Третій зайвий. Скандал довкола домініканського монастиря в Тернополі

Влаштовані згідно місця і часу

Домініканці прийшли на українські терени найпершими з римо-католицьких чернечих орденів, ще до Батия. Саме на Поділлі вони мали найбільше своїх монастирів. "Пси господні"буквальний переклад латинського Domini canes — орден проповідницький і жебрацький. Для кляшторів вони обирали центри міст, а не заховані у лісах галявини — бо ж проповідники. Водночас зводили їх скромно, без витребеньок і зайвих прикрас — бо ж жебраки. Існувала навіть Книга конституції та наказів ордену, яка регулювала висоту костелів — не більше 30 стоп, тобто близько 9 метрів, і кляшторівКатолицький монастир — ці мали бути не вищі за 20 стоп, 6 метрів. Понад два поверхи сюди ніяк не втиснеш.

<p>Домініканський монастир у Тернополі, 1901 рік</p>

Конституція стверджувала: "Наші монастирі, уникаючи всього, що непотрібно і що справляє розкішний вигляд, повинні бути скромними та підпорядкованими цільовому призначенню, а також влаштовані згідно зі звичаями місця і часу, щоби нікого не згрішувати". Домініканці найдовше трималися за готику, будували наїжачені, маскулінні келійні корпуси: товсті стіни, крихітні вікна — виходила радше фортеця, ніж комфортне житло.

Все змінило гедоністичне XVIII столітя. Надто на фронтирному Поділлі. Війни та збройні сутички перестали бути постійним тлом тутешнього життя. Магнати багатіли — часом казково. Тепер можна було спокійно озирнутися на Європу, побачити, як рококо витісняє вже застаріле там, але малознайоме тут бароко — і спробувати утнути щось величне. Почалися справжні архітектурні перегони. Захмарно заможний Миколай Базилій Потоцький сперечався у розкоші новозведених храмів з родичем і сусідом Юзефом Потоцьким, ще одним багатієм. Інші землевласники не відставали. Костели зводили велетенськими, монастирі — красивими. Не встояли перед спокусою і домініканці.

Саме Юзеф Потоцький, великий гетьман коронний, заснував у Тернополі (тоді — ще Тарнополі) домініканську обитель — 1 жовтня 1746-го. Через три роки він дарував ченцям ділянку на північний схід від центру міста. В акті фундації меценат обіцяв довести будівництво до кінця і забезпечити кляштор на 12 осіб усім необхідним. А ще додав діляночку у передмісті під броварню, просторий сад і 6 тисяч злотих від села Стегниківці під Збаражем.

Жертви реформи

Грамота гетьмана збереглася, а от документів про сам процес побудови — катма. Лаконічні згадки в описі руської провінції домініканців 1753—1755 років згадують цей процес без подробиць. Хто будував, як — невідомо. Ймовірно, першими виникли келії — ще у 1750-х. Автором храму спочатку вважали коменданта кам’янецької фортеці Яна де Вітте або архітектора Павла Гіжицького. Пізніше віднайшли проєкт архітектора Августа Мошинського — швидше за все, саме він проєктував костел і його купол. А от вежі з багатошаровими дахами придумав хтось інший. Хто — поки невідомо.

<p>Домініканський монастир у Тернополі, 1910 рік</p>

1771 року онуки фундатора уклали угоду, за якою спадкоємець тарнопільського маєтку Францішек Потоцький зобов’язувався закінчити монастир, домурувати костел, обнести цвинтар огорожею та виконати оздоблювальні роботи. 120 тисяч злотих на будівництво мали бути поділені між Францішеком і його братами Юзефом, Петром і Вінцентієм.

Через рік стався перший поділ Речі Посполитої, Галичина перейшла під владу Габсбургів. Тривали прогресивні реформи Марії-Терезії, в краї почали масово ліквідувати монастирі. Під роздачу потрапив і ще недобудований домініканський кляштор у Тарнополі: тут облаштували канцелярію, військовий склад і кілька приватних квартир. Це не завадило 12 вересня 1779 року освятити костел — це зробив львівський суфраган Кристіан Цешковський. Храм отримав статус парафіяльного.

