Будні в Аушвіці у карикатурах. "Альбум політв’язня" Паладія Осинки

file_page-0001
Паладій Осинка "Альбум політв’язня", Мюнхен, 1956 рік Фото: diasporiana.org.ua
Go to next

11:06, 30 жовтня 2024

Go to next

Року 1946-го у повоєнному Мюнхені побачив світ "Альбум політв’язня" авторства Паладія Осинки. У форматі жартівливих шаржів автор книжки зобразив будні одного із найбільших нацистських концтаборів. "Життя в’язнів в німецьких концтаборах було занадто жахливе, щоб його можна було в цілості схопити в безпретенсіональних картинках, і занадто неймовірне для тих, що самі не перейшли цього пекла…", — писав автор, пояснюючи свій специфічний підхід. Вочевидь, він знав, про що говорить. Бо під псевдо "Паладій Осинка" крився багатолітній в’язень Аушвіцу Петро Балей.

DSCN3425.JPG

Павло Артимишин

кандидат історичних наук, науковець, дослідник проєкту "Локальна історія"

img_65bd081745065

Петро Балей (1912—2003)

Фото: esu.com.ua

Петро Балей народився 29 січня 1912-го на Холмщині — у селі Ощів Грубешівського повіту. Після завершення Сокальської гімназії він став студентом правничо-економічного факультету університету у Любліні. Однак вищі студії зміг завершити лише напередодні Другої світової війни у 1939 році. Адже після арешту влітку 1934-го через членство в Організації українських націоналістів та активну діяльність на Сокальщині, декілька місяців перебував в ув’язненні у Березі Картузькій.

Вийшовши на волю, на початку 1935-го паралельно з навчанням заробляв на життя приватними лекціями, а також проходив безоплатну практику в сокальському Повітовому Союзі Кооператив. Ця справа намарно не минула — здобуті навики дозволили йому зрештою успішно завершити курс кооперативного організатора та ревізора кооперативного діловодства і розпочати роботу в організаційному відділі кооперативного Союзу на Сокальщині, Радехівщині, Горохівщині та Белзщині. 

У цей період Петро одружився з учителькою радехівської "Рідної школи" Лідією Метельською. 21 вересня 1938-го в молодої пари народився єдиний син Вірослав — майбутній відомий диригент, піаніст і композитор.

Початок Другої світової війни застав сім’ю Балеїв у Белзі. Хоч, відповідно до таємного протоколу пакту Ріббентропа — Молотова, Белз мав відійти до радянської сфери впливу, втім в результаті опинився у нацистській зоні окупації. В цих умовах 1940-го, вже як дипломований юрист, Петро Белей розпочав практику помічника адвоката у Белзькому суді. Але вже через рік, у вересні 1941-го, як члена ОУН його заарештувало гестапо та ув’язнило в краківській тюрмі Монтелюпіх. Після десяти місяців слідства його вивезли до Аушвіцу — одного з найбільших нацистських концтаборів.

"Більше з гумористичного боку, ніж з трагічного"

Після звільнення з ув’язнення у 1944-му у перші повоєнні роки Петро Балей проживав у Мюнхені, як і чимало інших оунівців — колишніх в’язнів нацистської репресивно-каральної системи. 

Пережите та побачене під час перебування в концтаборі Балей вирішив зобразити у форматі шаржів-карикатур та видати їх окремою невеликою брошурою "Альбум політв’язня", яка побачила світ у столиці Баварії у 1946 році під псевдонімом Паладій Осинка. 

Видання профінансував дипломат, політичний діяч, консул Української Держави та Української Народної Республіки в Мюнхені у 1918–1921 роках  Василь Оренчук. Англійською мовою тексти переклав журналіст, військовий історик, учасник повстанської боротьби під час Другої світової війни Лев Шанковський.

Bundesarchiv_B_285_Bild-04413,_KZ_Auschwitz,_Einfahrt

Аушвіц-Біркенау, 1945 рік

Фото: wikipedia.org

Свій специфічний підхід до ілюстрування в іронічній формі найжахливіших явищ сам автор пояснив у передмові до видання так: "Життя в’язнів в німецьких концтаборах було занадто жахливе, щоб його можна було в цілості схопити в безпретенсіональних картинах… і занадто неймовірне для тих, що самі не перейшли цього пекла, щоби могли в цілості цю правду сприйняти. Бо ця правда була така неймовірна, що межувала з фантазією. Тому автор… старався поза малими вийнятками підійти до цієї проблеми більше з гумористичного боку, ніж з трагічного, хоч уже саме охоплення фактів з гумористичною закраскою, дає образ повного трагізму політв’язня німецького концтабору".

