Успіх всупереч обставинам

"Один взяв, другий брав, а третій таки украв"

– Українська кооперація – унікальне явище в європейській історії, – розповідає історик Степан Гелей. – Не впевнений, чи ще якась нація без держави змогла так поставити на ноги цей напрям. Хоча перешкод вистачало. Влада не хотіла, щоб українці розвивали свою економіку. Бо де були заможні господарі, там з’являлися "Просвіта", "Сокіл" та інші патріотичні організації. А там хтозна – раптом вони й підпільну ОУН фінансувати почнуть.

<p>Митрополит Спиридон Литвинович &ndash; ініціатор створення першого банку</p>

Перші спроби економічної діяльности галицьких українців датуємо серединою ХІХ століття. Український політичний провід перебував в руках греко-католицьких священників – єдиної вищої верстви, яка не спольщилася. Наприкінці 1867-го з ініціативи митрополита Спиридона Литвиновича було створено "Банк рустикальний". Ще через 6 років організовано "Общеє рольничо-кредитноє заведеніє для Галіції і Буковини", як прозвали його сучасники – "Банк крилошанський". Перший мав давати селянам позики під менші відсотки, аніж лихварі. Другий – допомагати духовенству та їхнім родинам. Із фонду священничих вдів та сиріт львівської митрополії на банківський основний фонд було виділено 75 тисяч золотих ринських. Іншу частину коштів вкладав чеський банк "Славія". Втім незабаром чехи, що опинилися на межі банкрутства, забрали свою частку.

Фахівців-економістів серед українців просто не було. Доводилося передавати справи до рук найманих працівників. Як наслідок – лихварська діяльність "Банку рустикального" допровадила тисячі його вкладників до занепаду та розпродажу ґрунтів. Зловживання управителів "Банку крилошанського" – чеха Міхалка та євреїв Хувеса й Кіндлера – призвели до криміналу. Часопис "Зеркало" містить про це короткий віршик:

<p>Галицька ощадна каса, збудована на місці готелю &ldquo;Англійський&rdquo;. Львів, 1890-х роки</p>

Хувес, Кіндлєр і Міхалко – 
То файні три кавалки.
Один взяв, другий брав,
А третій таки украв.

Духовенство, серед якого особливо сильною була москвофільська фракція, звернулося по допомогу до Санкт-Петербурга. Царський уряд надіслав на підтримку мільйон рублів. Однак це лише відтермінувало банкрутство. Історія перших банківських установ закінчилася тотальною зневірою у власну економічну спроможність. Кость Левицький підсумував той період так: "На руїнах тих обох банків незвичайно важко було ставити нові основи нашої господарської організації".

Той, що відвойовував місто

"Незамінним елементом товариського життя є і буде згода, – писав архітектор Василь Нагірний в "Ділі" 1882 року. – Гей, батьки-проводирі! Подумайте, чи не можливо гуртовою крамницею і згоди завести у нас?".

<p>Василь Нагірний &ndash; архітектор, засновник багатьох українських товариств</p>

34-річний Нагірний тоді тільки перебрався до Львова після навчання в Цюрихській політехніці та кількох років праці у Швейцарії. У статті "Як собі люди у нужді помагають» він переповідав про закордонний підприємницький досвід. Його заклик справив враження на читачів. Нагірного запрошували на засідання москвофільського товариства імені Михайла Качковського. Пропонували підготувати статут нового об’єднання, яке би стало гуртовнею для маси дрібних крамниць у Львові та на провінції. Товариство назвали "Народна Торговля". Більшість членів правління – москвофіли. Як згадував сам Нагірний: "Для тодішніх народовців найважливішим питанням дня була справа правопису, а саме етимольоґія чи фонетика, а про економічні справи і думати не хотіли". 

<p>Народна гостинниця, Львів, 1907 рік</p>

Далі Нагірний зініціював створення першого українського страхового товариства. Земляки ставилися до цієї ідеї з недовірою. Установу хотіли назвати "Русь", але потім назву завбачливо змінили на "Дністер" – щоб у разі невдачі ніхто не казав, ніби "Русь збанкрутувала".

Газета Dziennik Polski так відгукувалася про товариство: "Його колискою є сепаратизм. Агенти товариства складатимуть серед народу новий агітаційний і подразнюючий елемент, що в результаті пошкодить обом народам". Натомість "Дністер" зацікавив євреїв. Вони зголосилися допомогти зібрати гроші в основний фонд. Взамін попросили крісло одного із трьох директорів та три з десяти посад у наглядовій раді. Врешті-решт потрібну суму українці зібрали власними силами.

