Бандерівець, який обігравав нацистів в Аушвіці: історія Миколи Климишина

10:00, 26 травня 2021

1920.jpg

8 серпня 1942 року крізь ворота головного табору Аушвіц в’їхала крита вантажівка. Вона везла спеціальних в’язнів із краківської тюрми Монтелюпіх. Всередині перебували члени Організації українських націоналістів, заарештовані у вересні 1941 року. Причина арешту — ОУН (б) проголосила Акт відновлення Української держави.

Серед поневолених пасажирів був в’язень, який в Аушвіці створить підпільну структуру взаємодопомоги

116401_w_210.jpg

Олеся Ісаюк

співробітниця Центру досліджень визвольного руху, Національний музей-меморіал "Тюрма на Лонцького"

Bez nazwy-1.jpg
Микола Климишин. Фото 1949 року Фото: надала авторка

Відмова від втечі

Миколу Климишина, керівника Північної похідної групи ОУН (б), заарештували у вересні 1941 року в Макарові під Києвом. Це сталося майже через три місяці після проголошення Акту відновлення держави 30 червня.

За кілька днів до того, як в’язнів мали транспортувати із краківської тюрми Монтелюпіх в Аушвіц, ув’язненим націоналістам "з волі" передали інформацію про підготовку втечі. Вимагалося одного — їхньої згоди тікати. І хоч бажання поневолених були очевидними, Микола Климишин відмовився від пропозиції. Причина — на волі залишалися його дружина Олена, маленький син, решта родини. Він розумів, що у разі втечі всі вони самі стали б в’язнями Монтелюпіху чи Аушвіцу.

"Тоді я відчув усю повноту відповідальности, яка лежала на моїй голові... За нас закладниками були всі наші родичі, кожного з нас. І тільки те мене стримало від того ризикованого кроку», – пояснював Климишин у спогадах "В поході до волі"

96c23345a6e480da591fa8536b9a1097.jpg
Обкладинка книги Миколи Климишина "В поході до волі" Фото: crafta.ua

Микола з товаришами потрапили в дуже незвичайну тюрму навіть як на їхній чималий досвід підпілля і перебування у камерах-одиночках. Авжеж, в Аушвіці вбивали передусім непосильною працею. Але в’язнів підстерігав іще один підступний "убивця" — втрата сенсу й віри.

Багато в’язнів гинуло в перші дні чи тижні не так від жахливих умов перебування, як через неможливість перелаштуватися на філософію концтабірного життя. Споглядання масової загибелі людей, єдиною провиною яких було власне походження, – деморалізовувало. Це відбувалося під акомпанемент гасел на кшталт "Праця звільняє". Дійсність, у якій гинули мільйони, усвідомлення того, що тебе самого в будь-яку хвилину можуть убити, вселяла безнадію.

Другий "убивця" — розхитування віри в будь-який вищий сенс, відсутність мети для виживання. Філософія життя в таборі була цілковитим запереченням нормальної логіки. Навіть роботу добирали якнайбезглуздішу — возити по колу тачки з камінням або дезінфіковувати бараки, які збиралися демонтувати. В’язні зневірювалися, втрачали бажання діяти. Відтак відмовлялися від опору і згодом гинули.

auschwitz-birkenau_-_plan_of_august_1944.png
План концтабору Аушвіц-Біркенау станом на серпень 1944 року Фото: zbruc.eu

"В’язнів, не людей!"

Табірна "кар’єра" Миколи Климишина в Аушвіці теж виглядала апогеєм безглуздя.

Спочатку він випадково, завдяки знанню німецької і польської мов, став заступником блокового. Потім — разом з усіма — потрапив на важку й небезпечну роботу розбивання і транспортування каміння. Після цього – на привілейовану за мірками концтабору працю під дахом. Наступною "посадою" стала роль табірного прибиральника — заняття не важке, втім позбавлене шансів здобути щось їстівне чи тепле. Звідти працював у картоплярні, де можна було тихцем під’їсти. Після цього пощастило – опинився в “ауфнаменбюро”, у якому реєстрували новоприбулих в’язнів. 