Передмова до брошури є сама собою цікавою, адже йдеться про один із перших аналізів ролі та місця українців у Другій світовій війні. За твердженням Балея-Осинки, йшлося ні про що інше, як "продовження вікової боротьби українського народу за самостійну державу, за право життя на власній землі самостійним життям", як це вже було тоді, коли ворогами були "буревійні орди Тамерланів, Батиїв, Османів" і решта "захланних сусідів, що заховані за українським валом зо сторони Азії". Бо в Україні завжди пам’ятали про "величні періоди свойого державного життя, як часи Святослава Завойовника, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Ярослава Осьмомисла та короля Данила… героїчні моменти боротьби за відновлення Української Держави, як повстання Богдана Хмельницького, боротьба гетьмана Івана Мазепи проти царя Петра І., революційний змаг в роках 1917-21, відновлення української державности в найбільш демократичній формі Української Народньої Республики, визнаної навіть її ворогами".

licensed-image

Вхід до концтабору Аушвіц-Біркенау

Фото: wikipedia.org

Тому-то вже у вирі чергового світового військового протистояння боровся і на фронті, і в запіллі водночас із "деспотично-диктаторськими режимами" й совєтських, й нацистських окупантів, які заперечували можливість появи незалежної України, розглядаючи її виключно як "резервуар сирівців та хліба".

За це, врешті, і доводилося боротися не лише на полі бою, а й за колючим дротом концентраційних таборів. І де, попри моріння голодом, тортури та смерть товаришів, українських в’язнів не вдалося зламати, бо, як писав автор брошури, кожен із них знав, "за що карається та за що вмирає" та "гідно йшов рука в руку зо всіми свободолюбними народами через це пекло і світив прикладом солідарности для всіх політв’язнів всіх народів проти спільного ворога, маніфестуючи незламну волю українського народу та зрілість на самостійне життя".

"Пам’ятка для тих всіх, що перейшли пекло на землі"

На славу й у пам’ять таких і присвятив свій "Альбум" Петро Балей, аби мотиви концтабірного життя, зафіксовані на карикатурах, стали "пам’яткою для тих всіх, що перейшли це пекло на землі, а для кожного українця і чужинця хай послужать документом боротьби українського народу за його найвищі Ідеали".

Таких пам’яток у виданні 15.

Перше — непідписане зображення в’язня, який безнадійно хапається за колючий дріт концтабору "Аушвіц" (який ще й, вочевидь, був під електронапругою) під суворим контролем озброєного вартового на табірній вишці.

587746ff6320613e33bbe5dba0deac7f_L
Усі фото: ounuis.info

Друга (і перша з підписом) карикатура іронізує над табірним гаслом "Arbeit macht frei" — "Праця робить вільним". Насправді ж хіба що "Визволює від життя". Як приклад — зголоднілий в’язень, який за те, що вкрав брукву, був покараний "гандбідою" — повішанням за руки, викрученими дозаду.

На третій зафіксовано момент перед побиттям палицею "цуганга" новоприбулого в’язня концтабору (судячи з підпису-уточнення ним був колишній крайовий провідник ОУН на західноукраїнських землях Богдан Кордюк). Для нього ще, вочевидь, дивина, що можуть так жорстоко бити ні за що. А от "для старих, привичних в’язнів це очевидна розривка", — так, принаймні, стверджується у підписі до шаржу.

На четвертій карикатурі — "апель"перекличка в’язнів шостого табірного "бльоку", серед яких, як свідчить підпис, можна побачити колишнього сотника Галицької Армії, співзасновника Української військової організації Михайла Кравціва, одного з лідерів "бандерівського" крила ОУН Лева Ребета, одного з ідеологів ОУН Степана Ленкавського та інших.

На п’ятому малюнку — ще одна фіксація безпричинних та неминучих ударів ув’язненого палицею.

Хоч інколи "причиною" була — "організація", тобто крадіжка — харчів, як-от цукру, мореними голодом в’язнями — про що свідчить одна з карикатур.

Але хіба можна назвати людину крадієм чи злодієм, якщо йдеться про порятунок життя? Однак такі діяння концтабірних "музульман" (виснажених в’язнів) для "форарбайтерів" — в’язнів-наставників над меншою групою в’язнів — все одно порушення, принаймні, так зафіксовано на ще одному шаржі "Альбуму" (де прототипом "музульманина" став ще один оунівець Борис Вітошинський).

Та й колективна відповідальність в "Аушвіці" була буденністю — достатньо було хоч одному з "коммандо" — групи в’язнів, призначених для певної праці — взяти, скажімо, ганчірку для чищення велосипеду — покарання двадцятьма п'ятьма ударами палкою діставав кожен із них, як зображено на відповідній карикатурі.

