"Українці повинні вичистити територію України від тої чуми". Столітній упівець про історію свого життя

Першою, хто зустрічає, мене в будинку столітнього упівця — десятилітня собака породи бігль Луна. Її посивілі брови виказують вік. Але собака досі активна і пильно стежить за гостями, які приходять до господаря.

— То татова помічниця і охорона, — каже сімдесятилітня донька Андрія Андрійовича, пані Богдана, відчинивши двері, — Ви її не бійтеся, просто не рухайте руками. Вона вас обнюхає і все. Ходіть, заходьте.

Знімаю верхній одяг і йду до кухні. Вмощуюсь за дерев’яним столом і чекаю. Триколірна Луна, привезена із розплідника з Польщі, тим часом біжить за пані Богданою до свого господаря в кімнату. 

— Можете подивитися на його любов. Он його любов вже лежить, — доноситься голос зі спальні.

— На ліжку? — здивовано кричу з кухні і потихеньку встаю.

— Ну а як же. Шо ви думали. Та то є пара. То татова Луночка. Вона його ліжко охороняє. Думає, де ви йдете. Бачите, як вона вже насторожилася.

— Гааав! Гаааав! — починає сердитися Луна, коли я заходжу до кімнати.

— Нє, нє, нє. Дідуся ніхто не бере. Луночка, нє.

Донька Богдана допомагає Андрію Андрійовичу підвестися і проводить до кухні. Сідаємо разом за великий стіл, накритий білою мереживною скатертиною, і починаємо розмову. А Луна в цей час сидить на підвіконні та все контролює. 

— Слава Україні! — вітаюся зі столітнім упівцем.

— Героям Слава! З ким я маю честь поспілкуватися? — чоловік так широко усміхається до мене, що на його щоках з’являються ямочки.

Представляюсь і запитую, чи добра в нього зараз пам’ять.

— Як казав лікар: "Я у вас хвороби не бачу, я бачу роки", — піднявши голову, відповідає.

— Він вже з пам'яттю має трохи проблеми, — до розмови долучається пані Богдана, — У нього звуження судин головного мозку. Чому він забуває, я вам скажу. По-перше, старість. По-друге, він дуже багато падає, якби я його не пильнувала. От він встане на кухні, двері відкриті, йому там защемило, і він вже впав, поки я підбігла. У нього вся зранена голова, — показує ще не до кінця загоєнні рани та синці на широкому лобі батька, — Я вже не говорю за руки та ноги. Всьо він то падає, а удари ще гірше впливають на пам’ять. Але я буду тут поруч і якщо щось, то відкоректую його слова. 

Про свої прожиті роки пан Ковальський каже так:

— Може, мати мене вдачно народила, а, може, і ні. Вчасно, бо дожив до глибокої старості. Але не вчасно, бо на мої роки попала вся та пертурбація, вся та війна, армія...

Крім нього у сім’ї була ще старша сестра Катерина, яка померла від раку легень. Все життя чоловік був рухливим. Донька розповідає, що її батько ніколи не міг всидіти на одному місці. Пропрацював 33 роки на залізниці в депо "Львів-Захід". Був машиністом паровоза, тепловоза та електровоза. Після цього 35 років у Львівській політехніці працював оператором котельні. З жінкою Юлею прожили у шлюбі понад 70 років і виховали в любові доньку Богдану, яка сьогодні й доглядає за батьком пенсіонером.

УПА

Під час Другої світової війни територія України стала ареною двох тоталітарних режимів, і тоді в українців було три шляхи: Червона армія, німецька або підпілля. Ті українці, які обрали третій варіант, не бажаючи коритись ані рядянському, ані німецькому окупанту, й утворили Українську повстанську армію. До лав УПА приєднався і двадцятирічний Андрій Ковальський. Про те, що спонукало його боротися за Україну каже:

— У мене не було виходу. Я бачив біду. Бачив, що живий не залишуся, і я вирішив в УПА.