У Климишина з’явився доступ до інформації про плани адміністрації щодо певних груп в’язнів – а це іноді було ціннішим за їжу.

Усі ці перипетії були долею випадку, збігом обставин, випадковою хвилиною доброго настрою охоронця чи когось з адміністрації.

Одного разу трапився промовистий епізод: Миколі Климишину довелося виконувати функції капо (уповноваженого в’язня) колони на марші. Він мав інформувати про кількість поневолених при вході в межу концтабору. Після того, як Климишин повідомив, що у команді є 50 людей, есесівець при брамі верескнув: "В’язнів, не людей!".

Порятунок на порозі смерти

Мабуть, уже з перших годин перебування в Аушвіці Климишин переконався, що краще було б таки втекти.

До новоприбулих, яких тримали в так званій кварантанніkwarantanna з польської – карантин, примудрився пробратися правознавець, публіцист Борис Вітошинський. Його з іншою групою оунівців привезли в Аушвіц двома тижнями раніше. Він поділився з новоприбулими інформацією про табірні порядки, а Миколі сказав: "За тобою поляки шукають, хочуть тебе вбити за Перацького".

Частина в’язнів-поляків вважала українських націоналістів винуватцями поразки Польщі у "вересневій кампанії" 1939 року. Тому наполегливо розшукувала banderowcow. Найбільший інтерес становили ті, які засвітилися у Варшавському та Львівському процесах, — їх знали. Двоє братів Степана Бандери на момент прибуття Миколи Климишина до Аушвіца вже поплатилися життям через своє прізвище.

Зі спогадів самого Климишина, наступного дня під час реєстрації хтось закричав серед юрби новоприбулих: "Матка Боска! То ж Климишин!". Кричав краківський аптекар Станіслав Гошковський, який випадково опинився поруч. Він вважав зустріч майже Божим знаком, оскільки свого часу на вимогу поліції написав довідку: начебто Микола Климишин купував у нього засіб від кашлю, який міг використовувати як складову вибухівки. Гошковський мешкав і працював неподалік квартири, яку винаймав Климишин, тодішній студент Краківського університету. Довідка, яку написав аптекар на вимогу поліції, стала доказом проти українця.

Bronisław_Pieracki,_płk.jpg
Броніслав Перацький – польський військовик, політик, державний діяч. Міністр внутрішніх справ Польщі в 1931–1934 років Фото: wikipedia.org

Року 1935 Климишина засудили до страти. Покарання згодом пом’якшили – замінили на довічне ув’язнення. Отож Гошковський вирішив, що несподівана зустріч — це можливість попросити прощення за свій мимовільний гріх.

Під час реєстрації новоприбулих Климишина ідентифікували: реєстраторами працювали переважно поляки та фольксдойче польського походження. Досить було Миколі вголос відповісти на запитання анкетувальника й зізнатися, що він уже був засуджений, і уточнити: за замах на Перацького, – як біля нього почав збиратися гурт охочих помститися. Тут і пригодилося втручання Гошковського. Він встиг прояснити, як розвивалася справа з купівлею "вибухівки" – і це врятувало від розправи.

Хоч ця історія і дуже яскрава, та насправді не вдалося знайти її підтвердження в інших джерелах. Списки в’язнів не зафіксували жодного Станіслава Гошковського, якого привезли б в Аушвіц того ж дня, що й Климишина. Отож або відбулося щось інше, або полякові-рятівникові було вкрай небажано "світитися" у повоєнній комуністичній Східній Європі.

Хай там як, досвід участи в ОУН усе ж таки обтяжував таборове реноме Миколи. Водночас набуті навички давали й очевидні переваги.

Організація українських націоналістів була підпільною структурою, ґрунтованою на високій мотивації її членів. Такі спільноти дають дві важливі речі для виживання у концтаборі: підтримку однодумців, а також гостру мотивацію вижити

Микола Климишин одразу сприйняв адміністрацію Аушвіца як ворогів і не витрачав дорогоцінного ресурсу на суто психологічну адаптацію до абсурдних умов табору.

"Конкуренція" для Гесса

Поступово Микола разом із друзями почав вибудовувати лінію оборони.

