Палац у бурякових полях

Гід Тарас

КАМАЗи сунуть головною вулицею, лишаючи по собі запах цукрового буряку та землі. У черзі на заводській прохідній люди чекають на гроші за землю, яку здають підприємству в оренду. Кози лізуть на кущі, ніби хочуть роздивитися палацові вежі. Неподалік, у парку біля палацу Ґрохольських-Терещенків, місцева жителька однією рукою тримає сигарету, а другою — зрізує опеньки. Суботній ранок у Червоному.

— Існує дві легенди походження назви містечка і жодна не стосується більшовиків, — розповідає Тарас Коновалов, туристичний гід й засновник ГО "Червоне Туристичне". — Перша — тут вирощували червеньличинки комах з якого добували барвник червоного кольору і на базарах продавали. Друга — тут видобували червону глину. Тут дійсно були копальні, і саме з місцевої цегли збудували цей маєток.

Очі його слухачів від початку прикуті до палацу: вежі та башточки, витягнуті до неба гострі вікна — неоготика в житомирській глибинці. "Гід Тарас" — написано на його бейджі — збирає тут людей щовихідних. Десята, одинадцята ранку — за доброї погоди біля брами з’являються розгублені групки охайних молодих людей. Вранці вони сіли до машин у Житомирі або Києві та вирушили до Червоного, щоб прогулятися мальовничими руїнами.

Тарас виріс неподалік. Малим грався у "Хованки" в порожньому палаці. Від літа 2019 року взявся проводити екскурсії. Його робота — волонтерська. Грошей не вимагає, проте, якщо сподобається, туристи можуть віддячити. Тарас має теку зі старими світлинами споруди й запас жартів — він зуміє втримати увагу до кінця прогулянки. Один із прийомів — оживити сухий факт.

— Найцікавіше розпочалося тут у середині ХІХ століття, коли Червоним володіли польські пани Адольф і Ванда Ґрохольські, — каже ледь не пошепки з таємничим виразом обличчя. — 1851 року вони звели для себе палац. Адольф був старий, Ванда — молода. Недурна жінка. Тож, коли господар помер, дружина продала маєток цукрозаводчикам Терещенкам. А сама виїхала на Захід.

Театр без паркету

Палац дістався Федорові Терещенку, онукові засновника "Товариства цукробурякових та рафінадних заводів братів Терещенків". То була одна з перших промислових династій України. Федір трохи перебудував маєток. Його коштом тут також звели цукровий і спиртовий заводи, лікарню, церкву, готель, школу і будинки для службовців.

"Стремление к общественным пользам" — читаємо на гербі Терещенків. Саме цим гаслом Тарас пояснює прагнення жертвувати частину свого прибутку на соціальні, як ми сказали б сьогодні, проекти.

Коли до влади прийшли більшовики, Федір емігрував до Франції. Там жив і написав книжку з астрології. У палаці розмістили сиротинець. Будівлю понищила пожежа.

— Винні необережні безпритульні, які смажили качку на горищі, — Тарас додає "перченого" факту.

Згодом тут діяло фабрично-заводське училище, робітників цукрової промисловості. В одному з крил був гуртожиток. Від середини 1990-х маєток стояв порожній. Тоді місцеві жителі повиносили з нього все, що можна було. Поступово колись розкішний палац дійшов до теперішнього стану: вибиті вікна, закладені шифером і деревом, усередині — ані ліпнини, ані металевих деталей. У великому приміщенні, де раніше був домашній театр Терещенків, не залишилося навіть паркету.

Газові балони замість дзвонів

Одне крило будівлі відрізняється він решти. Тут є пластикові вікна, двері — на замку, а на фасаді — сріблястий хрест. Ще один такий, тільки золочений, забитий у вершечок фонтану перед центральним входом. 20 років тому цукрозавод передав палац Житомирській єпархії УПЦ. Відчиняються двері та з’являється постать у чорному — одна з послушниць.

— Євроумов, як у миру, немає, — каже сестра Євдокія. Пояснює: туалет — надворі, вода — із криниці. Так тут мешкають три сестри-монахині й ще декілька "трудників". На задвірках посадили капусту та перець, тримають двох коней, кіз, курей. Але про відновлення усієї будівлі не йдеться. На сайті єпархії можна прочитати оголошення про збір коштів на ремонт.

Спілкуємося в садку перед палацом. Звідси видно ще один хрест — на вежі, яку називають "корона". А в самій вежі облаштували "дзвіницю" — газові балони, на яких можна вистукати мелодію на дві ноти.

— Першу зиму монахині перебули в сараях — підсобних приміщеннях неподалік, — продовжує сестра. — Отець поставив там пічку, а сам спав у коридорі. Якось мені самій прийшлося бути, чую: щось у вікно жбурнули. Паркани при нас знімали. Двері не закривалися. Якось один п’яний увірвався...

Сестра Євдокія вважає, що палац — це духовне місце. Однак місцеві не сприймають його як щось виняткове. Вона пам’ятає, поки не було інтернету, про пам’ятку мало знали. Теперішній стан обителі порівнює з дискотекою:

— Вони не можуть усвідомити, що таке монастир. Ми не проти людей, просто ми на інше орієнтуємося.

