці, котрі ще пам'ятають Качурека, розповідають, що той справді певний час проживав десь у Словаччині, або Угорщині. Начебто там вперше одружився, і там народився його син, але сімейне життя не склалося, і пара розлучилася, – пише Тетяна Літераті. – Про подробиці сімейного життя у своїй біографії Качурек не згадував, хоча й писав про сина, народженого у 1933-му. А ще зазначив, що у 1934 році знову повернувся до Ужгорода. Тут відкрив власну фотомайстерню й успішно працював у цій галузі все наступне десятиліття”.

Ужгород з усіх можливих ракурсів. І його дами

Фотомайстерня Качурека в Ужгороді розташовувалась на вулиці Мукачівській, 14. Степан працював із ентузіазмом і сформував чималу клієнтську базу. “Він, безумовно, мав велике коло знайомих та друзів найрізноманітніших професій та соціального стану, серед них – директори заводів та фабрик, робітники найрізноманітніших професій”, – ідеться у матеріалах кримінальної справи, що зберігається в архіві СБУ.

У міжвоєнний час Качурек робив фотографії для ужгородського краєзнавця Петра Сови – його роботи вийшли у книгах “Ужгород. Довідник та путівник столицею Підкарпатської Русі” (1935); “Ungvár öskora” (1943); “Ungvár multya” (1944). У книзі Василя Федака “Організація футболу”, виданій 1936-го, зустрічається рекламне оголошення: “Спортовці фотографуються у Качурека”. 

Десятки світлин Степана Качурека зберігають у фондах Закарпатського краєзнавчого музею імені Тиводара Легоцького. Ці роботи пройняті любов’ю до рідного міста – здається, фотограф робив світлини Ужгорода з усіх можливих ракурсів. Фотографував як старі будівлі часів Австро-Угорщини, так і модерні, що з’явилися у чехословацький період – золоту епоху для архітектури Закарпаття. 

У фотосалон Качурека містяни навідувалися сім’ями, до нього заходили військовослужбовці для групових та індивідуальних портретів. На замовлення Степан фотографував спортсменів, духовенство та держслужбовців. Любив працювати з дітьми, умів знаходити спільну мову з ними, жартував і був привітним. 

Тетяна Літераті згадує, що нібито саме Качурек першим у місті почав робити світлини з оголеною натурою. “Важко собі уявити, що у маленькому провінційному Ужгороді середини минулого століття знаходилися сміливі дами, готові роздягнутися перед фотографом. Але колеги Качурека переконують: у ті часи фотокарточки у стилю ню були досить модними серед молодих дівчат. Це був ризикований, та все ж певний виклик суспільству, тож вони таємно ходили до фотографа і робили знімки, які потім дарували своїм нареченим, або, скажімо, відправляли чоловікам на війну”. 

Утім світлин Качурека у стилі ню не знайдено. Однією з найбільш відвертих є фотографія красивої жінки у хутрі, накинутому на оголені плечі.

Любиш камеру? Матимеш свою у таборі!

Восени 1938 року гітлерівська Німеччина почала зазіхати на території Чехословаччини. Мюнхенська конференція схвалила перехід частини чеських земель до німецького Рейху. Угорщині за результатами Віденського арбітражу передали південні окраїни Словаччини й Карпатську Україну. 

Впродовж Другої світової війни в Ужгороді хазяйнувала угорська влада. Року 1944 німецькі та угорські війська, відступаючи з міста, вивезли Степана Качурека до Угорщини й ув'язнили у таборі Сомбатгей. 

Додому Качурек повернувся через рік, по війні. Відтоді він перебував під оком слідчих Міністерства державної безпеки СРСР, так званого МҐБ. Представники нової радянської влади постійно розпитували, за які такі привілеї угорська влада виділила у 1944 році Степанові квартиру єврейської родини, яку вивезли з міста. Качурек свідчив, буцімто йому виділили помешкання, до котрого ніхто не хотів заселятися. Хай там що, він прожив у цій квартирі недовго, і від 1946 року мешкав на Мукачівській, 14, ближче до фотомайстерні.

У тому ж таки 1946-му 44-річний Степан Качурек одружився з 23-літньою дівчиною Марією (її також називали Маргаритою) Кіш, яка допомагала майстру з ретушуванням світлин. У 1947-му подружжя втратило приватну майстерню – фотографу поставили вимогу вступити разом з іншими майстрами до артілі “30 років Жовтня”.

