Там, де живуть ведмеді, євреї та гуцули. Закарпаття 1930 року на плівці німецького репортера Фелікса Мана

Емігрант поневолі

<p>Ганс Фелікс Сигізмунд Бауманн (1893&mdash;1985)&nbsp;</p>

Ганс Фелікс Сигізмунд Бауманн народився у німецькому місті Фрайбурґ. Фотографією захопився ще школярем, під час канікул. Вивчав мистецтво та історію мистецтв у Мюнхені та Берліні. Навчання перервала Перша світова війна. Невдовзі в окопах опинився і сам Фелікс. На фронті він підготував свій перший репортаж для газети Ruhe an der Westfront. Наприкінці війни відновив навчання. 1927 року, перебуваючи в Берліні, почав працювати ілюстратором та графічним дизайнером у газеті BZ та журналі Tempo. Наступного року влаштувався у Німецьке фотоательє і взяв псевдонім Ман. Під цим прізвищем публікувався в Münchner Illustrierte Presse. В той час він створив 110 фоторепортажів, зокрема фотоесе "Один день з життя Муссоліні". 1930-го став одним з перших німецьких журналістів, які відвідали Підкарпатську Русь.

Відтак Ман подорожував Північною Африкою, Канадою і канадською Арктикою, звідки надсилав свої фото для Berliner Illustrirte Zeitung. 1933 року повернувся до Берліна. Відмовився вступати до Рейхспрессекамери, через що не отримав дозвіл на роботу. Тоді еміґрував до Англії. Публікувався у виданнях Weekly Illustrated, Daily Mirror, Life, The Sunday Times, працював головним фотографом у Picture Post. Для цього останнього готував 100–150 фоторепортажів щороку. 

1948 року Picture Post почав друкувати кольорові сторінки, тож Ман став новатором у сфері кольорових фоторепортажів. Дослідники його творчості зауважують, що спочатку він вивчав живопис. Перейшовши від художніх полотен до світлин, представив "живий портрет" мільйонам завдяки ілюстрованим газетам і журналам.

"Не розмовляй німецькою"

У книжці Фелікса Мана "Чоловік з камерою"Man with camera, виданій в Англії 1983 року, серед інших є і вісім світлин з Підкарпатської Русі. Автор лаконічно розповів про свій візит на тогочасне Закарпаття. У записах є деякі неточності у датах та назвах, однак ці деталі також показують нам уявлення про регіон тогочасних чужинців. Подаємо текст репортера під назвою "Рутенія під владою Чехії" повністю:

«Варто записати це коротке інтермецо через великі зміни, які відбулися у Східній Європі після Другої світової війни та встановлення залізної завіси.

1930 року Томаш Масарик все ще був президентом Чехословацької Республіки. Напруга, що існувала між цією країною та Німеччиною, зменшилася, і я був одним з перших німецьких журналістів, якому дозволили відвідати віддалені східні райони молодої республіки. Особливий інтерес викликала провінція Рутенія екзонім східнослов’янських територій Русі в історичних джерелах, або Карпатська Русь, як її ще називали. У лісах цього регіону, який простягався далеко на Балкани, ще блукали бурі ведмеді. Рутенія зі столицею в Ужгороді входила до складу Угорської монархії, доки новостворена Чехословаччина не приєднала край до своєї території у 1920 році. Під тиском Гітлера 1938-го вона її повернули Угорщині, але після Другої світової війни край анексувала Росія, потім він увійшов до складу Радянської України.

1930-го населення Рутенії було сумішшю різних національностей. Мовами спілкування були русинськаукраїнська, угорська, румунська, їдиш та іврит, вивіски були всіма цими мовами. Одне з містечок, МункачМукачево, населяли 40 тисяч ортодоксальних євреїв. Воно було відоме своїми двома чудо-рабинами, Шпірою і Мейєр-Лайфером, які мали велику кількість послідовників. Природна краса провінції, дивовижна багатонаціональність жителів, корінних гуцулів у їхніх мальовничих костюмах з овечої вовни з кольоровою вишивкою, циган і ортодоксальних євреїв у лапсердаках і хутряних шапках — все це надавало цьому краю особливого колориту.

Під час мого перебування в Мункачі я познайомився з окружним старостою цієї єврейської громади. Це був чоловік з досить сучасними й освіченими поглядами, який не дуже дослухався до єврейських законів. Мені дуже хотілося сфотографувати єврейську молитовну школу, і порада мого друга виявилася дуже корисною. "Не розмовляй німецькою, — сказав він мені. — Німецька дуже схожа на їдиш. Говори англійською, і ніхто не зрозуміє, що ти говориш. Тебе сприйматимуть за чужинця, який не знає звичаїв міста. У будь-якому випадку, завтра свято, коли законом заборонено давати гучного прочухана. Якщо просто зайдеш до Молитовної школи, швидко сфотографуєш і одразу ж вийдеш, з тобою нічого не станеться". Я прислухався до цієї доброї поради. Окрім кількох гнівних поглядів і погрозливих жестів, зі мною нічого не сталося. Завдяки цьому дивному релігійному закону я отримав свою фотографію».

Писати не пером, а камерою

Після Другої світової війни Фелікс Ман почав колекціонувати літографії. Опублікував книжки "150 років літографій художників 1803–1953" і "Вісім європейських художників". Жив у Швейцарії та Італії, де працював для журналу The World. Брав участь у виставках. Зосередився на фотографуванні "репортажних портретів" — цей термін придумав сам. «У мене не було ніяких посиденьок, — казав він, — фотографії були зроблені під час "фотоінтерв’ю". Таким чином, метод, який я використовував у зображенні людей, базувався на тих самих принципах, які я розробив як фотожурналіст: "Писати не пером, а камерою", — і залишати все в природному стані».

Протягом своєї кар’єри Ман зробив портрети провідних політичних і культурних діячів XX століття, таких як Вінстон Черчилль, Клемент Еттлі, Вільям Беверідж, Ернест Бевін, сер Стаффорд Кріппс, Томас Еліот, Оскар Кокошка, Девід Ллойд Джордж, Джон Мейсфілд, Генрі Мур, Пол Неш, Джордж Орвелл, Дейм Сибіл Торндайк, Евелін Во, Чарлі Чаплін, Марк Шагал, Пабло Пікассо, королева Єлизавета ІІ, Томас Манн, Джордж Бернард Шоу, Ігор Стравінський і багато інших.

Помер Фелікс Г. Ман у Лондоні.