Той, хто знайшов фортецю

Серпень 1957, м. Горлівка

Того року кінець літа був не таким засушливим, як зазвичай. Буяла зелень і сила-силенна квітів: дикорослих та насаджених. Повітря наповнювали п’янкі аромати, за якими губилися інші звичні тут запахи: вугільного пилу, диму із труб металургійних заводів, куряви. Михайло Рожко, якому нещодавно виповнилося 18, чаклував над фотоплівками. Він запланував створити колаж із портретів чотирьох своїх приятелів.

Фотографія стала одним із захоплень, якому Михайло віддавався особливо пристрасно. Хоч назовні його емоції були не дуже помітні — він завжди зберігав спокійний, трохи насмішкуватий вираз обличчя. Впевнені рухи й немовби вроджене відчуття фотокамери, об’єктива, плівки, проявників, фіксаторів, фотопаперу… Для багатьох його тодішніх знайомих, заклопотаних буденними справами, ці вміння здавалися справжньою магією.

Наприкінці літа 1957-го ці юнаки отримали відмітки про успішне закінчення практики: на будівництві каналу Сіверський Донець — Донбас. У Горлівці Михайло Рожко навчався у Будівельному училищі № 6, де здобув кваліфікацію машиніста баштового крана. Наприкінці 1950-х — на початку 1960-х, окрім будівництва каналу, також працював на інших великих будовах індустріалізованої Донеччини.

Робітнича професія і праця за здобутим фахом дали Рожку умовне зелене світло в тоталітарній "країні Рад". Він, виходець із сільської місцевости та ще й із "бандерівських" областей, отримав радянський паспорт і цілком "пролетарські" перші записи у трудовій книжці. Михайло не цурався і тим паче не соромився своєї роботи, але не зупинився на досягнутому. Активно вчився і прагнув здобути вищу освіту. А ще, попри велике коло нових друзів та знайомих, його все дужче тягло додому…

Листопад 1988, м. Дубляни

На два дні щороку життя у квартирі Рожків змінювало звичний ритм: ванна кімната перетворювалася на фотолабораторію. За той час Михайло Федорович проявляв частину з накопичених у тогорічній експедиції плівок і друкував незліченну кількість фотографій. Восьмирічний Василько зацікавлено спостерігав за дійством. Тато опускав у ванночку папір, витримував якийсь час — не дуже коротко, але й не довго, — і під рідиною виникали знайомі кам’яні обриси. Іще декілька митей — і фото підвішене для просушування. "Впізнаєш?" — усміхнено запитував батько, простеживши за синовим поглядом. І, не чекаючи відповіді, продовжував роботу. Василькові очі мовчки відповідала на запитання. Звісно, він упізнавав ці скелі — вже такі звичні для нього і все ще такі загадкові.

Вересень 1971, с. Урич

Двоє схвильованих студентів Львівського сільськогосподарського інституту навперебій розповідали своєму викладачеві та керівнику практики Михайлові Рожку про "дивні скелі". Студенти Володимир Лейзу й Олександр Андялоші — родом із Закарпаття, здивувати їх гірським ландшафтом складно. Тож Михайло Рожко із цікавістю вирушив із ними на околицю села.

Того дня видалася сіра, сира погода. Вона по-своєму підкреслювала велич і певну "дикість" цих скель. Викладач і студенти прогулялися довкола масиву, поки знайшли стежину на центральний майданчик. Дертися ще вище не наважилися: слизькі скелі не обіцяли безпечного підйому.

Уже перший огляд скель і слідів людської діяльности на них дав Михайлові Рожку змогу зафіксувати в записах попередні висновки, які зчитало досвідчене око художника й архітектора. Тут існувала величезна споруда. Розвинене просторове мислення та уява допомогли оцінити й масштабність будівлі. Але водночас у нього прокинувся азарт дослідника: "Хто залишив на цьому кам’яному згромадженні численні пази, вруби, заглибини? Що за будівля кріпилася за їх допомогою на цих скелях? Як можна було спорудити її без сучасного крана?". Він іще не знав, що пошук відповідей стане визначальним у його житті на наступні десятиліття.

Жовтень 1971, с. Урич

<p>Михайло Рожко</p>

Уже наступного місяця після перших відвідин урицьких скель Михайло Рожко зініціював і власними силами провів невеличку експедицію. Метою поїздки були обміри та фіксація конструктивних елементів гіпотетичної дерев’яної забудови на скелях. Окрім Рожка, першими експедиційниками стали студенти-архітектори Львівського сільськогосподарського інституту Павло Макар, Леонід Зелінський та Микола Гайда.

