"Мало що лишилося з того акту". Думки галичан у п’яту річницю Акту злуки

Пять літ ділить нас від хвилі, як на Софійській площі в Київі проголошено обєднання обох Україн. "Від нині — писалося в незабутньому акті Директорії — зливаються в одно віками відірвані одна від другої частини України, Галичина, Буковина, Угорщина і Придніпрянська Україна в одну Велику Україну. Здійснилися відвічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Від нині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка. Від нині Український народ, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має тепер змогу зєднати всі змагання своїх синів для утворення нероздільної, незалежної української держави на добро і щастя робочого народу".

Таку радісну вістку голосила Директорія всім громадянами зєдиненої України. Серед заграви революційних вогнів, серед побідних окликів, серед страхіття чужинецької інвазії святковано 22 січня 1919 р. велике свято відродження нації. "Нині святкуємо — говорив М. ЛюбинськийМикола Любинський (1891-1938) – український дипломат, мовознавець входив до Центральної ради на Трудовому Конгресі — два свята відразу: Самостійности і її Соборности. Я думаю, що від цеї хвилі вже всі кораблі спалено і вороття назад не можу бути, воно було би вчинком Каїна". А провідник галицької селянської депутації Т. СтарухТимотей Старух (1860−1923) – громадський діяч, посол до австрійського парламенту, діяч ЗУНР славив героїв, що наложили буйними головами за волю і долю Рідного Краю: "Нехай земля буде їм легкою і нехай ті могили, що зазеленіють, говорять про їх пам'ять і кров їх нехай буде росою, що нас оживить. Нехай вони спокійно спочивають, бо їхньою ідеєю була Україна і воля свого народу".

Пять літ ділить нас від пропамятної, незабутньої хвилі, пять літ важких, крівавих. В реально-позитивному, в політично-державному розумінню мало що лишилося з того акту. Україну почвертовано, вбиваючі острі граничні палі в живий організм нації. Не осягнено ні самостійности, ні соборности. На протязі пяти літ, під прапором загумінкового провінціоналізму, дрібничкового партикуляризму, партійної завзятости і нетерпимости та особистих амбіцій довершувано безліч Каїнових вчинків. Не тільки не повалено всіх кораблів, щоб не було вороття на старий шлях, але з державного корабля в часі потопу панічно втікали державники хіба на те щоб найти моральну смерть в розбурханих хвилях війни і революції. Такі акти, як умови з Денікіном, варшавська деклярація, а опісля варшавський договір в квітні 1920 р., свідоме розпорошення всіх обєднуючих починань на еміграції, розклад громадських сил і т.п. і явились запереченням акту злуки. 

Та поруч цих відємних зявищ, цього недорозвитку української політичної думки можна вказати на відрядні факти, які зявляються підтвердженням єдности українського народу, його змагань до самостійности і соборности.

Коли сьогодні глядимо на справу вже з деякої історичної перспективи, то мусимо з вдоволенням ствердити, що державна думка поширилася й поглибилася в масах, що вона стала невідлучною складовою частиною всеукраїнської Психедуші, а в здійсненню акту 22 січня 1919 р. український народ єдино добачує закінчення української революції. Кожний прояв мас свідчить про те, що український народ постійно вимагає до угрунтування свого національно-політичного "я". Безупинна боротьба українського селянства з ворожими окупаціями, жертвування всім для справи державности, відчуття нашої спільної недолі, взаїмна допомога — все те говорить про єдину українську націю в найширшому розумінні слова. Коли заперечення акту 22 січня 1919 проводилося здезорієнтованими дрібничковими політиками, то його підтвердження засвідчували українські маси. Похід галицької армії, похід українських селян на освободження Київа, боротьба Січових Стрільців, стихійна допомога Галичини в огні страшного голоду на Великій Україні, гомінкі протести Київа, Харкова, Полтави і инших великоукраїнських осередків з приводу рішення Ради Амбасадорів є найкращими показниками, що акт злуки вийшов з глибин всього українського народу. 

Вороги того великого акту, вороги самостійности й соборности українського народу, не без співучасти й вини нашої намагаються затемнити суть того акту, зміст всеукраїнської політичної свідомости. На двох периферіях української національної території — в Харкові і Львові, — а ще частіше в лабіринтах кволої емігрантської думки, товчуться концепції, які суперечать проклямації на Софійській площі. Та навіть підсвідомі тремтіння національного почування в нівець повертають всі штучні вигадки. Сьогодні вже й найбільш приголомшений і малосвідомий селянин знає, що центром України є Київ. І хоч він опущений, зневтралізований — як осередок української політичної думки, — то недалекий час, коли він знову відродиться, коли знову український народ святкуватиме своє свято. Завданням нашого покоління наблизити той день воплочення невмирущого ідеалу.

Великі роковини акту злуки кожний з нас святкує тільки в глибині свого серця, своєї думки, свого жагучого стремління. Памятаймо слова великого поета й громадянина про те, що кожний з нас несе на собі відповідальність за міліони, та що кожний наш крок мусить бути продуманий, скоординований під прапором акту 22 січня 1919.

Львів, 22 січня 1924.