Магнат української преси Іван Тиктор

10:02, 15 вересня 2021

1920-тиктор.jpg

Свої мільйони Іван Тиктор заробив не на нафті чи золоті. Виходець із села, вояк УСС і ГА першим серед галицьких українців перетворив видавничу справу на бізнес і став газетним магнатом. На початку ХХ століття його прізвище було справжнім брендом. Після радянської окупації Іван та його рідня стали запеклими ворогами режиму. Про історію успіху власника видавничого концерну "Українська Преса" розповідає філологиня та письменниця Оксана Думанська

denys.jpg

Дарія Денис

журналістка

Іван-Тиктор-у-вишиваній-краватці.jpg
Іван Тиктор, 1920 рік Фото: culturno.te.ua

Успіх, закладений генетично

Підприємницький успіх сина рільника із с. Красного (тепер Буського р-ну Львівської обл.) закладений генетично. Прізвище Тиктор свідчить, що хтось із його предків був ктитором. Так називали церковного старосту, який керував господарським життям храму. Це становище міг отримати лише досвідчений і шанований селянин. Батько видавця, Микита Тиктор, був рільником. Міг відремонтувати будь-який механізм, навіть годинниковий. Зберігся документ, що він передав старшому синові Івану кілька моргів поля. А доньки отримали у посаг швацькі машинки "Зінґер". Микита не шкодував грошей на освіту свого первістка. Після сільської початкової школи Іван вчився у гімназії товариства "Рідна Школа" в Рогатині. Але почалася Перша світова війна. Весь випускний клас добровільно записався до лав Українських Січових Стрільців. Серед "самохотників" був і юний Тиктор. У лавах УСС він отримав звання підхорунжого. Згодом командував чотою Галицької Армії. Після падіння ЗУНР у квітні 1920 року опинився у концтаборі Тухоля поблизу Ґданська. Батькові дивом вдалося визволити сина з полону. Війт їхнього села, поляк Ян Андрушевський, написав довідку про благонадійність українського вояка. Звісно, Микита мусив багато заплатити за такий документ. 

11148334_969701026416209_31413036918496161_o-1024x635.jpg
Під батьківською хатою. Стоять: Ксеня, Іван, Марія Тиктори, Аксентій Постолюк, чоловік Софії Тиктор, Софія, Андрій, Ольга Тиктор; сидять: Марія, дружина Івана Тиктора із сином Зеновієм, Микита Тиктор — батько Івана, Наталія Тиктор — мати Івана з онуком Мирославом Черевком, Анна Малявська — сестра Івана з дітьми Богданом та Марією. Друга половина 1920-х років Фото: culturno.te.ua

Спав чотири години на добу

Повернувшись із полону, 25-річний Іван насамперед прагнув здобути освіту. До війни він не встиг закінчити гімназії, тому не склав "матури" — випускного іспиту, за підсумками якого можна було стати студентом університету. Сподівався скласти іспити екстерном у Третій державній учительській семінарії у Львові та отримати право вчителювати. Усе перекреслила суперечка з викладачем-шовіністом під час екзамену з історії. Залишився останній шанс — курси при товаристві "Просвіта". Іван вибрав комерційну справу. Уже невдовзі він організував у рідному Красному кооператив, кредитну спілку, кравецькі курси та різноманітні гуртки.

У той самий час був комендантом Львівського (таємного) українського університету — забезпечував студентів житлом та дешевим харчуванням. Щодня потягом доїжджав із Красного до Львова і так само повертався додому. Можемо припустити, що спати доводилося не більше чотирьох годин на добу.

Року 1921  на запрошення адвоката Степана Шухевича потрапив до виконавчого комітету кооперативного видавництва "Червона Калина". Воно публікувало документи та спогади учасників визвольних змагань. Справа виявилася збитковою. Тоді Тиктор наважився на рішучий крок — він викупив видавництво.

_102399139_4..jpg
Часопис "Новий Час" Фото: bbc.com

Передплатив газету — застрахував худобу

Молодий чоловік неабияк ризикував, ступаючи на ринок, де вже "облаштувалися" зо два десятки періодичних видань. Конкуренція була запеклою. Треба було пропонувати читачам щось виняткове. 

Його перший проект — політично-господарський часопис "Новий Час". Спочатку кількасторінкова газета виходила тричі на тиждень. Дуже скоро це вже був товстенький щоденник. Недільні випуски містили кольорові ілюстрації. Передплатники отримували бонус — комплект із п’яти книжок українських письменників або перекладних творів. "Новий Час" швидко здобув популярність і навіть перевершив наклад провідного часопису Галичини "Діло". Наступною новинкою став тижневик "Народна Справа", призначений для галицьких селян. Тиктор добре розумів, що більше одного злотого за друковане видання житель глибинки не заплатить. Тож придумав унікальну пропозицію: кожен передплатник у разі загибелі його рогатої худоби отримував допомогу — 120 злотих. Гроші видавали без жодних бюрократичних засторог, звіти оприлюднювали. Бланк посвідки, який треба було заповнити, друкували в газеті. Це спонукало великі родини передплачувати по кілька примірників. На 1939 рік селянам виплатили 450 тисяч злотих. 