Про те, як жилося повстанцям у лісі, каже, стиснувши руки в кулак і напруживши м’язи на обличчі:

— У лісі ані спати, ані накритися. Біда чорна. Галуззя нарубали і на тім спали. Вдалося мені раз зв'язати з сестрою. Я кажу: "Принеси мені хоч светр, бо я вже доходжу". Вона прийшла і каже: "Що ти наробив?". Фронтовики приїхали, окружили хату в селі і питаються мами, де твій син. Мама каже: "До войська пішов". Письмо є. "Твой син дизентир, ми його спіймаємо, розстріляємо, а вас на Сибір. А хату вам спалять". А сестра каже: "Андрію, у мене маленька дитина, що ти наробив?".

— То вони лише налякали, чи зробили, як і казали?

— Лише налякали. Отак я і пережив, — продовжує далі, — Потім, коли настала вже зима. Сніг. Дощ. Хляпа. Нас розселили на зимовку. Мене закинули на Лемківщину. До села мені не можна було показуватися. Тому я там перебував зимою, потім вернувся. То на Лемківщині так трохи в одній хаті жив, троха в другій.

Чоловік розповідає, що люди в селах дуже допомагали повстанцям. Давали їсти та житло, переховували їх. Андрій Андрійович згадує один випадок:

— Я пам’ятаю був похід, а я дістав температуру, і коли лікар її поміряв, то сказав: "Його брати не можна зі собою". І мене залишили в селі в одного господаря. Там я лежав. Мене старша жінка лікувала, давала молоко. Трохи підлікувала і дальше в ліс до УПА.

— А який у вас був розпорядок дня в УПА?

— Рано підйом о шостій. Значить, митися до ставка, там вже стояла кухня. Потім учоба. Ну, а вечером молитва і хто куда, рідко коли цілу ніч спав: то на пост, то на дежурство.

— Ви кажете про навчання, чого саме вас вчили?

— Вчили роботи в підпіллю, вивчали зброю. Зброя була різна: і наземна, і така, хто яку мав, і автомати, і мінтовки.

— А де ви брали цю зброю?

— Самі здобували. От напали на якогось воєнного, забрали зброю. А так, щоб зі складу давали зброю, то — ні. Ми ніде не числились. То була армія, але ніде не числилась.

З родини Андрія Андрійовича більше ніхто не воював в УПА. Чоловік розповідає, що довго не бачився з рідними, але, коли навіть зустрічався з ними, то вони відразу заслонювали вікна, аби, не дай Боже, його не побачили сусіди. Щодо ставлення УПА до інших національностей каже:

— В УПА ставилися добре до інших національностей. Якщо попав єврей, то значить він був або лікар, або знающий чоловік. Але вони і самі між собою не могли поладити. Мельник з Бандерою не міг поладити. 

— А що можете сказати про Степана Бандеру, яке у вас ставлення до нього? 

— Я ставлюся до нього як до командира, як до президента України, — на обличчі столітнього упівця з’являється усмішка. А дочка тим часом приносить альбом зі старими світлинами і показує фото, де пан Андрій кладе квіти на могилу Степана Бандери в Мюнхені. Розглядаю старі знимки і продовжую далі нашу розмову:

— Що можете розказати про віру і УПА. Чи вірили упівці в Бога, як ставилися?

— УПА були віруючими. У нас у сотні був священик Шевчук із Дрогобича — "Кадило". Він отправляв підпільно на великі свята службу.

— А як часто ви самі молилися?

— Обов’язково ввечері молитва була перед сном.

— Ви були на межі смерті?

— Були крайні різні моменти, тому що УПА брало участь у боях. У селі Старі Бірчі нас окружили в 1945-му, то там вже, так би мовити, смерть дивилася в очі. Ми прорвалися, але сім чоловік загинуло там же, — розповідає, знизивши плечима.

— Чи багато ваших побратимів загинуло?

— Багато! — опускає голову донизу, аби не показувати сльози, які покотилися з очей, — Багато в Сибірі загинуло.