Нагірний долучився до появи ще кількох українських товариств – ремісничого "Зоря", ремісничої і промислової бурси, жіночої промислової спілки "Труд". Взявся споруджувати український готель "Народна Гостинниця". "Власного майна він не зібрав, зате із запалом скуповував та будував кам’яниці для центральних українських установ – відвойовував місто", – розповідали про архітектора сучасники. 

Митрополит-бізнесмен

Василь Нагірний був першим, але не єдиним двигуном української кооперації. 1891-го товариство "Просвіта" внесло зміни до свого статуту – із просвітницького стало просвітньо-економічним. Відтак отримало право створювати господарські кооперативи. Через два десятиліття при читальнях "Просвіти" існувало 540 крамниць і 236 дрібних позичкових кас.

На провінції закладали перші кооперативи. Найчастіше це робили з ініціативи тамтешніх греко-католицьких парохів. Окремі перетворилися на великі установи. Як-от "Сільський Господар", заснований у містечку Олесько. Перед Першою світовою війною там налічували 88 філій та понад 32 тисячі членів.

<p>Отець Тит Войнаровський, портрет Івана Труша</p>

Року 1901 на митрополичий престол вступив Андрей Шептицький. Він всіляко підтримував економічні проєкти земляків. А з часом поширив свою діяльність і за межі Галичини. Наприклад, намагався створити в Російській імперії "Акційний парцеляційний банк" із французьким капіталом. Так прагнув скерувати галицьку еміграцію із Північної та Південної Америки на територію Правобережжя.

Вдалося домовитися із французами та отримати згоду від уряду. Справа загальмувалася на одній з останніх стадій – Міністерство внутрішніх справ не видало дозволу на відкриття нової установи. Шептицький реалізував подібну ідею на Галичині – створивши"Земельний банк гіпотечний".

<p>Господарсько-кооперативний часопис - тижневик Ревізійного союзу українських кооператив</p>

Зростання кооперативного руху сприяло появі перших "централь". Господарські товариства тоді складались не лише із первинної ланки – сільських клітин, чи другої – повітових, але й об’єднувалися у крайові структури. До прикладу, Крайовий союз кредитовий об’єднав численні кредитівки, а Крайовий союз ревізійний став головним організаційним і контролюючим центром для українських товариств.

На тлі кризи та втихомирення

По війнах господарку доводилося відновлювати ледь не з нуля. Раніше найрозвиненіша сфера – кредитова кооперація – тепер пасла задніх. Інфляція шалена: вартість курячого яйця за три повоєнні роки зростала від 1,33 польської марки до 225 тисяч. Коли 1924-го у відродженій Польській республіці відбулася грошова реформа, марку міняли за курсом 1,8 мільйона до 1 злотого.

Тим часом у чехословацьких Подєбрадах відкрили Українську господарську академію, у якій діяв економіко-кооперативний факультет. Туди записувалося багато колишніх вояків Галицької армії. Після закінчення навчання вони поверталися на малу батьківщину і бралися до праці.

– Пересічний український селянин 100 років тому мало відрізнявся від теперішнього, – розповідає історик Степан Гелей. – Має чоловік два гектари землі. Як із них прожити? Та і що з тих двох гектарів, якщо американський фермер їх має 200 чи 300. Єдиний вихід – кооперація. Об’єднуються 15–20 господарів. Створюють, скажімо, кооператив із вирощування овочів. Найтолковішого обирають головою. Складаються грошима, купують техніку. Потім, коли з’являться перші прибутки, докупляють ще. Створюють кілька магазинів: один – у Львові, другий – у Калуші, третій – ще десь. Починають працювати.

Кооперативний рух гуртувався за напрямами. 1924 року з’явився "Центросоюз", який відповідав за закуповування та збут сільськогосподарської продукції. На чолі структури кредитових товариств став "Центробанк", який називали "центральною касою всієї західноукраїнської кооперації". Давня "Народна Торговля" стала головною гуртовнею міських кооперативів. А молочарська кооперація об’єдналася під фірмою "Маслосоюз".