У перші ж дні уся компанія націоналістів потрапила на порівняно легку роботу – заклеювати клейкою стрічкою щілини у блоці. Наглядач, якого приставили до в’язнів, не дуже переймався обов’язками, а одного дня взагалі задрімав. Поки він куняв, Микола обережно пішов у розвідку сусідніми бараками. В одному з них знайшов гору взуття. Дібрав черевики свого розміру. Коли повернувся до місця роботи, послав кожного з товаришів поодинці у "взуттєвий" барак. До вечора всі добре взулися.

Головною здобиччю у концтаборі була тверда їжа. Один із "Бандерагрупе" зумів влаштуватися на розвезення хліба по бараках і командах. Робота давала можливість постійно під’їдати крихти й окрайці, а "законну порцію" хліба віддавати товаришам. Цей хлібовоз постійно приносив свою порцію Климишину, а вже той ділив її між найбільш виснаженими.

Надалі Микола довів свою благочинну діяльність до рівня системи. Василь Кардаш описував у тексті "Справжній друг і провідник» сцену, яка відбувалася щовечора: "Микола, проходячи повз ліжка цугангів (новоприбулих в’язнів) — тоді, як пригадую, були це молоді закарпатці — від одного до другого, перепитував: “Ви хліб на завтра маєте?”. Той, знітившись: “Та... та маю”. Микола тоном добродушного, але безцеремонного друга: “Ану покажіть”. Звичайно, той не мав що показати… По такій перевірці Микола йшов до нас обжилих вже номерів і розпоряджався, що котрий мав зорганізувати: той — пару черевиків, той — буханку хліба, той — теплу білизну".

qur4LijMUgs[1].jpg
Белей Петро "Альбум політв’язня". Апель (перекличка) шостого блоку. Зліва: Б. Рибачук, М. Мостович, невідомий, Я. Рак, М. Климишин, інж. Кравців, Л. Ребет, С. Ленкавський, П. Поліщук, Д. Чайковський, невідомий, Б. Лівак («Гуцько»), Пилипонько?, В. Пасічняк, Л. Мостович Фото: reibert.info

А ось так Данило Чайковський описував передавання вже зорганізованої допомоги:

"До Коваля прийшов доглядач і дав йому пайок хліба: “Передав тобі твій колєга, Мікóлай!” – сказав він. Хвороба виснажила Коваля і його нерви були податливі на жалощі. Він заховався під одіялом, притискаючи хліб до брудних грудей...".

Таким чином Микола Климишин створював конкуренцію адміністрації табору. Всюди, де сягала мережа взаємодопомоги "Бандерагрупе", вона задавала паралельний ритм й альтернативну насаджуваній адміністрацією систему цінностей.

Через п’ятнадцять років після війни вийшла книга іншого врятованого з концтаборів, психолога Бруно Беттельгайма. У ній згадано: 

"Якщо хочеш вижити, використовуй кожну хвилину для себе. Роби щось, не спи. Ти не можеш дати їм повної монополії на свої дії. Вони сподіваються, що Ти впадеш і заснеш — не спи!".

Микола поступово відвойовував для себе і своїх друзів монополію на дії, монополію на свій окремий ритм, на свою окрему систему цінностей.

"Зупинися!"

Взаємодопомога не обмежувалася лише "організацією". Інколи доводилося витягати товаришів зі списків на знищення. У цих справах не могло обійтися без контактів в адміністрації табору – і без уміння розбиратися в людях. Бо за звертання без дозволу працівник адміністрації міг відразу застрелити надто нахабного в’язня.

Одного разу Микола Климишин дізнався, що один із "Бандерагрупе" потрапив у список на ліквідацію як хворий на туберкульоз. Брат приреченого знав, що Климишин має доступ до рапортфюрера табору Паліча – у його владі було змінити списки стратенців. Іти до нього з проханням про милість було майже тим самим, що йти на смерть. Попри це Климишин пішов. Пощастило — він застав Паліча в доброму настрої і той, може, просто здивувавшись нахабству в’язня, наказав викреслити Андрія Пасічника зі списку. (Втім це не врятувало приятеля — через кілька днів його вбили ін’єкцією фенолу.)

