Остаточне звільнення від "русского мира". Роздуми істориків про перші дні вторгнення

"Пролита кров остаточно звільнить нас від «русского мира»", – Олександр Зайцев

Нашій країні “пощастило” опинитися якраз у зоні цивілізаційного розлому між Росією і Європою, недаремно метафора “між Сходом і Заходом” набула в нас такої популярності. Дехто в минулому та ще й донедавна хотів бачити Україну таким собі “мостом” між двома світами, та з цього нічого не вийшло ні в 1917-1921 роках, ні в 1990-х, ані, тим паче, тепер. 

Україна зробила геополітичний і цивілізаційний вибір на користь Європи – не тому, що так вирішили її керівники, а тому, що кілька століть її історії переконали українців, що лише звільнившись від обіймів “старшого брата” і влившись у європейську спільноту Україна може відбутися як держава і нація. Це зрозуміли і в Москві, для якої війна проти України є одночасно і війною проти Заходу.

Дмитро Донцов заходив так далеко, що проголошував боротьбу з Росією колективним ідеалом українського народу. Ще донедавна це виглядало нісенітницею, аж нарешті Путін вирішив переконати українців, що і в цьому Донцов мав рацію. Насправді наш ідеал позитивний – інтеграція з Європою, а не боротьба проти когось. Але реальність така, що без рішучої боротьби з Росією до європейської спільноти нам не увійти.

І ще одне пророцтво Донцова, тепер уже 1956 року: “Доти не встоїться Україна як окрема індивідуальність ні культурно зі своїм мистецтвом, літературою, наукою, релігією, ні політично як самодержавна нація, ні навіть фізично як окремий народ, доки всі ікла й пазурі не будуть вирвані в московської гієни. Доки та людожерна нація не буде так виснажена, знекровлена й ослаблена, як, наприклад, колись татарське ханство або Франція по війнах, революції й Наполеоні. Доки цей хижак не буде загнаний у залізну клітку. Доки не знайде у своєму серці Україна давню варязьку міць”.

Я не поділяю погляду Донцова на росіян як на “людожерну націю”. Протести притомних росіян, хоч їх і меншість, дають надію, що це не так. І все ж за великим рахунком Донцов мав рацію, бо багато росіян і далі підтримують кремлівського людожера. Додам від себе, що знекровлення російського імперіалізму – єдина запорука переродження Росії в нормальну демократичну державу. Але до цього ще далеко, а поки що мусимо докласти всіх зусиль, щоб “загнати хижака в залізну клітку”. Боротьба буде важкою і не закінчиться завтра. Але в ній ми обов’язково переможемо.

Увесь текст тут.

"Київ об’єднав Україну", – Галина Пагутяк

Дух українців сильний, бо з-під совкового сміття світиться Київ – серце всієї України. І Архангел Михаїл тримає над ним свій заступницький меч. Київ об’єднує Україну, він тримається мужньо, як і всі міста і села. Але саме з Києва б’є оте чисте джерело національного духу і наповнює нас волею до боротьби за нашу свободу. 

Дух Шевченка, який провістив – “і вражою злою кров'ю волю окропіте”. Він знав, що так буде, що звільнення від ярма духовного і ментального устократ важливіше, ніж фізичне звільнення. І тепер настав час відділення, звільнення. І  це розуміють всі, окрім манкуртів і зрадників. 

Ліберальні писаки обурювались “кровожерними гайдамаками”, здригались від самого слова “Коліївщина”, останніми роками вилучали зі шкільних програм все нетолерантне. Але наша українська кров змила всю толерантність і показала, що ми – воїни, Архістратиг Михаїл – наш патрон, а Оранта розпростерла над нами крила.

Так що я сказала все правильно. Київ став нашою надією і джерелом сили, чого світ, звичайно, не може відчути, і зачаївши подих, спостерігає за боротьбою воїнів світла з потворами темряви. Тому, коли починає світати, ми відчуваємо силу Даждьбога.

Увесь текст тут.

***

"Метафора брами стала реальністю. Якщо її захисники впадуть, Мордор зруйнує всю Європу", – Юрій Волошин

Назва прекрасної книжки видатного українського історика Сергія Плохія “Брама Європи” для багатьох людей так би й залишилась метафорою. Однак драма, яку переживає наш народ сьогодні, її яскраво ілюструє.