У подружжя народилася донечка Валерія. Коли дитині було дев'ять місяців, у двері Качуреків постукав майор УМДБ Крючков. 5 липня 1948 року Степана заарештували за звинуваченнями в участі в антирадянській підпільній організації, що діяла на території Закарпаття, а також особистому знайомстві з її очільником – греко-католицьким священником із села Люта Юлієм Іванчо. 

Емґебісти конфіскували майно фотографа: шифоньєр, рекоме, круглий стіл, два жорстких крісла, сірий костюм, годинник на мармуровій підставці та німецький фотоапарат “Ментор”. Персонально в Качурека забрали блокнот, годинник “Рубус”, фотокартки, членський квиток товариства “Спартак”, підтяжки та золоту обручку з написом “Маруся 1946.V.1”.

З кримінальної справи відомо, що Степана Качурека розпитували, як він познайомився із греко-католицьким священиком, як вступив до організації “Визвольний комітет Підкарпатської Русі”, чому не повідомив про її діяльність відповідним радянським органам, і про те, кого ще долучив до комітету. Спочатку Качурек заперечував усі звинувачення і стверджував, що Юлій Іванчо прийшов до нього в майстерню у серпні 1947-го з проханням полагодити фотоапарат “ФЕД”. 

Під час наступних допитів Качурек зізнався – або ж його примусили до цього – що священник вже під час другої зустрічі запитав, чи може фотомайстер обробити для нього секретні знімки і виготовити кліше для друку фальшивих грошей. Степан нібито пообіцяв підшукати для цього компетентних людей, а також погодився зібрати серед своїх знайомих кошти на діяльність організації. Качурек також розповів про зустріч із Іванчо у винарні. Тоді священник начебто запропонував йому та його товаришеві Йосипу Ференци приєднатися до організації – вони ж чіткої відповіді не дали.

У кримінальній справі Качурека також фігурують протоколи допитів самого священника. Іванчо стверджував, що фотограф під час знайомства скаржився на радянську владу, яка забрала у нього майстерню. Казав, що таких невдоволених є багато, тому Іванчо нібито вирішив прикинутися керівником антирадянської організації й намагався вивідати персоналії критиків. Але після кількох зустрічей Качурек і його товариш Ференци відмовилися вступати до підпільного товариства, то Іванчо їх більше і не турбував.

Слідчі МҐБ арештували ще з десяток підозрюваних у Закарпатті й дійшли висновку, що “Визвольний комітет Підкарпатської Русі” таки існував. Військовий трибунал прикордонних військ МВС Закарпатського округу у вересні 1948 засудив Качурека, Ференци, Іванчо та інших підозрюваних учасників підпільної організації до 25 років тюрми з відбуванням покарання у трудових колоніях та конфіскацією всього майна. 

Фотограф Степан Качурек опинився у таборі ГУЛАГу в Комі у поселенні Абезь. Без улюбленого фотоапарата.

Ательє, де завжди відчинено

Качурек подав апеляцію на рішення трибуналу і наполягав на тому, що вирок несправедливий. Бо навіть сам священник Іванчо зізнався, що фотограф відмовився вступати до антирадянської організації. 

Тетяна Літераті зазначає, що Качурек писав листи голові Ради міністрів СРСР Георгію Малєнкову, у яких називав усі звинувачення сфабрикованими. Під час слідства йому закидали те, що він фотографував загиблого єпископа на катафалку (найімовірніше, йшлося про поховання вбитого радянськими спецслужбами у 1947-му єпископа Теодора Ромжі). Також Качурек скаржився на те, що під час допитів над ним знущалися і били.

Року 1954, після смерті Йосипа Сталіна, рішення по справі Степана Качурека переглянули. Статтю перекваліфікували, і фотографа вирішили звільнити по закінченню шестирічного терміну ув’язнення – тобто негайно. 18 жовтня 1954 року Степан Качурек вийшов на волю і невдовзі знову побачив рідний Ужгород.

Удома Степана чекала дружина Маргарита. Донька Валерія померла ще немовлям від енцефаліту. 

Степан Качурек у таборах підірвав здоров’я і ходив тільки з ціпком. Але знову почав працювати у фотомайстерні, став завідувачем і членом ради правління артілі.

Невдовзі у подружжя народилася донечка Марта. Вона пам’ятає батька як щирого чоловіка, який дружив з усіма й нікому не відмовляв у допомозі. Міг у будь-який час на прохання відкрити фотоательє й фотографувати. Особливо любив знимкувати ужгородців й Ужгород. Фотограф не виїхав із улюбленого міста, попри всі труднощі й утиски, і залишився жити в Ужгороді до самої смерті. 

Степан Качурек помер у 1969 році. Року 1991 Україна реабілітувала Качурека й визнала його жертвою політичних репресій.