512d58c-auschwitz-5.jpg
Так звана "постекетте", або заборонена смуга, при наближенні до якої вартові відкривали вогонь на ураження Фото: Олеся Ісаюк

Іншого разу вдалося в останній момент зняти з транспорту Михайла Кардаша. Для цього довелося ризикувати: за звертання до лагерфюрера Гесслера загрожувала куля в голову.

Якось Микола Климишин побачив молодого єврея, який "ішов на дроти" – простував у напрямку огорожі, через яку проходив електричний струм. Климишин крикнув: "Зупинися!". Це допомогло — в’язень випірнув із прострації. Виявилося, самогубець не бачив сенсу життя після загибелі в газовій камері усієї родини. Микола сказав: "Твоя родина вже не живе, а ти хочеш і себе вбити? Ніхто не може сказати, як то все закінчиться по цій війні. Не знаємо, хто переможе, але виглядає, що Америка переможе. Чому себе в таку пору вбивати?".

Микола Климишин вижив. У грудні 1944 року його звільнили з Аушвіцу, сподіваючись, що спокушені таким жестом націоналісти підуть на переговори. Натомість Климишин із рештою побратимів не без допомоги підпільної мережі ОУН за кордоном розчинилися.

Свідок: перепалка з поляками

Після війни Климишин увійшов до когорти, яка формувала закордонне крило ОУН (б) для майбутнього продовження боротьби в Україні.

У грудні 1963 року у Франкфурті-на-Майні розпочався судовий процес проти членів гарнізону Аушвіцу. За перебігом суду стежили жертви нацистів, яким вдалося пережити пекло концтаборів. Серед них були і члени "Бандерагрупе". П’ятеро з них зголосилися виступити свідками – сам Микола Климишин, а також Борис Вітошинський, Петро Мірчук, Омелян Коваль та Володимир Мартинець.

unnamed.jpg
Микола Климишин Фото: esu.com.ua

Климишина викликали останнім. Свідчив: "8 серпня 1942 року прийшов другий транспорт, у якому знаходився я. З того другого транспорту загинуло троє людей".

На цьому судовому процесі Миколу Климишина наздогнали не лише спогади про ув’язнення, а й відлуння старих конфліктів. Насамперед – польсько-українського. Найперше запитання, яке поставив Климишинові головний обвинувач, звучало: "Чи та група (тобто бандерівці) мала кращу ситуацію у таборі?".

Серія запитань експлуатувала стереотипи: чи не були, часом, бандерівці шпигунами для внутрішньої поліції Аушвіцу, чи не мали особливих привілеїв? Якщо читати протокол, то складається враження, що метою суду був не пошук справедливости, а відшуковування причини, чому окремі свідчення про злочин, виголошені певною групою, можна знехтувати.

Після перехресних допитів українців, а потім поляків у суді пролунало: "Можливо, як підозрює оборона, ненависть між українськими бандерівцями та поляками також за електричним дротом була настільки глибокою, що варто піддати серйозним сумнівам те, що повідомляють польські в’язні". Багато свідчень тонуло у взаємних пристрастях.

У повоєнні роки Микола Климишин захистив дисертацію з української літератури. Присвятив себе науці. Працював, зокрема, у Науковому товаристві імені Тараса Шевченка в Америці.

Схожі матеріали

Святий вечір в таборі. Другий справа Іван Лучка, м. Томськ, 1954 р. 2

Колишні в’язні ГУЛАГу згадують, як святкували Різдво

600.jpg

Акція “Вісла”: тоді й тепер

Auschwitz1.jpg

Найсумніша екскурсія на світі. Аушвіц-Біркенау

600.jpg

Майданек: найкраще місце після раю

600.jpg

Свобода – їхня релігія. Фінський історик Юкка Рислаккі про повстання у ГУЛАГу

600.jpg

Люди, з яких мали виселити Україну

1200х630.jpg

Шістнадцятирічний зв’язковий дивізії "Галичина"

600.jpg

"Якби не смерть Сталіна, повстання не було б", – політв'язень Євген Грицяк

600.jpg

Український арієць: неймовірна історія єврея Саломона Штрауса