Як виявилось, назвою своєї книжки професор Плохій дуче чітко окреслив вододіл між Європою і Недоєвропою (свідомо не вживаю термін Азія, щоб не ображати прекрасних людей, які належать до цієї цивілізації). Вододіл між цінностями: з одного боку, тими, що ми називаємо європейськими, а з іншого – цінностями “русского міра”.

Якщо шукати історичні аналогії, то на думку спадають автори козацьких літописів, які виводили наш народ з “яхветового кореня”. Цей народ був і є, як би він не називався в різні епохи – руський, малоросійський, козацький чи український – одним із європейських народів. Лише поневолення Російською імперією відрізало нас від Європи.

Наші предки завжди були найсхіднішою частиною Європи, за якою лежало щось схоже на толкієнівський Мордор. Просто в часи імперій і російської, й більшовицької цю європейськість постійно притлумлювали, а нашу культуру маргіналізували. Тепер, після 30 років відродження та пригадування, кремлівський карлик, який уявляє себе імператором, не зміг цього стерпіти і відправив на нас своїх орків. Метафора брами стала реальністю. Якщо її захисники впадуть, Мордор зруйнує всю Європу й увесь світовий порядок, а якщо встоять – Європа й далі житиме.

Мені видається, Європі пора нарешті усвідомити наскільки важливі ті, хто захищає її Східну браму й повернути їх у свою родину. 

Увесь текст тут.
***

"Коли ми переможемо, я б дуже хотів, щоб в наших полях і на вулицях залишилися підбиті російські танки й БТРи", – Олексій Сокирко

Є такий вислів — “à la guerre comme à la guerre” (“на війні, як на війні”). Він трохи затерся з часу своєї появи й часто вживається у зовсім різних контекстах. Для українців нині він має в усіх сенсах буквальне значення. 

Я належу до особливої спільноти, котра минуле завжди сприймала з більшою цікавістю, аніж сьогодення — істориків. Теперішня війна мобілізувала нас у абсолютно різний спосіб: музейники взяли до рук автомати, архівісти роблять запальні суміші, археологи патрулюють міста й села. Вчителі й викладачі, наукові співробітники й аспіранти кожен по-своєму наближає нашу перемогу.

Але і на війні наша фахова робота теж важлива, й ось чому. Зараз надзвичайно потрібно згадувати ті важкі часи, котрі ми вже здолали й усвідомлювати, в наскільки більш виграшній ситуації ми знаходимося тепер у порівнянні з минулими випробуваннями. В середині XVII століття молода Козацька держава, відстоюючи свій суверенітет, не мала жодного повноцінного союзника. Нині ми маємо за собою підтримку цілого світу. 

У визвольних змаганнях початку ХХ століття українська ідентичність була активним набутком лише частини суспільства. Зараз кожен з нас не мислить себе поза українським народом, якої б національності він не був. Кілька років тому, коли Росія вчергове зазіхнула на наше право існування, ми малу слабку відпірність і не завжди були готові боронитися. Тепер ми маємо армію, котра не лише обороняється, але й наступає.

Історики, пам’ятаймо, що збереження пам’яті про сьогоднішні події для українського суспільства й світу — теж наша робота, робота на майбутнє. Коли ми переможемо, я б дуже хотів, щоб в наших полях і на вулицях залишилися підбиті російські танки й БТРи. Не в музейних експозиціях чи на фото, а саме там, де вони були знищені нашими героями. Їх мають бачити наші нащадки, їх мають бачити сусіди, їх має бачити світ. Ця пам’ять буде дієвішою від “музейного” формату.

Історик, який часто каже, що “це вже колись було” має колосальний багаж корисної інформації — ділімося нею! Ми знаємо, як за тисячі кілометрів від батьківщини жив, бився й перемагав античний поліс-армія Ксенофонта, організовувалася герилья в Іспанії часів наполеонівських війн, як воювала армія УНР, Холодноярської республіки та підпілля УПА. Це різний досвід і епохи, але в них чимало речей для наслідування — від створення пасток і перешкод для ворога, диверсій і до написання листівок-звернень.

