Українські бранці Аушвіцу

Воювати за чужу імперію, щоб загинути від іншої

Один із перших українських в’язнів Аушвіцу — Богдан Комарницький — потрапив туди як заарештований у справі нелегальної торгівлі у Кракові, за так званий шмугель. До табору його етапували під номером 3637 уже 30 серпня 1940 року, тобто через кілька місяців після відкриття цього моторошного місця. З часом, коли рахунок ув’язнених пішов на сотні тисяч, в’язень із три- чи чотиризначним номером викликав повагу навіть в охорони, адже зумів пережити найстрашніші та найважчі часи в Аушвіці. 

Через два місяці після прибуття Комарницькому вдалося налагодити взаємини із в’язнями, які стояли достатньо високо в табірній ієрархії, навіть з деким з адміністрації. Згодом він став "корисним гефтлінгом", тобто потрібним і капо (наглядачам за робочими командами), і адміністрації. А вже незабаром цей статус допоміг йому підтримувати земляків: членів ОУН(б), запроторених за проголошення Акту відновлення Української Держави, а також остарбайтерів-утікачів. Він підшуковував їм фізично легку роботу, допомагав із харчами тощо.  

Восени 1941 року до Аушвіцу привезли військовополонених червоноармійців, серед яких були й українці. Перших 450 в’язнів доставили на початку вересня 1941 року — це були політруки, так звані комісари. Одна з груп потрапила до Аушвіцу саме тоді, коли нацисти готувалися до масового вбивства євреїв окупованої Європи: остаточне рішення у цьому питанні ухвалили на конференції у Ваннзее в січні 1942 року. Одним з інструментів геноциду розглядали газ, який випробували 22 вересня 1941-го: всередину кімнати, вщерть заповнену пораненими і хворими військовополоненими, де, імовірно, були й українці, висипали гранули "Циклону Б".

Дещо пізніше, починаючи від 7 жовтня 1941 року, протягом місяця до Аушвіцу відносно невеликими групами доправили майже 14 тисяч радянських військовополонених. Залучали їх до найважчої праці, до так званих штрафних команд.

А розташували в окремій частині концтабору, без теплого одягу і практично без їжі: щодня видавали блідо-коричневий "чай", "юшку" із залишками картоплі та брукви й буханець черствого хліба з висівок, який між собою мали розділити шестеро осіб. Один із в’язнів, Андрій Погожев із Донецька, згадував: "Колони голих радянських полонених стояли в рядах цілий той час, а перед ними на бетоні лежали хворі і померлі. Під час апелю їх кількість зростала, оскільки люди постійно вивалювалися з рядів". Погожев — один із небагатьох військовополонених, які пережили Аушвіц, у 1960-х він написав спогади, що вийшли друком аж у 2000-х. 

Майже тисяча з цих 14 тисяч були українцями. Більшість із них потрапила в полон під час боїв за Київ та поблизу Мінська у серпні-вересні 1941 року. Як правило, це були вихідці з сіл або невеликих містечок, 30–40-річні, солдати, зрідка — сержанти. Такі в усьому світі становлять кістяк армій. Однак у цьому випадку українці воювали за чужу імперію, щоби загинути у "жорнах смерти" іншої. 

У безвихідних умовах вони таки намагалися боротися. Як це зазвичай буває у місцях без належної гігієни, Аушвіц став осередком хвороб. Серед інших — і тифу, який переносять воші. Військовополонені почали непомітно скидати комах на своїх катів — блокових, наглядачів, капо. Пізніше Данило Чайковський, один з ув’язнених бандерівців, написав у спогадах, що всі, хто отримав небезпечний "подарунок", померли від тифу. Як згадував Андрій Погожев, згодом військовополоненим наказали, щоби під час перекличок і відвідин начальства вони тримати руки долонями вгору. На початок березня 1942 року з 14 тисяч радянських військовополонених в Аушвіці залишилося від 600 до 800. Тих, які вижили, відправили в концтабір Аушвіц ІІ (Біркенау), який тільки будували.

Бандера-ґрупе

Поки військовополонені відбували неволю в Аушвіці, 15 вересня 1941 року нацисти масово арештували ще одних майбутніх в’язнів — членів ОУН(б). Це була помста за відмову скасувати Акт відновлення Української Держави. Декого з бандерівців арештували ще раніше: наприклад, Миколу Климишина, командира Північної похідної групи, 7 вересня 1941 року схопили біля Макарова на Київщині. 

Арештованих доправляли спершу до найближчої в’язниці: до львівської Тюрми на Лонцького чи станіславівської. А потім до Кракова до в’язниці "Монтелюпіх", у популярному варіанті — "Монтелюпа". 20 липня їх привезли до Аушвіца. Серед ув’язнених були двоє братів Степана Бандери — Василь та Олександр. 

