У ядрі. Як митці віднаходять силу в травмі

"СПЛАВ"

Коли мовиться про війну в нашій державі, то йдеться не тільки про сам акт війни, але й про її образ і наративи, які я намагаюся віднайти.

Адже вогонь війни перемінює нас на інших людей: зі зляканих і шокованих на зібраних і дієвих, часто спустошених, але таких, що долають страх і вірять у себе. Змінюється все, утворюється густий осад, і ми стаємо свідками антропологічного змішування людей у новий сплав. 

Роботи серії "СПЛАВ" виготовлені з бронзи — кольорового металу, що створюється завдяки поєднанню інших металів. Я використовую метод роботи зі зворотними об’ємами, "контрформами", і так виявляю людські постаті, зіштовхуючи їх із розплавленими масами металу, що їх оточує. 

Я вдаюся до методу, який за допомогою скульптурної форми охоплює обриси і фіксує простір навколо людини. Це дослідження стосунків людини з оточенням, звернення до питання свободи особистости в умовах агресії та інформаційних впливів.

"Вимушене співавторство"

У жовтні 2025 року я зі своєю колегою вирушили в експедицію в рідне місто Запоріжжя. Нас дуже лякає перспектива втратити його через війну, окупацію росіянами. Тож захотіли дослідити його місцеву історію та культуру, побувати в місцях свого дитинства. 

Однією з локацій були мальовничі плавні на острові Хортиця поблизу давнього козацького поселення Протовче. Коли ми туди потрапили, то зʼясували, що після підриву росіянами Каховської ГЕС у 2023 році вода відійшла. Замість безлічі заток ми побачили згорілий ліс. Незадовго до нашого приїзду там сталася сильна пожежа, яку довго не могли загасити. Видовище дуже вразило. 

Я вирішила, що дерево, яке скоро зникне, буде моїм "співавтором", тож використала його згоріле тіло як інструмент малювання. Роботи для експозиції "У ядрі" створені з часточок дерева, мого рідного міста, яке, сподіваюся, не повторить долю першого.

Акварелі з серії, розпочатої 2022-го

2022-го я розпочав серію акварелей, яка сьогодні налічує понад 160 робіт. Вісім із них представлені у виставковому проєкті Mercury Art Center. В них йдеться про повернення до забутої оптики. Це спроба побачити сучасну травму не лише як катастрофу, а як момент морального і духовного випробування, в якому знову постає питання відповідальности, любови до ближнього і справжніх цінностей. Я звертаюся до складних тем та станів, які проживають українці — біль, страх, полон, оплакування, вигорання, невизначеність, зміни, атаки, знищення, руйнування, втеча. Частково в них вкладений власний досвід: під Бахмутом в 2023 році я втратив брата Михайла.

Традиція іконопису виносить подію за межі конкретного часу і простору, переводить її у вимір вічности. Ці роботи зображують війну не як подію чи сюжет, а як глибинний злам, що проникає в людську тілесність, психіку й духовну структуру буття.

Нині я проживаю та працюю у Львові, тому повністю занурений в процеси нашого суспільства. В акварелі про вторгнення повертаюсь до 24 лютого — ми бачимо багатофігурну композицію, коли в кольорові тіла проникає чорна істота. "Дотик страху" може розкривати переживання під час бомбардувань нашого міста. "Вхід в темноту" — про стани відчаю, який відчуваю. "Процесія безголових" показує рух окупантів по нашій землі.

Саме через звернення до мови ікони ці роботи набувають виміру свідчення — тихого, але невідворотного, зверненого до вічности. Добре, що така виставка може об'єднувати різних митців та розкривати складні теми сьогодення. Мистецькі твори стають частиною пережитого досвіду та документації, бо вони розкривають внутрішній світ. Ми ділимось творчістю, і це може допомагати пережити важкі досвіди та продовжувати спільно боротися.

"Київський щоденник"

Kyiv Diary (2013–2015) — це щоденникова серія малюнків кульковою ручкою й аквареллю на папері A4. Вона охоплює активну фазу протестів та конфлікту в Україні від часів Євромайдану і складається з майже 400 аркушів. Тут метафорично відображені події, почуття, страхи та надії, що панували в той час і суттєво вплинули на повсякденне життя. Досвід реальности, зміненої війною — головний мотив.