Ми вистоїмо, бо з нашими історичними генами інакше й бути не може!

***

“У страшних конвульсіях розпадається російська імперія. Вона не зможе існувати без Києва”, – Віра Агеєва

Важко долати страх, коли навколо стріляють і лунають вибухи, важко змиритися з втратами, з усім тим жахом, що шириться моїм рідним Києвом. Але я не хочу жити у концтаборі, в який Росія намагається будь-що-будь перетворити Україну. Як історик, добре уявляю, чим були роки сталінського терору, і не хочу жити у постійному страху, з жахом озиратися навсібіч. Я не хочу втратити право говорити те, що думаю, право обстоювати свої ідеали. Я ще встигла пожити в країні, де мене позбавляли змоги прочитати найпотрібніші книжки, я була студенткою, котру змушували зубрити ідіотські тексти радянських вождів. І я не хочу втрачати величезний здобуток нашої демократії – інтелектуальну свободу та повертатися у ту відразливу реальність.

Національна тожсамість ґрунтується на гідності. Втративши Україну, втратимо і свою людську гідність. У страшних конвульсіях розпадається російська імперія. Вона не зможе існувати без Києва, адже в основу своєї псевдовеличі, псевдолегітимності поклала українську історію, привласнила українські здобутки. Наша столітня війна з Росією нині увійшла в найгарячішу фазу.

Від полтавської поразки 1709 наша земля більше як 200 років не чула, як стріляла українська зброя. Революція 1917 відродила державність, а культурного суверенітету ми не втрачали ніколи, навіть  у лещатах сталінського терору. Ми зберегли себе як націю, свою ідентичність, і то навіть після Сандармоху, коли безпросвітного 1937 капітан радянської держбезпеки Матвєєв  садистськи розстрілював нашу еліту, митців, політиків, учених. Ми ніколи не приймемо пантеон російських героїв, бо в нас інші цінності.

Підкоритися зараз – це зрадити тих, хто загинув під Крутами, хто боронив Київ року 1918. Врешті тих, хто загинув у середмісті столиці 2014 і хто віддав своє життя вже у ці воєнні дні. Мусимо долати страх і робити все, що в наших силах, мусимо зостатися побіч світла і не дати пекельній тьмі опуститися на нашу землю.

***

“Росія – велика країна з дрібною душею. Україна – навпаки, і тому вона переможе”, – Сергій Громенко

Росія – велика країна, безглуздо було б з цим сперечатися. Завдяки своїм розмірам, чисельності населення та власній зброї вона виграла багато війн. Це історичний факт, хай би як неприємно його визнавати.

Однак “великий” не означає “непереможний”. Крихітна Японія, яку заледве почали помічати на мапах, завдала Росії дошкульної поразки у 1904 і 1905 роках. Провал Петербурга спричинив революцію, яка підірвала підвалини монархії.

Відносно невеличка Польща, не без допомоги українців, звісно, вийшла переможницею із війни 1920 року. Так, полякам спочатку довелося відступити майже всі землі на схід від столиці, але потім у вирішальну мить під Варшавою червоні росіяни були розгромлені. Це поклало край сподіванням Москви на світову революцію.

Маленька Фінляндія у 1939 році хоч і змушена була піти на поступки Радянському Союзу, зате завдяки відчайдушному опору вбереглася від повної капітуляції та перетворення на 16-у республіку. А поразки кремлівських військ переконали Гітлера у низький боєздатності червоноармійців, і не варто нагадувати, чим то скінчилося.

Нарешті Афганістан, хоч і був повністю окупований на 10 років, все ж вийшов переможцем із війни з “шураві”. А відступ радянських військ став одним з ключових причин колапсу всього СРСР.

Тому немає нічого дивного, що порівняно мала Україна так запекло борониться проти Росії – тому що в українців є реальний шанс на перемогу. Бо це народ з великою козацькою душею – відкритою і вільнолюбною, але безжальною до ворогів.

Століттями росіяни розповідали байки про міць власної армії, до складу якої найчастіше входили й українці. Тепер ми побачимо, чого вони варті не лише без України, але й проти України!

Перемога близько!