Далі гірше. 1820 року придворна канцелярія у Відні видала наказ про вигнання домініканців з Тарнополя та передачу їхніх будівель єзуїтам. З цієї нагоди склали опис костелу — храм був обладнаний досить скромно. Домініканці перебралися до Жовкви, вже наступного року в їхньому монастирі запрацювала єзуїтська школа. Через рік її підняли в статусі до гімназії, а 1823-го — до філософського кабінету для мирян і єзуїтських семінаристів. 1821 року відкрито пансіон, для якого архітектор Фіделіс Штадлер звів окремий будинок. Костелом теж опікувалися єзуїти — аж до "Весни народів" 1848-го. Тоді гімназію закрили, у кляшторі залишилося кілька ченців. 1856 року тут вже діяла світська школа-інтернат. Протягом 1870-х добудували крило з боку саду. Тепер тут розмістилися класи, спальні для студентів та професорів, кухня, гардероб, ванні кімнати. Прислуга жила у підвалі. 1891-го єзуїти додали ще один поверх до колишньої конюшні та покрили новий дах бляхою.

Коли до захисників прислухалися

Аж до кінця ХІХ століття єзуїти та домініканці плутано сперечалися за власність. Нарешті 1901 року вирішено побудувати новий єзуїтський костел і монастир, домініканський кляштор повернути, а інтернат — продати домініканцям. Єзуїти прихопили з собою скульптури святих з головного вівтаря та срібний оклад з ікони святого Вікентія Феррарського. 

Ще 1870 року негода пошкодила купол костелу — тепер вже важко розібратися, чи то весь, чи лише вежечку-сигнатурку. Давно не ремонтований дах споруди прогнив. Через замокання стін фрески відвалювалися клаптями. У поганому стані був і монастир, технічний опис і обміри якого зробили Антоній Мрочковський та інженер Олександр Цаккі. Негайно влаштували ремонт, витративши 44 тисячі крон. Тоді ж костел електрифікували.

1906 року група консерваторів Східної Галичини (щось типу сучасних захисників спадщини, тільки до тих все ж прислухалися) затвердила плани реставрації костельних веж. Проєкт вищого купола над навою виконав львів’янин Владислав Садловський. Результат містянам не сподобався. Вони написали обурений лист у фаховий варшавський журнал Architekt: «Та обставина, що шоломи були "набагато пізніше вкриті якимось братом-будівельником такими собі китайськими дахами", не свідчить про те, що вони погані та їх потрібно міняти на нові. Час створення шоломів, якщо вони хороші, значення не має. Так само, як і ім’я невідомого брата-будівельника. Що вони "якісь китайські", теж не псує архітектуру, тільки потребує виправлення, оскільки ці шоломи несуть радше місцевий вплив архітектури українських дерев’яних дзвіниць певного барокового характеру. Нічого: вони оригінальні, гарні, вони існують уже давно і надають церкві неперевершеного характеру. Цього цілком достатньо, щоб без обговорення відкинути будь-яку ідею будь-яких змін». Ще один текст на захист історичного вигляду храму написав історик мистецтва Францішек Кляйн. Авторитетів почули — і нічого міняти не стали.

1910 року домініканці отримали від міської влади згоду на добудову до монастирського флігеля кількох одноповерхових крамниць. Проєкт виконав будівничий Вільгельм Шахтер. Міська влада також зобов’язала святих отців відновити браму між крамницями та гімназією.

Обстріляний і пограбований

Під час Першої світової війни комплекс серйозно не постраждав — обійшлося пошкодженням даху та кількох скульптур на фасаді. В монастирі влаштували казарми, а дзвони "реквізували". Ґрунтовний ремонт здійснено у 1920—1923 роках: вставили понад 300 вікон, вибитих під час більшовицького обстрілу, відремонтували баштові шоломи та сигнатурку. В кляшторі звели 20 димарів, полатали дах, встановили нову кухонну піч, пофарбували кімнати та коридори.

