Сосновий ліс на вулиці Вакуленка

Розрита могила

Цей зловісний сосновий ліс на вулиці Шекспіра в Ізюмі відомий уже всьому світові. Коли українські війська деокупували територію, тут знайшли масове поховання — майже пів тисячі свіжих могил, викопаних поміж стовбурами височенних сосен. 

Кілька сотень хрестів стирчать зі змішаної з піском землі. Мало які з іменами. Переважно лише номери. Зрідка — особливі прикмети похованих, адреси, обставини загибелі.

У деяких ямах є залишки домовин — іноді родичам вдавалося домовитися про "цивілізоване" поховання.

— Росіяни спитали в мене: "Будемо ховати вашого чоловіка нормально чи як "груз 200"? Довелося заплатити їм гроші, — розповідає жінка, яка торгує на руїнах невеличкого торговельного центру в Ізюмі. Продає шоколадки, бутерброди, гарячі напої.

Після того, як із міста вигнали росіян, усі тіла було ексгумовано; останки відвезли до Харкова для слідства. Експертиза мала встановити причини смерти кожної людини. А безіменним тілам — повернути імена.

Одне з цих імен належить прозаїку, поетові, волонтеру, громадському діячеві Володимирові Вакуленку. Цю страшну правду підтвердила експертиза, результати якої прийшли в кінці листопада. Останніми роками старий панк став достатньо відомим дитячим письменником. Він почав писати для малих, коли в нього народився син Віталій, хлопець із розладом аутичного спектру. Володя розповідав, що творчість стала одним зі способів порозумітися з дитиною.

"Це моя земля, чому я маю тікати?"

Спершу їх забрали разом — батька та сина-підлітка. На той момент Ізюм і приміське село Капитолівка, де живе родина Вакуленків, понад два тижні перебували під окупацією росіян. Весь цей час Володимира не займали. Із розповідей родичів, він навіть повірив, що чіпати не будуть. Хоча всі сусіди чули, як у перший день окупації Володя біг вулицею села та кричав: "Рашисти прийшли! Рашисти прийшли!". Таке не забувається. Таке не забувають.

На початку повномасштабного російського вторгнення батьки намагалися вмовити Володимира поїхати в безпечніше для нього та сина місце, наприклад, на захід України. Проте письменник не хотів покидати рідного краю. Він волонтерив, разом із кількома небайдужими сусідами розвозив українським військовим всілякі потрібні речі, вірив, що найгіршого ще можна уникнути.

— Я — інвалід, у мене дитина — інвалід, нас не будуть чіпати. Це моя земля, чому я маю тікати з неї? — Володимирова мати Олена Ігнатенко згадує синові слова, якими він аргументував свою відмову виїжджати.

Окупанти забрали Володимира та Віталія спочатку на кілька годин. Відпустили, можливо, через синову хворобу. Проте залишили собі всі документи.

Приїхали через два дні, зайшли на подвір’я приватного будинку, де Володя готував на вогнищі їжу, та повели з собою в машину. У домашньому одязі, у капцях. Це було востаннє, коли родичі бачили Володимира Вакуленка живим. 24 березня 2022 року, якраз через місяць після початку вторгнення.

<p>Володимир Вакуленко (1972 &mdash; 2022)</p>

Ключ у небі

Село Капитолівка, як і сусідній Ізюм, переважно українськомовні. У родинному спілкуванні й на вулицях тут поширена слобожанська говірка, рясно домішана російськими словами. Однак на активну проукраїнську позицію в регіоні натрапиш не часто. Бути патріотом на сході — небезпечно. Траплялося, люди сприймали тебе за дурника. Іноді намагалися протидіяти, перешкоджати. І врешті самі здавали тим, хто приходив зі зброєю, "щоб остаточно вирішити українське питання".

— Ви же знаєте, він ніколи не приховував своїх поглядів. Іноді навіть перегинав палицю. Міг зайти в магазин і читати там мораль продавчині через те, що вона розмовляє суржиком, чи що у неї по телевізору йде російська передача, — розповідає Олена Ігнатенко.

"Я знаю, що коли прийдуть росіяни, мене здадуть сусіди", — писав Вакуленко задовго до повномасштабної російської інвазії. Так, певне, і сталося. Люди в Капитолівці підозрюють, хто саме навів окупантів на Володимира, проте мовчать.

Коли Вакуленко повернувся додому після першого арешту, він заховав у саду свій щоденник, наказавши батькові відкопати рукопис, "коли повернуться наші". Росіяни потім перекинули догори дриґом увесь будинок, вишукуючи "націоналістичну" літературу й інші "небезпечні" папери, проте "скарбу" так і не виявили.

Володимировий щоденник відкопали у вересні, коли українські війська звільнили Ізюм. Тоді в Капитолівку разом із представниками правозахисної організації Truth Hounds приїхала письменниця Вікторія Амеліна. Вона передала рукопис до Харківського літмузею. Щоденник уже відскановано й розшифровано, але поки що не опубліковано. Рішення про його оприлюднення ухвалюватимуть рідні письменника.

Поширено лише один, останній, запис. Вакуленко описав побачений у небі журавлиний ключ, який ніби вітає його з Днем поезії (21 березня) та співає, що "Все буде Україна!". Далі — порожня сторінка. Це останні слова, які написав письменник. У липні йому мало виповнитися 50 років.

"Не треба зневірюватися! Пишіть!"