Грації на нечинному фонтані

Свою екскурсію Тарас може продовжити і за межами палацу. Ось шумить завод: у жовтні сезон збирання буряку, і цілий день вантажівки звозять корені на завод. Через це дороги в селищі покриті шаром чорної багнюки. Але Червоне звикло. Тут не мають думки скаржитися на виробництво, де працюють кількасот людей.

— Раніше водили екскурсії на завод, а тепер… — кидає продавчиня в магазині, готуючи каву. Крамниця розташована в будинку з червоної цегли. За часів Терещенка це був готель "Червоні номери". Тут селили спеціалістів, які приїжджали на їхнє виробництво. Гостей приймали до 1980-х. Тепер на другому поверсі — пустка. Проте сам будинок — у доброму стані.

На відміну від споруди навпроти — колишнього Інституту шляхетних дівчат. Більшовики облаштувати в ньому Дім культури. Сліди радянського періоду — це плитка на фасаді й бічних стінах. Жовтувата посередині, смарагдова й аквамаринова по краях — виглядає гармонійно, якби не відсутність вікон. Видно, що будівлі лишилося недовго. На нечинному фонтані — скульптура "Три грації", копія роботи французького майстра. 

"Старе Червоне" — так цю частину селища називає гід Тарас. Поки що це неофіційна назва. Якщо здійсняться його задуми, за десяток років побачимо і відреставрований замок, і весь комплекс "Старе Червоне" — від заводу до готелю.

Мрії про небо

— Колись тут будували літаки, — розповідає Тетяна Андрійчук. Її можна назвати Тарасовою наставницею. Працювала на цукровому заводі з 1981-го. Ветеранка праці Нінель Ківгіло почала збирати експозицію для заводського музею, а коли вийшла на пенсію, Тетяна перейняла справу. Однак власників заводу музей не цікавив. Експозицію перенесли в Центр дозвілля, раніше — авіаційні майстерні Терещенків.

Федорів батько пропадав за живописом. А Федір більше цікавився технікою. Тоді в Європі була мода на авіацію — брати Райт кілька років як запустити свій перший літак. Хлопець вивчився у Київському політесі, де познайомився з Ігорем Сікорським. У своєму маєтку сконструював аероплан "Терещенко 1". Там гостювала акторка і льотчиця-випробовувачка Любов Голанчикова. Цей факт — ще один привід Тарасові до своєї розповіді додати "родзинку".

— Голанчикова приїздила в Червоне, вдягнена в штани. "Відьма!" — пліткували про неї. Чули про озеро у формі серця? Уявіть, Федір Терещенко і Любов Голанчикова стоять біля того озера, вони молоді… І все було б добре, якби не Федорова дружина!

У музеї бачимо паперові макети тих перших літаків. Дослідник Юліан Тютюнник писав, що напередодні Першої світової війни Терещенко отримав держзамовлення від військового міністерства на збирання 20 літаків.

— Якби не більшовицька революція, в Червоному був би авіаційний завод! — мрійливо каже Тарас.  

На згадку про це минуле в селищі торік започаткували "Небо-фест". Тетяна розповідає, що палац вона завжди сприймала як навчальний заклад. Коли там було училище, не думалося про якусь спадщину. Та й усередині був звичайний радянський ремонт. Коли ж училище припинило роботу, дивитися на руїну їй стало боляче: 

— Хтось теплицю з вікон зробив. Як можна після цього людям у вічі дивитися? Не німці зруйнували, ніхто, а ми… Але час такий був, жахи. Роками зарплату видавали цукром. Рятувала людей їдальня і магазин при заводі, куди привозили хліб і деякі продукти. Тепер життя трохи налагодилося й у Червоному згадали про спадщину. Хтось нарікає на монастир, але якби не він, то й палацу вже могло не бути.

17 доларів від меценатів

Молодий гід не конфліктує із монахинями. Тарас каже, що вони дійшли порозуміння, іноді сестри навіть частують туристів компотом. На видному місці повісили скриньку з написом "Пожертва на храм".

Коновалову відомі західноєвропейські приклади, коли монастирі співпрацюють із громадою. Але чи станеться щось подібне з цим палацом, сказати непросто. Селищна рада не має права нічого там робити, бо це приватна власність церкви.

— Єдине, що можемо — привертати увагу до палацу: провели "Небо-фест", навели лад у парку. І впливати на рішення Церкви. Хоча останнє й важко. Ми говорили з владикою — він не хоче віддавати, — коментує телефоном Юлія Степанчук, очільниця відділу освіти та економічного розвитку в Червоненській ОТГ. — Пропонували єпархії, щоб та передала палац громаді й орендувала в неї приміщення за символічну плату. Церкву таке не зацікавило. Подали палац на культурний сектор програми "Велике будівництво", але великих надій не покладаємо.

Тим часом Тарас розвиває туризм по-своєму: веде сторінки Червоного в соцмережах. Шість меценатів приносять проекту 17 доларів щомісяця. "Якщо хоча б половина населення України скине по 1 долару — маєток можна буде реставрувати і створити всі умови для туристів та гостей", — пише він на Patreon. А туристам на прощання дарує мішечок тутешнього цукру, який сам і купує. На ньому чорним маркером написано: "Червоне, 2020".