Перші кілька тижнів були трагічними: бандерівців відразу відправили у так зване командо "Нойбау", тобто групу в’язнів, які працювали на будівництві нових бараків. Наглядач, поляк Юзеф Краль, побачив у цьому можливість помститися оунівцям за вбивство міністра Броніслава Перацького, який прославився політикою пацифікації проти українців. У перші дні закатували Василя Бандеру, який працював у відділі пропаганди ОУН у Станіславові. «Вони затягли його під час праці до льоху й обсипаного цементом запхали разом з убранням до бочки з водою та стали шурувати рижовою щіткою його обличчя і голову. Після того пігнали знову до праці й заставили бігати з тачкою та носити бігом цемент на поверх, а потім знову повели до льоху "мити"», — згадував бандерівець Петро Мірчук. Після цілого дня знущань Василь Бандера опинився у табірному шпиталі, так званому ревірі, який самі в’язні інакше як умиральнею не називали. Він помер 22 липня 1942 року, коли до табору привезли Олександра Бандеру, який працював у Римській станиці ОУН. Він загинув за кілька днів. Не пережив першого місяця неволі ще один бандерівець родом зі Стрийщини — Дмитро Яців — помер 19 серпня 1942 року. 

<p>Микола Климишин (1909 &mdash;2003)</p>

8 серпня 1942 року, через два тижні після першого етапу, прибув наступний. Тоді смерти від рук поляків ледь уник ще один оунівець — Микола Климишин. Внаслідок інциденту бандерівці сконтактували з так само ув’язненими колишніми офіцерами польської армії. Після цього можна було не боятися співв’язнів-поляків. По-іншому було з наглядачами й іншими табірними "достойниками". 

Тут несподівано посприяли обставини. Коли дружина Олександра Бандери, Марія Дюміні, італійка з походження і родичка графа Чіано, міністра закордонних справ Італії, отримала з Аушвіцу стандартне повідомлення про раптову смерть чоловіка "від сердечного удару", то відразу здійняла галас. У результаті провели розслідування і, щоб надалі уникнути насильницьких смертей, "Бандера-ґрупе" зібрали в одному блоці під номером 18. Через рік, наприкінці жовтня 1943 року, до "Бандера-ґрупе" приєднали українців із так званого львівського транспорту, тобто в’язнів львівської Тюрми на Лонцького, яких привезли до Аушвіцу наприкінці жовтня 1943 року. 

Невдовзі бандерівці налагодили систему взаємної допомоги, до якої також залучали в’язнів родом із центральних та східних регіонів України: остарбайтерів, вцілілих військовополонених та інших. Її принцип був простий — той, хто мав доступ до додаткової їжі чи одягу, мав обов’язком роздобути потрібне для слабших фізично товаришів. Керував процесом Микола Климишин. Завдяки такій "рятунковій організації" порівняно невелика "Бандера-ґрупе" зберегла переважну більшість своїх членів: у "марш смерті" взимку 1945 року, коли в’язнів Аушвіцу в люту зиму погнали пішки на захід, вирушило, за деякими підрахунками, 375 членів Організації. 

Остарбайтери та діти

Серед в’язнів-українців в Аушвіці найбільше було остарбайтерів. До Німеччини вони потрапляли на примусові роботи, тікали, потім їх арештовували й відправляли до найближчого концтабору. Відносно щастило тим, хто потрапляв у "робочі табори". Але тих, кого спіймали на Сілезії, Краківщині чи на Закерзонні, чекав Аушвіц. Серед його в’язнів і опинилися тисячі українських юнаків та дівчат. Від переважної більшости з них залишилися тільки записи в реєстрах померлих: ім’я, прізвище, табірний номер, зазначення про "самовільне залишення місця роботи", інколи професія. 

Часто серед них траплялися хлопчаки-підлітки, по суті, ще діти. "Забрали з України дитину й повезли, наче в ясир. А воно затужило за мамою. По дорозі зловили і дали до табору, наче якого проступника", — писав Данило Чайковський у спогадах "Хочу жити!". 

Найвідомішою, мабуть, є історія Вадима Бойка — шістнадцятирічного уродженця містечка Сквира, який потрапив на шахти в містечку Бойтен. За якийсь час він утік з одним товаришем. Десь в околицях Кракова втікача спіймали, як на гріх, неподалік якогось військового об’єкту. Запідозривши, що мають справу з розвідником підпілля, доставили не в поліцію, а в краківське гестапо. Кількамісячне слідство з катуваннями закінчилося висиланням до Аушвіцу, де Вадим провів наступні неповні два роки під номером 180649.

