Той, який має два свята на рік

Наступник Велеса

Вшановувати святого Миколая на українських землях почали в Х столітті. Тоді княгиня Ольга побудувала на його честь один із перших християнських храмів – над могилою Аскольда і Діра. Імовірно, Миколай частково перебрав на себе функції язичницького божества Велеса. Він опікується воїнами та перевозить душі померлих на "той світ". Втім більшість часу проводить на землі, допомагаючи бідним у скруті, мандрівникам у дорозі, мореплавцям на морі.

Згідно з карпатською легендою, Миколай так ревно молився за знедолених людей, що золота корона сама впала йому на голову з неба. Коли Господь Бог запросив усіх святих на вечерю, запізнився лише Миколай. Прийшов у подертій одежині та брудних чоботах і пояснив, що допомагав дядькові витягати воза, який загруз у болоті. За свою доброту отримав нагороду: не одне, а два свята на рік.

Миколая вважають "старшим" серед святих. За столом він сидить поруч з Ісусом Христом і Пречистою Дівою. Поліщуки вірили: "Як помре Бог, то замість нього Николай буде богувати". У колядці з Київщини йдеться:

Що в коніц стола сидів Микола,
Голівку скланів, слізоньку ранив...
Що з тої слези потекли ручаї,
А з тих ручайов стало озеро,
А в тім озері сам Бог купався.

Також Миколай опікується землеробством – "по межах ходить, жито родить". У колядах він разом з Ісусом Христом слідує за плугом, допомагає господарю орати ниву, яку засіває Божа Мати.

У Куп’янську й навколишніх селах Миколині святки тривали три дні. Варили кутю і узвар, щоб наступного року забезпечити врожай на жито та плоди. На всій території України влаштовували заздравні обіди, на які готували ритуальне пиво й меди. Вірили: "Як перестануть Миколаю варити пиво, то й настане світу кінець".

 Ікона на камбалі 

До Скоропомічного Миколая звертаються при всіх негараздах і у важких життєвих ситуаціях. Його уявляють сивобородим старцем, що з’являється серед людей як подорожній або жебрак. На Звенигородщині читали молитву: "Ішов святий отець Миколай горою – вів челядь з собою. В чорне вбрався, чорним підперезався, с Чорного моря води брав, і душу, і тіло ратував".

Миколая шанували як чудотворця: він оживляє підступно вбитих, рятує від смертної кари невинно засуджених. Опікується вдовами й сиротами, таємно підкидає гроші біднякам, щоб забезпечити посаг їхнім дочкам. Попри милосердний характер, карає тих, хто працює у неділю, каже неправду, грає у карти, оскверняє ікони.

Також вірили, що святий має владу над холодними вітрами й морськими штормами, рятує кораблі, які потопають. У такі моменти до нього зверталися з молитвою. Давали обітницю: в разі порятунку суворо дотримуватися миколаївських святкувань, поставити хреста, придбати й оздобити ікону, а потім віддати її до церкви. В ХІ столітті після чудесного спасіння немовляти на Дніпрі на київському Подолі звели церкву Миколи Мокрого.

Ікона Чудотворця була на кожній чайці запорозьких козаків, стверджує Дмитро Яворницький. Рибалки Причорномор’я жертвували йому перший улов. А під час бурі виносили на палубу образ і служили перед ним молебень. Чумаки зображували Миколая на сушеній рибі, найчастіше – камбалі, та брали з собою в дорогу до Криму. Року 1906 археолог Іван Зарецький передав декілька таких ікон до Російського етнографічного музею в Санкт-Петербурзі. 

Повелитель зими

Гуцули називали зиму "святим Миколаєм", писав етнограф Володимир Шухевич. Миколай забирає ключі від осені у святого Дмитрія. А у травні, коли витрусить зі своїх міхів увесь сніг, передає їх святому Юрієві. Ходить горами із срібною трубою та сповіщає про початок зими. У селі Тюдів колядували:

Ой йик затрубив свйтий Никола,
Гори долини забілили ся…

Дні святого Миколая ділять рік на два півріччя: тепле й холодне, літо й зиму. Цей поділ закріплений у багатьох прислів’ях: "В кожнім році два Миколи: до першого не буває холодно ніколи, а до другого Миколи не буває тепла ніколи", "Один Миколай – з травою, а другий – з морозами", "Один Микола – холодний, а другий – голодний".