Ідея почати серію малюнків, яка структурно нагадує щоденникові записи, виникла після того, як серед вечірнього натовпу в неспокійному Києві я побачила велетенське око, точніше, людину в костюмі ока.

Малюнки з "Київського щоденника" перебувають у певній опозиції до документа. Вони містять дуже суб’єктивний, особистий погляд на українські революційні та воєнні події, але також суміш своїх і чужих рефлексій, чуток, міфів, страхів, надій, передчуттів, пов’язаних із цими подіями. Що довше я працювала над серією, то очевиднішим ставало — роздуми про події, які розпочалися з місцевого протесту в Києві (звідти й назва Kyiv Diary), перетворилися на роздуми про визначальні риси людської природи як такої.

"Стіл переговорів?", "Листи до моєї бабусі, яка помирає в окупації"

"Стіл переговорів?" був створений впродовж літа 2022-го. В той час я мала на руках немовля, й перебувала в Австрії. Дружній музей намагався зробити все, аби я не зациклювалася на проблемах біженства і продовжувала бути художницею. Так у мене з'явилася можливість працювати на найстаріший керамічній фабриці Європи, Gmundner Keramik.

Ця робота — чиста рефлексія на життя, яке відбувалося навколо. Різниця між життям країни-ворога, де все відразу було поставлене на рейки війни, і мирними європейськими містами була драматичною. Я споглядала контраст реальностей. Тож "Стіл переговорів?" — персональна робота, розмірковування і візуалізація того, як я почувалася в той момент. Весна 2022 року ознаменувалася дебатами європейських інтелектуалів про те, як Україні примиритися з Росією, виконавши вимоги агресора. Після того, як в Ірпені, Бучі, Бородянці, Ізюмі та інших містах виявили докази геноциду, стала явною і виразною вся абсурдність цих заяв. 

Робота — керамічна цілість кінцівок, розірваних тіл і побитої плоті, яка символічно тягнеться від сходу до останньої точки, видимої на західному горизонті. Процес його створення — мій традиційний спосіб творчости. З мене знімали зліпки, в які я викатувала м’яку глину, висушувала її і робила композиції. Стіл вкритий соками тіла, кров’ю та квітами. Страждання понад межі наповнює твір мистецтва, через що біль випромінює світло і просвічує фізичні матеріали інсталяції. Завершила цю роботу влітку 2024-го.

"Листи до моєї бабусі, яка помирає в окупації" — це серія розписної кераміки, яка є носієм пам’яти, тілесного досвіду і переживань, пов’язаних із війною. Це листи, відправити які неможливо — через окупацію. Тож текст залишається викарбуваним на крихкому посуді, елементі дому, якого більше не існує.  Ця кераміка — посуд, який виготовляє австрійська фабрика. Щоби перевірити чи вироби добрі, на мануфактурі слухають як вони звучать. Якщо звучать не так, як треба — їх перемелюють на сировину. Я принципово використовувала у своїй творчости саме цей брак, бо мені було прикро дивитися на гори посуду, який викидали. Це відчуття здалось таким щемким, ніби воно стосувалося мене. Коли ти чужий, не такий, не так звучиш, то отже — на смітник. Я малювала акварельною технікою, адже це мій спосіб давати раду фруструючим подіям у житті. Втім, на глині малювала вперше.

"Опік реальности"

"Опік реальности" —  це серія, яку я створюю з 2014-го. Випалені шар за шаром листи паперу — як опік, як відбиток, як травма. Вона формує і створює нову реальність. Початок цієї серії збігається з фактичним початком війни, що став точкою радикального історичного та екзистенційного зламу. Відтоді було створено кілька версій цієї роботи для різних виставок і країн.

Ніхто не очікував війни. Ніхто не очікував травми. Вона не була усвідомлена наперед — вона просто з’явилася. Саме цей досвід раптовости, неконтрольованости й незворотности лежить в основі роботи.

