Свято неприкаяних душ. Галина Пагутяк

09:45, 21 червня 2024

сео зелені свята

Напередодні Зелених свят на заплаві річки Зубри, що на Сихові у Львові, вирізують під корінь шувар, зв’язують у снопики і несуть на продаж, а ще майструють букети з різного зілля і рубають гілки лип. Серед тих продавців можна зустріти професійних перекупок, дітей із бідних родин і безхатьків. Те саме відбувається перед Вербною неділею і Спаса, коли у сухе зілля встромляють яблучко на патичку. Навіть якби не знав, коли ті свята, тобі нагадає ринок. Потім непродане зілля опиняється на смітнику. Наступного року виросте нове.

galyna-pagutiak.jpg

Галина Пагутяк

письменниця, лавреатка Шевченківської премії з літератури

Зелені свята — цілий комплект свят, які називають по-різному: Трійця, П’ятидесятниця, Зелена субота, Зелена неділя, Зелений понеділок. У народному, ще язичницькому календарі — це позначення переходу весни в літо, святкування всього, що виростає із землі. Священники вдягають зелені ризи, жінки колись вбиралися у зелені хустки. Кожен український край має свої звичаї на Зелені свят, але спільний для всіх — це клечаннямаїння хат. Там, де попрацювала християнська церква, обмежуються скромним маїнням дверей і воріт гіллям липи чи клена, та освяченням зілля (без жодної символіки рослин), і всі ці описи обрядів, так гарно вималювані етнографами, давно відійшли в минуле. Передати дух Зелених свят театралізованими постановками не вдасться — ми повинні відшукати той дух у глибинах підсвідомості, повірити у його силу.

zeleni sviata.jpg

Згромадження сестер Слугинь Пресвятого Серця Ісусового перед будівлею "захоронки" на Зелені свята. Священник Антін Пельвецький, м. Печеніжин Коломийського п-ту Станіславівського в-ва, 1929 р.

Фото: з особистого архіву Василя Гаврищука

Я любила у зелену суботу піти десь на поля чи луки й вирвати кілька стеблинок трави — ромашки, чистотілу, м’яти, пижма, чебрецю чи таволги, яку називають у нас Божим тілом. Всього по одній стеблині, аби потім її використати для чаю. Але тепер біля міст з’явилося багато чужорідних рослин, дедалі більше площі скошують, радше збривають газонокосарками. Та й по селах зникли знані з дитинства рослини, бо їх витісняють агресивніші види, занесених вітром і колесами автівок. Все, як у людей.

Чим більше я розмірковую у переддень Зелених свят над їхньою суттю, намагаючись вивільнити свою генетичну пам’ять, тим більше впевнююсь, у наскільки пласкому і примітивному світі ми існуємо, як мало знаємо про світовідчуття наших предків, бездумно повторюючи давні ритуали. Ось, наприклад, який стосунок до цієї радісної і безтурботної пори року мають неприкаяні душі? Більшість із нас не знає, що у Зелені свята — єдиний час, коли можна молитися за покутників, самогубців, нехрещених дітей, тобто тих, кого не прийняла в своє лоно церква, і вони стали привидами, злими духами, русалками, мавками і потерчатами. Їм оголошена у ці дні амністія — вони можуть покидати ріки, озера, болота і лісові хащі, й приходити до своїх колишніх осель, де для них наготоване те, до чого вони звикли — листя і трави. Навіть якби такого не було, то воно саме напрошується зробити. Адже неприкаяними їх зробили люди, відкинувши і проклявши, оголосивши ганьбою для свого роду. У священника і етнографа Михайла Зубрицького я читала колись опис похорону самогубця-повішеника, якого з прокльонами завезли у ліс, вкинули у яму й закидали землею, присипавши її хмизом. Адже через таких як він, вірили тоді, може бути неврожай, а далі голод.

На Зелені свята починає квітнути збіжжя — це найбільш вразливий період у хліборобському сезоні, й люди дуже переживають, щоб чогось не трапилося. У цей час нібито прокидаються мертві, які є охоронцями роду. Тому для них влаштовують поминальні дні, подібно до тих, що влаштовують у тиждень після Великодня. Точніше, колись влаштовували. Це — зрозуміло. З підтримкою душ предків легше подолати кризу — межу, що відділяє весну від літа. Але на Зелені свята поминають не тільки тих, кого поховано як належить. Поминають тих, хто загинув у далеких краях, на чужині, зник безвісти, зокрема воїнів, які не повернулися додому. І самогубців, як я вже казала. У кожному українському роді такі є.

1-3

Процесійний похід в поле під час Зелених свят, 14 червня 1943 р. між селами Болотня і Подусів (нині Перемишлянського р-ну Львівської обл.)

Фото: з архіву Локальної історії

У мого тата був старший брат Микола, якого вивезли після війни кудись на схід не то на шахти, не то на будову, де він трагічно загинув. Ніхто не знає де його могила. Ніхто там не був. А ті, хто не витримав дороги до Сибіру — старі, немовлята, яких викидали з вагонів посеред степу чи тайги, закопані десь по лісах повстанці, неопізнані рідними через страх бути репресованими… Ті, чиї останки залили бетоном московські окупанти в Маріуполі, спалили в крематоріях, щоб приховати злочини… Хто знає, скільки ще неприкаяних душ пошле нам ця війна. І замість того, аби поширювати безграмотні вітання з Трійцею в месенджері чи хизуватись селфі на тлі церкви з букетами, згадайте тих, кого поминали в ці дні наші мудрі предки, відчуваючи обов’язок перед кожним загубленим життям, випрошуючи у них прощення, благаючи не чинити кривди живим.

А ще прийде Маковія, коли поминають жертв моровиці в деяких церквах, відправляють молебні на холерних цвинтарях, але й про це не знають у великих містах, торгуючи засушеними квітами з маківкою, а потім після відправи непродані викидають у смітник. Бо це вже не товар.

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію "Локальної історії" на Patreon!

Схожі матеріали

Іван Світличний 1200

Вусатий естет з Уманської. До тридцятих роковин смерти Івана Світличного

Южноукраїнськ

"Повернути ув’язнену націю собі". Данило Судин про деколонізацію України

пагутяк сео

Мальмансталь. Галина Пагутяк

Halyna_Pahytiak.jpg

Київ об’єднав Україну

Путін в ролі Невського_960х560_1

Путін в ролі Нєвского. Нові російські історичні темники

01.jpg

Турецький цвинтар у Лопушні. Золота галицька провінція

165902-uk

Путін воює і програє свою останню війну. Тімоті Снайдер про поразку Росії

Стус

Сновиди веселого цвинтаря. Віталій Ляска

сео хрещення

Влада чи Церква, закон чи благодать? Початки російської автократії та української демократії