Хлопці вирушили зі Львова в п’ятницю ввечері останнім автобусом. Окрім намету, спальників, їжі й особистих речей, узяли зі собою теодоліт і рейку — обладнання для геодезичного знімання. До Підгородців приїхали о 23:00, а звідти подолали пішки ще 6 кілометрів до урицьких скель. Того вечора небо було безхмарним, світив місяць. У його світлі розклали намет і, втомлені дорогою, вклалися спати.

Прокинувшись уранці, експедиційники побачили величний скельний масив, освітлений вранішнім сонцем. Швидко поснідали і взялися до роботи. Обстежили пам’ятку, оглянули печери й величезну кількість пазів. За допомогою мотузки піднялися на верхній майданчик та одну з вершин. Михайло Рожко фотофіксував цікаві елементи, які їм траплялися. Також розпочали геодезичне знімання слідів на одній зі скель.

Робота розтягнулася на два дні. У зворотну дорогу експедиційники вирушили в неділю о 17:00. Запізнилися на останній автобус із Підгородців. Подалися пішки до жвавішої траси — із села Крушельниця до Сколе їх підвезло авто кіностудії. До Дублян вдалося потрапити аж о 3:00.

Перша спроба обмірів показала складність і масштабність завдання, яке постало перед експедицією. Кількість слідів від давньої забудови була колосальною. Роботу також ускладнювала необхідність час до часу дертися на стрімкі скелі. Деякі з пазів і врубів були недоступні без професійного альпіністського спорядження. Ставало очевидно, що обсяг такої праці потребував значно більше часу, людей та ресурсів. Та ці виклики ще дужче мотивували молодого викладача шукати способи їх подолати, щоб, зрештою, знайти відповіді на свої питання.

Осінь 1986, с. Урич

Хлопці й дівчата закінчували приготування. За декілька хвилин прибули останні гості, і "Шеф" дав команду вирушати. Десятки людей розтягнулися різнобарвною вервечкою від села до скель і далі до лісу. Частина учасників процесії були одягнені у стилізовані середньовічні костюми.

На чолі колони йшов Микола Кацал, засновник хорової капели "Дударик". Він виконував роль воєводи. Василь і Мирослава Рожки — у ролі дітей воєводи. Дорогу освітлювали лише нечисленні ліхтарики й кілька смолоскипів. Урешті колона зупинилася на галявині біля невеликої скелі, оточеної лісом. Біля неї грізно настовбурчився частокіл. А з-за нього грізно виглядали воїни в шоломах, пофарбованих сріблянкою та прикрашених пір’ям. Воєвода попросив впустити товариство у фортецю. Старший серед вартових запитав: "А чи з добром ви прийшли? Чи, може, ні?" Вони театрально розігрували сценку переговорів, активно торгувалися. І врешті досягли згоди: сторожа відкрила ворота фортеці та браталася із подорожніми.

Більшість гостей була щиро здивована: ніхто не очікував такого дійства. За цією сценою, усміхаючись у вус, спостерігав Михайло Рожко. За кілька хвилин уже палала радісна тустанська ватра. Експедиційники різних років вмощувалися довкола. За розмовами, спогадами, веселими оповідками й незліченною кількістю пісень минало святкування 15-річчя Рожкової експедиції.

1978-й, Львів — Урич

<p>Печера на верхньому майданчику Тустані</p>

На засіданні відділу археології Інституту суспільних наук АН УРСР постало питання про необхідність провести археологічні розкопки в Уричі. Усі присутні вже чули про архітектурні обміри Михайла Рожка на урицьких скелях. Знали і про те, що він активно вивчав археологію і брав активну участь в археологічних дослідженнях сакральних пам’яток Львова й области під керівництвом Маріанни Малевської. Але отримати дозвіл на проведення самостійної експедиції він іще не мав змоги, тож ішлося про патронажну участь когось зі старших колег-археологів.

Поїздка на розкопки до Урича для присутніх на засіданні археологів була би добровільною відмовою від розкопок на якомусь із їхніх об’єктів. Тому не поспішали зголошуватися. Ситуацію врятувала Лариса Крушельницька. Минулими сезонами вона проводила розкопки у сусідньому з Уричем Сопоті. Тоді ж познайомилась із Михайлом Рожком, який захоплено розповідав про свої відкриття на скелях. Вона з цікавістю ознайомилась із його напрацюваннями, дала декілька практичних підказок. І тепер вирішила погодитися на спільні розкопки в Уричі. Це відкривало нову сторінку досліджень.

На той час Михайло Рожко після досвіду, здобутого на індустріальних будовах на сході України, встиг попрацювати за своїм першим фахом і на Львівщині. Ще будучи машиністом баштового крана, він став студентом Львівського державного інституту прикладного і декоративного мистецтвазакінчив його 1968-го. Від 1965-го працював художником на Львівському виробничому художньо-рекламному комбінаті й в інших установах. Упродовж десятиліття1969–1979 був викладачем рисунка і скульптури на кафедрі архітектури Львівського сільськогосподарського інституту. Там він поєднував викладацьку роботу з організацією та проведенням експедиції з дослідження Тустані — давньої фортеці, яка існувала на урицьких скелях іще від княжих часів.