Єдиним порятунком для таких було опинитися під крилом старших в’язнів. Втім, якщо політв’язні намагалися оберігати таких дітей, то кримінальники робили з них, у кращому разі, прислужників, у гіршому — об’єктами задоволення сексуальних бажань.  

Інша історія — Михайла Майбороди. В Аушвіці він опинився у листопаді 1942 року тринадцятирічним "номером 75831" і, на щастя, потрапив під опіку бандерівців. Хлопчина народився 1929 року на Луганщині (хоча в деяких спогадах помилково вказано Полтавщину). До Німеччини потрапив разом із дорослими, вивезеними на примусові роботи. В Аушвіці перебував до лютого 1944 року, поки його не перевели в Бухенвальд, далі сліди губляться.

Лемки, подоляни, євреї

У лютому 1943 року з Криниці та недалеких лемківських сіл — Лабовця, Поврозника, Котова — привезли кількадесят людей із трьома прізвищами: Ондич, Бладич та Сівак. Наймолодший з Ондичів народився 1905 року, тобто на момент загибелі в концтаборі мав 38 років, решта з родини — 1870-х років народження. Найстарша із Бладичів, Марія, народилася 1885 року, наймолодша, теж Марія, на момент загибелі не мала ще й п’ятнадцяти. Сіваки також опинилися за колючим дротом "від старого до малого", ніхто не дожив до кінця року. 

Залишається загадкою, за що в Аушвіці ув’язнили цих лемків. Причини арешту могли бути найрізноманітнішими: від несплати податку продуктами й до "політики". Тобто за участь молодших членів у спротиві окупантам чи за переховування когось небажаного. 

Влітку того ж таки 1943 року в концтаборі з’явилися групи молодих хлопців, явно виснажених важкою працею. Імовірно, це були уродженці Вінниччини, примусово зігнані на будівництво Гітлерової ставки "Вервольф", оскільки списки нових в’язнів і списки пацієнтів табірного шпиталю фіксують збільшення в’язнів родом із Вінницької области восени 1942-го та починаючи від серпня 1943 року. Більшість із них загинула в Аушвіці. 

Найтрагічніша доля спіткала останню хвилю в’язнів з України — закарпатських євреів, яких, починаючи від 12 травня 1944 року, почали вивозити до таборів знищення. У телячих вагонах тисячі людей везли через Кошице, де угорські конвоїри передавали своїх жертв німецьким і в такому супроводі потяги вже їхали на Аушвіц. У дорозі не давали ані їсти, ані пити — єдиною поживою було те, що вдалося захопити з гетто. Не дивно, що чимало людей не витримували "мандрівки". 

Таку хресну дорогу відбуло майже 86 тисяч людей. Після прибуття їх чекала селекція: дітей, старих та немічних зразу ж відправляли в газові камери, решту ж — на примусові роботи, до того ж євреям зазвичай доручали найважчу, часто безглузду роботу. Заледве кожен п’ятий пережив Аушвіц. 

Скільки їх було?

За оцінками Інституту національної пам’яті, усього Аушвіц пройшло приблизно 120 тисяч в’язнів з України, із них 86 тисяч — закарпатські євреї, які кілька днів були громадянами незалежної України — від 15 березня 1939 року, коли Карпатська Україна проголосила свою державність. 

Більшість в’язнів загинула, вбита непосильною працею, знущаннями, побоями, голодом і холодом. Більшість закарпатських євреїв вбили в газових камерах відразу ж після прибуття в Аушвіц. 

Українці в Аушвіці були переважно невидимими, тобто в’язнів нацисти реєстрували за громадянством. Тому українців записували як поляків, коли йшлося про вихідців із заходу України, і як росіян або громадян СРСР, коли йшлося про народжених на території Союзу, або як чехів чи румунів. Омелян Коваль, один із мемуаристів, член ОУН(б), який, переживши війну, емігрував до Бельгії, зафіксував парадокси такої практики: «Яке гумористичне видовище склалося, коли наша українська група сімох отримала чотири різні класифікації: двоє наших друзів з Закарпаття отримали "Ч", троє з терену Галичини позначку "Р", один отримав номер без позначки, бо його батько жив у Варшаві й користувався нансенівським паспортом, один отримав чорний трикутник з позначкою "R", бо був з теренів Східньої України. Отже, сім українців мали чотири категорії національної належности». 

По суті, якщо в інших бранців нацисти відбирали здоров’я, час, життя, то українців вони позбавляли ще й національної належности. Тому українські жертви нацистських концтаборів ще потребують вивчення.