Примічали: "До Миколи нема зими ніколи. Як прийде свято Миколи, то він лопатами позмітає увесь сніг з неба і починається зима". На Поділлі цього дня в хату першим мав зайти чоловік – "полазник". Це віщувало багатство й щастя протягом року. Перед цим хазяїн мав пройти через подвір’я, дати худобині їсти та привітати її словами: "Дай, Боже, добрий день, щобись худібонька здорова була та й я з тобою ще й з своєю жоною!".

На Київщині на Миколая господар приходив із церкви, брав миску зі свяченою водою, паляницю із грудочкою солі, квача з різного зілля і йшов кропити господу, худобу та збіжжя. Говорив: "Святий Миколаю, помилуй та сохрани нас від усякого лиха!".

Дарунки за заплату

На Лемківщині хлопці-пастушки напередодні свята обходили господи односельців. Ватага нагадувала різдвяних колядників, мали перебраного за чорта. Хтось у великій гуні на плечах був за Миколая, іноді йому також чіпляли бороду. Під вікнами співали:

Ой хто, хто Миколая любить,
Ой хто, хто Миколаю служить?
Тому святий Миколай
На всякий час помагай,
Миколаю!

Прихід пастушків вважали хорошою прикметою, це віщувало добро та статки на весь рік. Хлопців обдаровували печивом і грошима – бо святий в уяві селян теж був пастухом.

Про миколаївські обходи у Львові згадує Іван Франко у "Галицько-руських приповідках": "Навечерє по вулицях ходили перебрані Миколаї. Люди просили їх до домів, вони давали дітям дарунки, а за те брали заплату". Франкові належить одноактна п’єса "Суд святого Николая", у якій з’являються ангели, помічники святого, опікуни та захисники дітей. А також чорти – вони намовляють Миколая не давати дітям подарунків.

У Києві ще на початку ХХ століття дні напередодні й після свята називалися микильщиною. Відзначали їх урочисто й пишно. На Куренівці, Шулявці, Деміївці гурти обходили всіх сусідів, величали господарів, бажали їм щастя і достатку. При цьому виспівували:

Ішов Миколай лужком-бережком,
Святий Миколай лужком-бережком.

Їх обдаровували гостинцями та дрібними грошима. Також вважали гріхом цього дня проганяти жебраків. Їх годилося нагодувати й обдарувати копійками.

***

<p>Святий Миколай. 1736 рік. с. Городині Рожищенського району</p>

Святитель Миколай (270–343) походив із заможної родини. Його ім’я перекладають із грецької як "переможець народів". Служив єпископом у місті Мири в Лікії. Майже 20 років провів у в’язниці за релігійні переконання. Ще за життя прославився чудесами та благодійністю. Наприклад, роздав увесь свій спадок бідним.

Одразу по смерті Миколаєве тіло замироточило. У VI столітті над його могилою побудували базиліку, а в ІХ столітті – церкву, яка існує донині. Однак останків там немає. Року 1087, остерігаючись набігу турків-сельджуків, їх перевезли до міста Барі в Італії. Через 12 років частину забрали до Венеції.

У 1950-х роках професор Луїджі Мартіно дослідив мощі в Барі та Венеції. Його висновок – це фрагменти одного скелета. Миколай мав приблизно 167 см зросту, видовжене обличчя і масивну нижню щелепу. Нещодавно британські дослідники відтворили зовнішній вигляд святого. Їхня реконструкція майже ідентична зображенню на іконі, яка нібито писана ще за його життя.

Миколая вшановують двічі на рік: 6 грудня – в день його смерті – та 9 травня – в день перенесення його мощів до міста Барі. Традиція обдаровувати дітей смаколиками від імені святого виникла у XVI столітті в Кельні. Вона походить із легенди: начебто Миколай кинув дівчатам посаг у вікно. Оскільки в Європі в грудні переважно морози та вікна зачинені, подарунки кидали в комин. На початку ХІХ століття їх почали ховати у шкарпетки, що сушилися біля печі. Пізніше – під подушки малечі.