Ці дослідження були особистою ініціативою Рожка. Ресурсів на них інститут майже не виділяв. Експедицію проводили під час відпусток і в кращому разі поєднували її із практикою студентів-архітекторів сільськогосподарського чи політехнічного інститутів. У сезон експедиційники жили в наметах, урицькій школі чи інших адмінбудівлях, інколи в селянських хатах. В один із перших виїздів Рожко разом із декількома хлопцями заночували у верхній печері. Щоб ніхто випадково не вийшов із неї вночі й не зірвався, Михайло спав упоперек на вході. Коли вони прокинулися вранці, скелі були вкриті снігом. Тож довелося чекати, поки він розтане, щоб безпечно спуститися.

Поступово експедиція обростала традиціями. Окрім зміни атмосфери, нових відкриттів і пригод, тут витав дух свободи. Зашорена радянська буденність зникала в середовищі дослідників скель під керівництвом харизматичного Михайла Рожка. Його справедливість, почуття гумору, вміння організувати й надихнути на роботу вабили молодь. Експедиційники з повагою називали свого керівника "Шефом". Сформувалося ядро постійних учасників та однодумців, які їздили в Урич багато сезонів поспіль.

Сезон 1978 року за участи Лариси Крушельницької вперше поєднав в Уричі архітектурні й археологічні методи дослідження. Розкопки дали змогу частково підтвердити низку припущень Рожка щодо датування об’єкта. Та найголовніше показали перспективність і стали поштовхом для подальших археологічних досліджень пам’ятки.

1982-й, Київ

<p>Зліва направо: Юрій Токарський, Михайло Рожко, Юрій Лукомський, Юрій Дребот</p>

Київ того року отримував багато уваги. Партійна номенклатура вирішила масштабно відсвяткувати ювілей міста – 1500 років. Ніхто не зважав на сумніви науковців щодо достовірности датування: святкування мало важливе політичне значення для республіканської влади. Водночас на дослідження історії княжого періоду виділяли додаткові кошти.

На засіданні Президії Академії Наук УРСР головував Борис Патон. Наукова доповідь про Тустань, яку виголошував Михайло Рожко, привернула увагу академіків і мала схвальні відгуки. Було відзначено сміливі дослідження на стику декількох наук та отримані результати. Президія ухвалила рішення про створення Карпатської архітектурно-археологічної експедиції (КААЕ) з бюджетним фінансуванням.

У КААЕ з’явилося декілька штатних одиниць. Окрім керівника, постійні посади отримали молоді експедиційники: Юрій Лукомський, Роман Сулик, Віктор Сусак. Краще фінансування значно розширило географію експедиції. Її розвідкові загони працювали в Лаврові, Підкамені, Розгірчому, Бубнищі, Верхньому Синьовидному, Ужгороді, Середньому тощо. Дослідження охопили десятки пам’яток оборонної та сакральної архітектури. Польовий сезон тривав від травня до листопада. У той час там працювали десятки експедиційників. Із їхнього середовища виросло ціле покоління відомих українських археологів, архітекторів, істориків, художників.

1990-ті — 2000-ні, Львів — Урич

Основні обмірні й археологічні дослідження в Уричі команда КААЕ закінчила ще 1989 року. Перед Михайлом Рожком і його командою постало питання про створення нової інституції на базі пам’ятки та накопичених досліджень і знахідок. У 1994 році Кабінет Міністрів України оголосив комплекс пам’яток Тустані Державним історико-культурним заповідником, і він почав функціонувати як філія Львівського історичного музею. Існування заповідника в такому форматі робило установу функціонально досить обмеженою. Рожка така ситуація не влаштовувала, тож він вирішив зосередитися на науковій роботі. І від 1994 року працював у відділі карпатознавства Інституту народознавства НАН України.

У 1996 році побачила світ монографія Михайла Рожка "Тустань — давньоруська наскельна фортеця". В її основу лягли напрацювання понад двох десятиліть досліджень. У 1997 році на Львівському форумі видавців книжка зайняла перше місце в номінації "Україна, краєзнавство, історія".

Наприкінці 2001 року Кабінет Міністрів України визнав Тустань пам’яткою археології національного значення.

22 грудня 2004 року Михайло Рожко закінчив свій земний шлях. Через 10 місяців — 17 жовтня 2005 року — рішенням Львівської обласної ради Державний історико-культурний заповідник "Тустань" став окремою інституцією. Сотні тисяч туристів щороку приїжджають оглянути скелі в Уричі, археологічні знахідки експедиції, а також цифрові, графічні та скульптурні реконструкції фортеці. Справа життя Михайла Рожка й далі розвивається.