Ukrainian_Press_publishing.png
Видавництво "Українська Преса" Фото: wikipedia.org

Володар сердець і думок

Він намагався задовільнити вимоги читачів: для дітей виходив журнал "Дзвіночок", для любителів гумору — "Комар", кого цікавили політичні процеси над молодими українцями — передплачував "Наш Прапор". Ледь не кожна українська родина регулярно читала хоч одне Тикторове видання. 1934 року засновник об’єднав їх у концерн "Українська Преса". Видавництво мало все необхідне для масштабної роботи: друкарню із ротаційною машиною, лінотип, палітурну майстерню, кілька автомобілів, сотні співробітників, понад три тисячі кореспондентів. Прибутки вкладав у нові проекти. Разом зі своїм колишнім гімназійним учителем, істориком Іваном Крип’якевичем, реалізував серію із трьох книг: "Історія України", "Історія українського війська", "Історія української культури". Щомісяця зшитком на 48 сторінок виходила одна частина. Наприкінці року передплатники отримували гарно оформлену палітурку для всього видання. 

У Красному організував виробництво ячмінної кави. Просто у стодолі будинку Тикторів стояв п’ятиметровий стіл, оббитий бляхою. На ньому жінки сікли ячмінь і розфасовували в пакунки. Бренд "Золотий Колос" навіть витіснив із ринків Львова популярну каву "Франка", яку продавали євреї. Якось Іван запросив до Львова свого дідуся. Той зовсім не очікував побачити онука настільки успішним. Повернувшись до Красного, захоплено розповідав: "А в Івана на роботі писарів-писарів! І три музики: радіо, грамофон і фортепіяно!"

У міжвоєнний період на Галичині було двоє успішних українців — голова "Маслосоюзу" Андрій Палій та видавець Іван Тиктор. Тутешні промисловці обрали власника концерну "Українська Преса" головою свого товариства. Йому неодноразово пропонували балотуватися до парламенту Польської Республіки, щоб там відстоювати українську ідею. Відмовлявся. Журналіст Євген Лазор писав, що робив це, бо й так мав дуже великий вплив: "Був владарем сердець і думок". 

Іван Тиктор із просвітянами.tif
Кравецькі курси Союзу українок. Крайня зліва стоїть Ксеня Тиктор; третій зліва сидить Іван Тиктор. Кінець 1920-х років Фото: culturno.te.ua

Два вагони паперу для більшовиків

Останній номер "Нового Часу" вийшов 12 вересня 1939 року. Того дня Львів вже бомбардували німецькі літаки. Незабаром прийшли радянські "визволителі". Концерн націоналізували. На його базі почали видавати газету "Вільна Україна". Тиктор виїхав до окупованого нацистами Кракова. Бідкався, що в запасниках зосталися два вагони паперу, на якому тепер будуть друкувати брехливі обіцянки совітів. Став управителем видавництва при Українському Центральному Комітеті. 

Заснував релігійне видавництво "Нове Життя", яке згодом передав отцям-студитам. Нелегально дістався до Києва. Невідомо, чи мав якісь видавничі наміри, чи розшукував свого сина Зеновія, який пропав безвісти, коли перейшов кордон разом із підпільниками-оунівцями. Коли Третій Рейх зайняв решту України, осів у Рівному. Разом з Уласом Самчуком працював у видавництві "Волинь". Там виходили часописи "Орленя" та "Український Хлібороб", серія "Бібліотека "Антикомуніст".

У вересні 1943 року разом з іншими співробітниками Тиктор потрапив за ґрати. Через два місяці вийшов на волю. А ще за тиждень нацисти розстріляли 870 в’язнів. Коли на Галичину повернулися "совіти", усю родину Тикторів — матір, сестер із сім’ями та дружину загиблого брата з малими дітьми — вивезли в Сибір. Їхнє прізвище діяло на радянських діячів, як червона ганчірка на бика. Повернулися до рідного краю тільки у 1950-х, проте не усі. 

_102399357_8.-..jpg
Карикатура на Івана Тиктора (третій зліва) намальована графіком газети "Волинь" Семеном Коржем Фото: bbc.com

Звістка з-за океану 

Тим часом Іван разом із дружиною Марією та донькою Наталею опинилися в Австрії. Звідти емігрували до Канади. Родина у Красному отримала від них звістку 1960 року.

Повторити успіх за океаном українському видавцеві було нереально. Попри це він заснував "Клюб Приятелів Української Книжки". Там перевидав із доповненнями серію Івана Крип’якевича. Також опублікував "Кобзар" і ще три десятки книжок українських і зарубіжних письменників.

Інтелектуальне середовище українців Канади неодноразово вшановувало Івана Тиктора різними відзнаками. Він зберіг свій авторитет, але вже не магнатський. 

лист.jpg
Лист Івана Тиктора до рідних Фото надала Оксана Думанська

Схожі матеріали

cover-8.jpg

Їдемо на вакації

Untitled-1-27.jpg

В “День Матері”

Untitled-1.jpg

Сповідь

kaver (4).jpg

Вплив епідемій на культуру людства.

7_Korelychi_Stefaniya Kushnir +.jpg

Весна йде (з народнього календаря). Стаття 1943 року

Редакція_газети_Діло.jpg

"Штука написати фейлєтон". Стаття з газети "Діло" 1934 року

img252.jpg

В поклоні українській матері. Стаття з газети “Холмська земля” за 1944 рік

600.jpg

Феномен “Нової Хати”. Яким був жіночий журнал на Галичині