Корець (100 кг) пшениці навесні 1928-го вартував 60 злотих, восени 1929-го – уже 30, а наприкінці 1932-го – 16–18. Не рятував й експорт товарів. Взимку 1928/1929 "Центросоюз" продавав до Німеччини яйця по 55 доларів за скриню, себто 1440 штук. Розраховуючи, що подібні ціни будуть й надалі, кооперативи щотижнево транспортували до Європи по 10–20 вагонів яєць. Там їх заморожували до "кращих часів". Але в грудні 1929-го ціни знизились, і яйця довелось продати по 6–9 доларів за скриню. Ще й заплатили за утилізацію великої кількости зіпсованої продукції.

До економічних проблем додалися політичні. Восени 1930-го в Польщі відбулася масштабна пацифікація – "втихомирення" українського населення. Військові та поліція упродовж трьох місяців безкарно нищили майно кооперативів по всій Галичині. Бучацький повітовий союз кооперативів того року втратив 45 тисяч злотих на експорті яєць і 22 тисячі через пацифікацію. При 200 тисячах злотих уділового капіталу їхні збитки становили понад 90 тисяч. Тамтешній священник Йосиф Кладочний описував свавілля жандармів: "На землю – ніби при ревізії – висипали цукор, крупи, риж, білкове листя, паприку, смалець, чай, перець, полотно. То все змішали добре, потому все те підляли оливою. Канцелярію знищили. То знищення, що робила прифронтова війна, то була каша з маслом в порівнянні зі знищенням теперішнім".

До кінця 1930-х господарські установи демонстрували стабільне зростання. Напередодні Другої світової війни вони об’єднали 709 тисяч осіб та понад 15 тисяч працівників.

"На наших очах наростає рідний промисел і торгівля, – писала 1935-го газета, що так і називалася "Свій до свого". – Вони розвиваються не лише завдяки ініціятиві, спритові одиниць, але теж завдяки зростові українського націоналізму. Клич "Свій до свого" лунає чимраз голосніше, охоплює чимраз ширші круги. Вже є цілі фалянґи людей, які настирливо домагаються всюди українських виробів, які купують тільки у своїх крамницях, навіть коли це для них сполучене з невигодами".

Під знаком конюшини

Перш ніж взятися за власну справу, Андрій Мудрик та двоє його побратимів із Галицької армії добряче повчилися за кордоном. Молочарство вивчали в чеському Пільзені, сироваріння – у моравському Кромержижі, виготовлення бринзи – у словацькому Ружомбероку.

"Ясно, що зараз по повороті до Краю ми зголосилися в нашому молочарському Єрусалимі, в колисці нашого молочарства, в Крайовому господарсько-молочарському союзі в Стрию, – пригадує. – Наша молочарська централя була в жалюгідному стані. Будинок вправді просторий – 16 кімнат, велика холодильня на 30 вагонів масла. Але все те, на жаль, не в наших руках. Чужі льокатори його обсіли. Всього одна робітня, одна згадана вже холодильня (але без масла) і одна канцелярія були до нашого користування".

<p>Вантажівка біля крамниці "Маслосоюзу". Фоторепродукція Йосипа Марухняка</p>

Дирекція, вислухавши трьох романтиків, змушена була їм відмовити: "Не маємо чим платити, тому вас прийняти не можемо. Дамо вам адреси до різних молочарень. Попробуйте, може вас приймуть. Але ми сумніваємося, бо вони теж грошей не мають". Мудрик із побратимами розпочали працю у провінції. Безоплатно навчали селян сучасних методів виробництва, читали лекції. Це помітили. Незабаром Андрія обрали до управи централі.

Молодий керівник робив ставку на регіональні центри, які об’єднували по 10–20 сіл. Сюди переносили частину виробничого процесу, максимально його механізовуючи. Водночас впроваджували освітні курси з молочарства, які згодом переросли в однорічну школу. Від "Центробанку" добилися маловідсоткових кредитів. Впроваджували паї із фіксованими вкладками. Так з’являлися живі гроші та нові члени.

– Польська держава запроваджувала купу обмежень, – каже Степан Гелей. – Наприклад, тільки-но почав ставати на ноги "Маслосоюз", висунули нові вимоги до молочної продукції. Комісії перевіряли господарства – і що корова їсть, і з якого боку їй світить світло. Навіть матеріал, з якого має бути виготовлений посуд, обумовлювали. Думали, це загубить українських молочарів. А вийшло навпаки – вони виконували всі ці вимоги й виготовляли найкраще в країні масло. Сучасні поляки згадують перекази дідів – як ті потай купували масло в "Маслосоюзі". Щоб ніхто із сусідів-поляків не дізнався.