<p>Домініканський монастир у Тернополі, 1920-ті роки</p>

На початку 1930-х світських орендарів остаточно виселили з монастиря, склади ліквідували. До кляштора підвели електрику, оновили вікна та двері. Тоді ж реставратор Збігнєв Горнунґ доручив домініканцям перенести труби для відведення дощової води з даху з пілястр бічних фасадів костелу, де вони були встановлені, до кутів. Аргументував, що це сприятиме підвищенню мистецького вигляду архітектури храму. Святі отці спочатку відмовилися виконувати забаганку. Та після втручання міської влади виконали всі побажання.

1939-го ченці звернулися до магістрату по дозвіл на перебудову інтернату. Фактично ця перебудова під керівництвом Владислава Тищика розпочалася ще до отримання відповідної згоди. Довести її до кінця не встигли — в місто прийшла Червона армія. В перші ж дні костел обстріляли з гармат — хотіли викурити звідти польських вояків. Пожежників, які прибули гасити вогонь, розстріляли, їхнього коменданта важко поранили.

До мародерства долучилися й містяни — з кляштора повиносили все, що можна було винести, відірвати чи відкрутити. Коли 1942 року в Тернопіль повернулися домініканці, їм довелося випрошувати в окупаційної влади кошти на відновлення. Кляштор підрихтували, вставили вікна, зробили новий дах на костелі — тимчасовий плаский. Відродження тривало недовго — 1944-го храм знову пошкоджено. За реставрацію взялися щойно наприкінці 1950-х. В костелі запрацювала картинна галерея, в монастир заїхав обласний архів, а в колишньому інтернаті розмістили урядові установи, магазини та квартири. 1989 року всі будівлі передали офіційно відновленій УГКЦ.

Вандалізм на тлі мовчанки

На паспорт об’єкта, вивішений біля будівлі монастиря домініканців, звернула увагу місцева активістка Дарія Веретюк. Там писалося, що має відбутися "реставрація з пристосуванням приміщень". Замовник — Тернопільсько-Зборівська Архиєпархія Української Греко-Католицької Церкви, архітектор — Юрій Вербовецький, головний підрядник — ПП "Креатор Буд". Двоповерховий келійний корпус на малюнку отримав третій поверх і дивної форми дах з віконечками, які проєктант чомусь скопіював зі споруди василіанської обителі в Бучачі.

Мистецтвознавці кажуть, що домініканський монастир у Тернополі — приклад зрілого бароко. Дехто вбачає тут певні риси рококо. Спеціалісти бачать певні стилістичні подібності з домініканськими кляшторами у Вінниці та Тиврові, а ще — з бароковими спорудами Польщі, Моравії, навіть Італії та Німеччини. Отже:

1. Хоча Книга конституції забороняла будувати високі та показні кляштори, епоха бароко все змінила. 6 метрів більше не були обмеженням за висотою.

2. Монастир вже був і школою, і квартирами, і складом.

3. Щобільше. Симбіоз влади та домініканців привів до прибудови до монастиря крамниць 1910 року.

4. В Україні кілька інших домініканських комплексів пережили більшу або меншу "ревалоризацію", коли двоповерхова споруда за документами по факту мала три, іноді навіть чотири поверхи — завдяки підняттю даху й облаштуванню мансардного поверху. Таке сталося у Мурафі, Кам’янці-Подільському та Летичеві. Всі три монастирі — пам’ятки національного значення.

Виходить, так можна робити?

Ні, так робити не можна. Чужий поганий приклад не дає дозволу на вандалізм. Не можна псувати чинний архітектурний ансамбль, цінний сам по собі. Це визначено Законом України "Про охорону культурної спадщини". Не можна не лише через те, що Україна в питаннях збереження спадщини керується постулатами Венеційської хартії 1964 року. І не тому, що збереглися креслення, плани та чудова стара іконографія цих об’єктів. Не можна ще й тому, що ми відповідальні за нашу країну — і за те, що залишиться нашим дітям від нашої спадщини. Єдиний і гармонійний ансамбль буде порушено. Перспектива з вулиці Чорновола, яка веде від вокзалу до центру міста, зміниться — башти собору будуть вже менш помітними. Натомість на вулицю тиснутиме келійний корпус.