"Райська брама", "Коли янгол падає, він залишає послання"

У рослинності "Райської брами" образи зародження і розпаду ототожнюються. Квітковий орнамент, зокрема лілія, відсилає нас до райських втрат періоду українського бароко. Більш впізнаваним орнаментом, що зберігся донині, тоді була виноградна лоза. Бо різноманіття символів і загалом коріння української культури знищувалося та витіснялося з історії.

Відчуття втрати розкривається у фрагментованому гнитті цієї рослини, коли її поверхню роз’їдають жуки. Це створює деформацію і пустоти. В цьому розкладанні лілія втрачає форму і наче стає схожою на троянду. Саме тут з'являється вкрай важлива думка про перехід: можливо, це гниття не фінальна точка, а процес трансформації, де виокремлюється вже інша, нова форма існування? Можливо, вхід у рай і є виходом з пекла?

Такі думки відкривають інший погляд на пробіли і втрати, що утворилися в глибинах культурної памʼяти. Тепер можна переосмислити їхню цінність і побачити, як саме формується культурно-історичний контекст під тиском політичних настроїв і турбулентности часу.

"Коли янгол падає…" — це фантомний лист із минулого в майбутнє, який ніколи не буде отриманий адресатом, рефлексія на "Повість минулих літ" і залишки алфавіту на стінах Софії Київської.

Твір є двомовним листом із минулого, утопічна й екзистенційна мета якого  попередити майбутнє і запобігти появі нових жертв. Певним чином тут розкривається неможливість цієї подорожі в часі та зазирання в майбутнє, але спроба уявити, що це могло статися. Зліва послання починається зі слів "Велика ціна для жертв стати жертвою омани". Стилістика речення наслідує давні написи церковнослов'янською мовою, що залишилися на стінах Софії Київської. З правої частини хреста текст продовжується вже старою латиною: "дайте любові шанс на землі подолати смерть". Ця утопічна ідея є певним видом провокації, що звертає погляд на межу наївного і грубої реальности.

Українське актуальне мистецтво ніколи не народжувалося в спокої. Кожне його покоління має своє травматичне ядро, і цим ядром щоразу стає досвід історичної тріщини. У цьому сенсі згадується постулат французького психоаналітика Лакана, який бачив у травмі структурну точку, навколо якої вибудовується суб’єкт. Вона не завжди усвідомлюється, не знімається поясненнями, але саме вона утримує цілісність.

Покоління 1990-х формувалося разом із народженням незалежности — в ситуації радикального розриву та необхідности заново вибудовувати ідентичність. Покоління 2000-х — через перший Майдан, досвід політичного пробудження, колективної дії та зіткнення з насильством. Сьогоднішнє покоління — покоління війни — сформоване російським вторгненням, постійною присутністю смерти, досвідом життя на межі зникнення.

"Ми не хочемо більше війни", — звучить у європейському просторі як етична позиція. Ми теж не хочемо війни. Але ми в ній живемо. Тому сьогоднішнє українське мистецтво — це мистецтво виживання й тримання реальности, а не відстороненого споглядання. Воно не дозволяє забути, але й не дає впасти у відчай. У ньому немає цинізму і немає ілюзій швидкого зцілення, зате є ясність і внутрішня стійкість. У ньому є просвітлення і віднайдення спокою після пережитого. Це про здатність перетривати втрати і рости далі. Людина як дерево: поранена, але жива.

Виставка "У ядрі" вибудована як послідовний рух траєкторією травматичного досвіду. Спершу ми наштовхуємося на травму як екзистенційну, руйнівну і водночас трансформуючу подію, що докладається до формування суб’єкта. Йдеться не про метафору чи будь-який інший художній прийом, виставка вияскравлює реальний досвід поколінь, що пережили війну, сліди якої відлунюють у свідомости, тілесности й мові мистецтва. 

Після травми настає Тиша, Спокій, Світло. На противагу німотній порожнечі вони утворюють простір переосмислення, нового слухання світу, де кожен жест, звук і тінь набувають сенсу. Тут кристалізується нове розуміння життя, утверджуючи при цьому не наївний оптимізм, а надію, яка відкриває усвідомлення справжніх цінностей, тримає стійкість і дозволяє тривати далі. Так мистецтво стає опорою для кожного з нас — як внутрішня вертикаль, стале запліччя, на яке можна опертися навіть у темні часи.