Бувало, серед в’язнів випадала й "хвилинка щастя" — як-от, коли "штрассенрайнігером" (замітачем вулиць) натрапляв на "цюк"недокурок — і це ж коли досі був курцем, але вже місяць був позбавлений через суворий режим такого "блага" (на зображенні такий "курець" — Степан Ленкавський).

Або ж коли через зміну "людяної сторожі" вдавалося "організувати доживлення" — навіть, якщо при годуванні табірної птиці серед "Фельдшойне-Бабіц" — групи в’язнів, які будували амбари для ферм, організованих СС неподалік села Бабіце неподалік Аушвіцу.

Або коли при якійсь неділі "свій хлоп" з кімнатних впорядників міг просто запропонувати цигарку — як це зафіксовано на карикатурі, де справа наліво можна побачити: Миколу Мостовича, Лева Ребета, Василя Пасічника, Степана Ленкавського та Михайла Кравціва.

Та все ж більше у концтаборі було жахливих речей — як-от "дорога смерті" — "вибірка до газу", коли навіть хтось востаннє в житті встигав вкусити кусень хліба, і сама загибель в’язнів у газових камерах (на зображенні Балей Осинка називає їх "газовою коморою").

На передостанньому шаржі "Альбуму" — два типи таборової ("лагрової") аристократії — керівника блоку ("бльокового") та "Капо" — привілейованого ув’язненого, призначеного СС для нагляду за примусовою працею інших ув’язнених та для виконання адміністративних завдань.

Сповнена іронії й остання, п’ятнадцята, карикатура видання, на якій видно трьох ув’язнених. А точніше — колишніх в’язнів, бо ж у підписі зазначено, що на календарі 14 травня 1945-го — шостий день після завершення війни у Європі. "Воля! — пише у супровідному до зображення тексті, — Простір відкритий і золотиста весна. Чому ж оці щасливці не летять вітром до цієї вимріяної, та неймовірної волі?...". 

Напевно ж тому, що розуміли — частина з них стануть репатріантами до радянської "батьківщини", де їх можуть чекати ще роки "за колючим дротом" та знову при примусовій праці — цього разу у совєтських ГУЛАГах.

Інших попереду могли очікувати роки у таборах переміщених осіб (Ді-Пі) у західних зонах окупації Німеччини. Та й, у будь-якому разі, — подальші десятиліття на еміграції.

Така доля спіткала самого Петра Балея. У 1948-му, після кількарічної праці в Мюнхені у видавництві місцевого тижневика "Українська Трибуна", він став комендантом табору Ді-Пі у Реґенсбурзі. Лише через рік зміг переселитися із дружиною та сином до США.

На американському континенті почав вивчати цивільну інженерію, згодом відкрив власне бюро земельного планування та інженерних робіт, а на рубежі 1970–1980-х років очолював житлово-будівельну корпорацію. 

Водночас у пресі публікував власну аналітику щодо проблем суспільно-політичного життя української діаспори, українського національного руху, стану дисидентства в радянській Україні, тамтешнього становища української мови та літератури, критики державної та ідеологічної системи Радянського Союзу, а з відродженням Української Незалежності — перспективи розбудови державності. Відповідні статті та есе з’являлися в часописах "Українська Трибуна", "Свобода", "Америка", "Українські Вісті", "Сучасність", "Визвольний Шлях", "Нові Дні", "The Ukrainian Review" та інших.

Підтримував контакти і з українськими інтелектуалами, а в 2001 році став почесним доктором Національного університету "Києво-Могилянська академія".

27 вересня 2003 року на 91-му році життя Петро Балей відійшов у вічність. Спочинок знайшов за тисячі кілометрів від рідної землі — в окрузі Кларк штату Невада, США.

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію "Локальної історії" на Patreon!

Схожі матеріали

ольжич сео

"Тільки єдиного Олега Ольжича замордували"

IMG_7033 (1)

Українські бранці Аушвіцу

600

Едіт Еґер: "Навіть за найскрутніших обставин людина все-таки має вибір"

600.jpg

Майданек: найкраще місце після раю

кароліна 600

Кароліна Сулей : "Найважливіше — не визнати себе особою, призначеною для вбивства"

Святий вечір в таборі. Другий справа Іван Лучка, м. Томськ, 1954 р. 2

Колишні в’язні ГУЛАГу згадують, як святкували Різдво

9

Киянин, який створив фотосимвол Голокосту

600.jpg

Акція “Вісла”. Як українців виселяли з територій, де вони мешкали століттями

сео лозинський

Про наших скитальників та два острови. У День батька