***

“Російська агресія – остання відрижка русского мира”, – Ярослав Грицак

Доля всього світу зараз залежить від того, що робиться в Україні і навколо неї. Цей висновок не є новим. Те саме говорили про Першу і про Другу світову війну. 

Історія повторюється. Але зараз вона є іншою. Зараз ми маємо українську владу, українську армію, українське суспільство – двома словами: українську націю. І вона показує виняткову мужність гідність і спротив. А також – вперше за всю українську історію – маємо солідарність Заходу. 

Це поєднання внутрішніх і зовнішніх факторів гарантує нам перемогу.

Російська агресія – остання відрижка "русского мира". Він не має перед собою майбутнього. 

Україна виходить з тіні Росії, хоча й у найбільш драматичний і місцями трагічний спосіб. Але ми прощаємося з цією тінню, яку відкидала на нас Росія в минулому і відкриваємо свою нову сторінку історії.

Скоро ми вернемося до своєї звичної роботи: писатимемо тексти, даватимемо інтерв'ю і дискутуватимемо про своє минуле. А поки ми переходимо через ці тривожні часи, не забуваймо про головне: дбати про тих, хто потребує нашої допомоги. 

Покажімо собі і всьому світові, що ми не спільнота підданих, як це було за російських та радянських часів, а суспільство вільних громадян, свідомих власної гідності.

Доля всього світу зараз залежить від того, що робиться в Україні і навколо неї. І цей світ буде набагато кращим, коли ми переможемо. Слава Україні!

***

“У ці дні остаточно формується сучасна українська нація”, – Євген Головаха

Не вперше в історії нашого народу настають важкі часи випробувань, коли вирішується його доля, коли доводиться захищати право бути хазяїном на своїй землі. Упевнений, що саме в ці дні остаточно формується сучасна українська нація. Сьогодні саме Україна захищає не тільки свій демократичний вибір від  навали, але й перспективу збереження свободи і демократії в усьому світі. 

Тепер вже ніхто у світі не спитає, "що таке Україна і чим вона відрізняється від Росії?". У кожному куточку тепер відомо, що Україна – це сучасна демократична країна, яка кинула виклик найстрашнішій загрозі для світової цивілізації – путінській Росії. 

Саме нам українцям вдалося те, у що багато хто з моїх західних колег вже не вірив: консолідувати та мобілізувати демократичні країни на боротьбу з неоімперськими зазіханнями на свободу і людську гідність. Схиляю голову перед захисниками нашої Вітчизни і всього демократичного світу, які зараз чинять спротив агресору. Слава Україні!

***

“Продовження історичної боротьби наших предків”, – Іван Патриляк

Другу добу Україна кривавиться у безпрецедентній битві за свободу і незалежність. Наші героїчні Збройні Сили вже покрили себе невмирущою славою, завдавши московським окупантам безпрецедентні бойові втрати. Тисячі окупантів щодня перетворюються на добриво для наших чорноземів. 

Ця боротьба є не лише екзистенційним змаганням сучасності, але й продовженням історичної боротьби багатьох поколінь наших предків. Не даремно воєнний злочинець Владімір Путін так часто апелює до нашої історії, намагається вкрасти нашу державну традицію, спаплюжити наших національних геніїв та героїв. Кремль готує для нас нові кайдани і нове рабство, нові депортації та Голодомори, нові розстріли й заслання! 

Але зараз український народ відповідає на зловіщі плани ворога з усіх видів зброї й у кожному пострілі, у кожному спаленому танку та збитому літаку крицею бринить відповідь великого народу: Україна житиме, Україна перемагатиме! Слава Україні! Героям Слава!

***

“Ця війна остаточно виб’є рештки дурниць про «три братські народи»”, – Максим Яременко

Мені здається, що ми зараз переживаємо вкрай важливий час, адже вкотре, але надзвичайно потужніше, розуміємо вагу єдності, сильної армії, громадянського суспільства та надійних партнерів. 

Я щиро сподіваюся, що ця війна остаточно виб'є з нечисленних голів рештки дурниць про "три братські народи". А також фіналізує смерть імперських російських амбіцій. Я впевнений, що на розповідях про цю війну, її героїчні сторінки, буде виховуватися багато поколінь українців.

Тримаймося, ми переможемо!