Допит

Внаслідок вечірньої облави, коли Андрій Андрійович повертався додому від дівчини зі Скнилова, його зловили і кинули в підвал на Замковій. Це було, коли чоловік вже працював на залізниці. Вранці його привели в кабінет до слідчого, де влаштували допит про повстанців. Про цей випадок пан Ковальський скрушно розповідає:

— У мене був слідчий майор Тимошенко. І коли мене привів міліціонер до стола, той каже: "Андрюша, ти должен коло стола стоять всьо врємя, но я тєбє разрєшаю сідєть. Але як хтось заходіт, ти должен встать". І так воно було. Поки сі не стало то, шо сі стало. Одного разу зайшов якийсь мужчина, я так глянув, високого росту мужчина. Зайшов, щось вони там говорили. Тимошенко махнув рукою, щоб я сидів на табуретці. Той мужчина підійшов до мене, так мене сильно вдарив, що я з табуретки впав на підлогу. Скільки пролежав на підлозі не знаю, але факт того, що мене відлили водою з графіна. Я бачу, вода сі поляла. Ооой! — Андрій Андрійович зіщулює очі.

— І значить Тимошенко каже: "Увєсті!". І мене в підвал. Я ліг у куті в підвалі, не знаю скільки пролежав, поки не прийшов знову міліціонер і каже: "Ковальскій на виход". Я вийшов, привели мене в той кабінет. А там мій начальник поїзда: "Та то ж наш Андрєй!". І той Тимошенко не знав, що сказати. Дивиться: "То ж в нас бронь на нього". Мене вивели в коридор, потім забрали в машину і на залізну дорогу. 

— А де ви дістали бронь?

— Тим, хто на залізній дорозі працював, давали. Залізниця мала право тримати молодих людей, які не пішли в армію.

— Такий допит був лише один? 

— То був самий такий конкретний.

— Під час допиту ви не здавали нікого?

— Ні, вони нічого не дізналися, не відкрили ту стару шафу.

— Та тато і нам нічого не хоче розказувати, — розмову перебиває пані Богдана, — Я вам скажу, поки не настала вільна Україна, то ніколи нічого навіть вдома ми не знали. Тато не розповідав. Вже коли почалася вільна Україна, з’явився у Львові осередок УПА, тато відразу туди долучився. І донині він там є. А до того, самі знаєте, то трималося в секреті, не можна було нічого, боронь Боже, розповідати. Навіть зараз, часом тато мені каже: "Я і тепер, Богданка, поки не скінчиться війна, не можу виложити все людям". Це татові слова до мене. Може, він і правий, ще йде війна, страшно розповідати щось.

Сьогодні

Андрій Андрійович каже, що активно стежить за новинами і в курсі політичних подій, які відбуваються в Україні. Телевізор не дивиться, має проблеми зі слухом. Читає кожний випуск газети "Експрес" і "Високий замок". Основною для нього завжди залишалася газета "Шлях Перемоги", однак, бідкається, що сьогодні вона вже не приходить. На запитання, як ставиться до сучасної війни і що би порадив нашим захисникам, відповідає:

— Я знаю, що ми повинні вичистити Україну від тої чуми російської і керувати самі. Нашим захисникам порадив би надалі тримати дух. І, звісно, перемоги. Перемоги чим скоріше. 

— Які поради ви б дали молодому поколінню, яке хоче дожити до 100 років? — ставлю останнє питання.

— Значить так, — відповідає, широко піднявши кутики вуст, — Працювати! Поважати інших! Будувати Україну і в разі потреби захищати!

Гаав! Гааааав! Гааав! — з підвіконня озивається Луна, ніби підтверджуючи слова свого господаря.

Донька Богдана тим часом приносить упівську форму з орденами і петлюрівку з тризубом, щоб одягнути батька до фотографії. Столітньому повстанцю вдягати її нелегко, оскільки важить вона чимало. Допомагаю пані Богдані одягати.

— Яке то обслуговування, —  крізь усмішку промовляє чоловік.

Зібравшись зі силами, Андрій Андрійович підводиться, ще тримаючись за доньку, але вже на твердих ногах.

— Татко, вирівняйся! — столітній упівець намагається виструнчитись, — Усміхнися трохи! З таким поглядом на Україну, що вона буде цвітуща ще. Цвітуууща, татко. Вже скоро прийдуть і скажуть: "Слава Україні!". І ми скажемо: "Героям Слава, москаля вигнали нарешті". І все буде добре.