Як захисники історичної пам’яті “добувають” для українців сіль. Галина Пагутяк

12:11, 26 травня 2022

Галина Пагутяк_ЛІД.jpg

Яку ще ціну повинні заплатити українці, щоб зрозуміти, наскільки необачно вони вчинили, дозволивши знищити солеварну і нафтову промисловість в Галичині, розпродати все за безцінь і розібрати по цеглинах, а самим залишити свої домівки і податись на заробітки? А трапилось все це тому, що комуністична влада убила в них всіляку ініціативу і професійну честь. 

В одному лише сусідньому Бориславі було знищено всі 25 підприємств, які могли просто зберегти і реконструювати. Тепер вони могли б випускати потрібну продукцію для України, значна частина якої потерпає від війни. Пізно вже. Австрійська цегла пішла на особняки нуворишів, метал на брухт, а місцевий патріотизм на хліб не намажеш. 

galyna-pagutiak.jpg

Галина Пагутяк

письменниця, лавреатка Шевченківської премії з літератури

Свого часу я цікавилась старою промисловою архітектурою і об’їздила всі солеварні на теренах Львівщини. Найдавніша – у селі Стара Сіль на Старосамбірщині повністю вичерпала свої запаси. За три тисячі років, бо стільки часу її там видобували, вважай, з неоліту. Добромильська саліна стала місцем масових страт у червні 1941 року, тіла загиблих розчинились у соляній ропі, бо були вкинуті у шахти. Ясна річ, про відновлення видобутку не може бути мови. 

Взагалі, найкращою сіллю вважалася сіль з міста Долина, що на Станіславщині, а після неї, либонь, дрогобицька. Бо сіль теж має якість. Може бути з домішками крейди чи мінералів. Щоб захистити закриття солеварні у Долині, свого часу піднялась вся громада, і було це, уявіть собі, ще за цісаря Франца-Йосифа. 

Про долинський сільзавод можна забути, там давно все поросло бур’янами, звідки виглядає все ще ефектний будинок адміністрації з XVIII століття. Дрогобицька солеварня завдяки потужному опору сентиментальних любителів старовини трималася довго. Один час на ній можна було вже ставити хрест – ділянку придбав хтось зі всюдисущих донецьких, хоча в сенсі потужності дрогобицька солеварня не могла конкурувати з Артемівською. Місцева влада, де б вона не була в Україні, готова продати все, аби гроші. 

Долинська солеварня.jpg

Будинок адміністрації Долинської солеварні XVIII ст.

Фото: uk.wikipedia.org
долинська солеварня_01.jpg

Приміщення Долинської солеварні початку ХІХ ст.

Фото: zbruc.eu

І одного сумного дня мешканці передмістя Завіжне могли не побачити з високого комина білий дим. Їхні предки всі були причетні так чи інак до солеварні, з якої починав у далекому XV столітті свій життєвий шлях Юрко Котермак (Юрій Дрогобич), автор першої книги, написаної українцем. За дрогобицьку сіль виміняли найпрекрасніший дерев’яний храм України – церкву Святого Юра (XVI століття). Без солі не було б і костелу Святого Варфоломія, що від XIV столітті наглядає за білим димом солеварень. Та й самого Дрогобича.

Коли я кілька років тому вперше ступила на територію заводу, він виглядав жалюгідно. Довгий барак зі струхлявілих дощок, поламаний транспортер, на якому лежали рештки солі, перемішаної з піском і снігом. Майже всі склади й адмінбудівлі роздані бозна-кому, подекуди руїни. Там працював один зварич, тобто оператор солеваріння, і він показав мені увесь процес випарювання солі, майже такий самий як 800 років тому. Солі виробляли мізер, але в місцеві крамниці вона ще потрапляла. Покупці на солі у нас розуміються, на дрогобицьку сіль був стійкий попит. У моєму дитинстві була тільки така. Саме її люди тримали про запас на випадок війни.

А потім донецька сіль витіснила дрогобицьку і вже навіть у Львові не можна було її придбати. Тільки в Дрогобичі, Трускавці та Бориславі. Недавно дрогобичани зуміли відродити промисловий туризм на сучасній креативній основі і загроза ліквідації найстарішого промислового підприємства України зникла. А працює воно безперервно аж 800 років. Втім, солеварня наразі виглядає так само жалюгідно зовні, але магія народження солі компенсує все. 

19_1.png

Дрогобицька солеварня

Фото: Катерина Москалюк

Головне не соромитися свого. “Як не полюбиш на брудно, то на чисто трудно”, – кажуть у нас. Сіль, правда, чистесенька, біла, часом у кілограмовій упаковці, по-простому, часом у вигляді сувенірних топок солі, часом з приправами, йодована і ні. Випарюється вона у давніх панвах, казанах, як і колись із соляного розчину, а відтак повільно сохне. Завод працював при всіх владах, як правило, окупаційних, фінансував місто і самі ці влади, доки не настав нафтовий бум. І хай тому відсохне язик, хто не вважає сіль стратегічним продуктом у ХХІ столітті – без солі людство не виживе. А без нафти – можливо. Якби не місцеві активісти, білого диму над дрогобицькою солеварнею зараз не було б.

Ніхто не міг передбачити дефіциту солі зараз під час війни, коли Артемівський сільзавод змушений був припинити роботу. І невідомо на який час, адже його теж можуть знищити московськими ракетами. Тепер керівництво дрогобицької солеварні міркує, як збільшити виробництво солі. Вона потрібна не лише в домівках українців, а й на підприємствах харчової промисловості. Не знаю, чи радіти, чи сумувати. Це, власне, унікальний випадок, коли завдяки туризму вдалося зберегти важливий промисел і він виявився вкрай потрібним під час війни. 

IMG_4291.jpg

Сіль з Дрогобицької солеварні

Фото: Катерина Москалюк

“Я люблю тебе, як сіль у страві”, – зізналась Корделія своєму батькові, королю Ліру, а той прогнав її з дому, бо не зрозумів глибини цих слів. Хоч потім усе ж прозрів. Тиняючись по чужині, він осліпнув від горя. Таку ціну він заплатив за те, що не повірив у любов дочки. 

Яку ще ціну повинні заплатити українці, щоб зрозуміти, наскільки необачно вони вчинили, дозволивши знищити солеварну і нафтову промисловість в Галичині, розпродати все за безцінь і розібрати по цеглинах, а самим залишити свої домівки і податись на заробітки? А трапилось все це тому, що комуністична влада убила в них всіляку ініціативу і професійну честь. 

В одному лише сусідньому Бориславі було знищено всі 25 підприємств, які могли просто зберегти і реконструювати. Тепер вони могли б випускати потрібну продукцію для України, значна частина якої потерпає від війни. Пізно вже. Австрійська цегла пішла на особняки нуворишів, метал на брухт, а місцевий патріотизм на хліб не намажеш. Дякувати Богу, є чим посолити. 

Схожі матеріали

Halyna_Pahytiak.jpg

Київ об’єднав Україну

Волошин2.jpg

"Метафора східної брами Європи стала реальністю", – Юрій Волошин

Kozyckyj Andrij.jpg

Головна помилка Путіна

Haruk.jpg

Про реальний стан російської авіації

Ганна Філіпова.jpg

Російське імперство як прояв карго-культу

Колонка_лід.jpg

Stolen by Russia | Вкрадено Росією

Sofia Andruhovych.jpg

Роблячи більше, ніж можливо

Ryabchuk square.jpg

Шість російських історичних міфів про Україну. Микола Рябчук

Grytsak Jaroslaw kvadrat.jpg

"Російська агресія – остання відрижка русского мира", – Ярослав Грицак