Ми познайомилися у середині нульових. Спочатку — віртуально, коли видавали тексти один одного в локальних літературних альманахах, а потім уже особисто, на Форумі видавців у Львові. Це було у вересні 2008-го. Володя в ті часи мав величезне бажання щось робити на літературному фронті. Він був сповнений енергії і хапався то за один, то за інший проєкти — організовував невеличкі літературні фестивалі в різних містах (наприклад, у Донецьку та Запоріжжі), укладав 30-й, останній номер культового часопису "Четвер", щось постійно видавав, стукав у всі двері, телефонував по всіх номерах — у видавництва, часописи, чогось таки досягав. Мені здається, легше було дати "зелене світло" його ідеям, ніж повторювати "ні" цій наполегливій людині.

Ніхто, певно, серйозно не сприймав його дорослої, контркультурної прози. Володимира любили насамперед за енергійність, наполегливість, позитив і бажання допомагати. Вакуленко створив навколо себе спільноту переважно молодих, мало де друкованих авторів. Він постійно казав їм: "Не треба зневірюватися! Пишіть! Пишіть багато! Раніше чи пізніше станете великими письменниками! Це не так складно, як вам здається! Я допоможу! Я знаю як!". Хоча, звісно, він майже завжди лише видавав бажане за дійсне.

Але минуло кілька років, і вічний підліток у шкіряній куртці перетворився на дитячого письменника, якого облюбували читачі. Неймовірна трансформація!

Надія, що живий

Першою про зникнення Вакуленка розповіла його колишня дружина, письменниця Ірина Новіцька, Віталікова мати, яка нині живе у Кривому Розі. Ще на початку березня вона написала, що з Капитолівкою зник зв’язок, і повідомила, що останньою звісткою від Володі була інформація про російських солдатів на вулицях рідного села. Потім до неї дійшли чутки, що батька та сина заарештували. Лише через кілька тижнів з’явилась новина, що молодший Вакуленко на свободі, проте старший — зник. А далі — тиша. Аж до вересня.

Володимирова мати Олена доклала титанічних зусиль, щоб дізнатися про долю сина. Вона невпинно розпитувала всіх, до кого могла добратися — "деенерівців" і "еленерівців", росіян, представників цивільних окупаційних органів. Просила допомогти в тих односельців, які тісно спілкувалися із новою "владою". Але щоразу — один і той самий результат: "Нічого не знаємо. У нас такого немає. Запитайте в іншому місці". Навіть ті, які врешті повернулися з катівень, казали, що не бачили його в полоні.

— Спочатку в мене була надія, що все минеться, адже забирали багатьох, і всі врешті виходили: хто через кілька днів, хто через два-три тижні. Проте Володя так і не повернувся. Одного разу мене викликали на впізнання тіл, що їх знайшли в лісі біля Капитолівки, але Володі серед них не було, — розповідає пані Олена.

Десь наприкінці квітня чи на початку травня з’явилися чутки, ніби Володимира вивезли в Росію і планують там судити як військового злочинця.

— Одна баба сказала... Але це принаймні дало привід сподіватися, що він досі живий, — коментує пані Олена.

Найгірше в таких випадках — це відчуття абсолютної неспроможности щось зробити, окрім як чекати. Тиждень, місяць, пів року. Спочатку очікування зводить з розуму. А потім життя ставить нові виклики. Треба жити, виживати, рятувати те, що є. Передовсім себе. І внука Віталіка, який залишився без опіки батька. Але як врятувати себе від тяжких думок, що приходять уночі?

Віталік

<p>Володимир Вакуленко&nbsp; з сином Віталієм</p>

У багатоквартирному п’ятиповерховому будинку в центрі Капитолівки залишилося лише дев’ятеро мешканців. За кілька днів до нашого приїзду в селі нарешті з’явилася електрика. Водопостачання досі немає, тому люди носять воду із криниці.

— Якщо дадуть газ, то перезимуємо у квартирі. А як ні, доведеться знову спускатися в підвал, — каже чоловік пані Олени, Василь, Володимировий вітчим.

До викрадення Володя з сином жили у приватному будинку вже поважного віку батька, який пережив інсульт. Потім Олена забрала Віталіка до себе.

— Він усе розуміє. Просто сказати нічого не може, — кажуть про Віталіка. 

Хлопець живо реагує на те, що відбувається довкола. Але інколи дуже хвилюється — підносить пальці до рота.

— У перші місяці після зникнення Володі Віталік був відносно спокійним. Проте останнім часом став тривожним. Інколи плаче так, що не можемо заспокоїти, — зізнається пані Олена.

Російський слід

Ці ліси завжди вражали красою та спокоєм. Поміж соснами звели десятки санаторіїв і дитячих таборів. Війна знищила рекреаційні принади узбережжя Сіверського Дінця та Оскола — готелі та будинки відпочинку згоріли разом із десятками квадратних кілометрів лісу. Минуть роки, перш ніж відновиться екосистема, потрібні десятиліття, щоб відновити інфраструктуру. Але ніхто вже не поверне людей, яких стер молох війни.

Майже пів тисячі тіл закопали в нашвидкуруч виритих ямах у лісі на околиці Ізюма. Одна з могил — величезна. У ній поховали сімнадцятьох українських військовослужбовців, захисників міста.

Уже після визволення Ізюма з’ясували, що в ритуальній службі є запис про поховання Володимира Вакуленка. Окрім імені, там вказано дату народження, місце проживання Вакуленка — село Капитолівка — і номер могили – 319. Вона розташована на самому краю кладовища. За нею ще один ряд порожніх ям, потім іще трохи лісу, а далі вже дорога на Харків.

Весь той ліс засипаний сміттям — залишками російських військових продуктових наборів. Поряд із цвинтарем, ближче до вулиці Шекспіра, були облаштовані позиції росіян — бліндажі, укриття для техніки. Там окупанти жили, харчувалися і поряд ховали жертв своєї агресії.

Частину побутових відходів уже зібрано, їх скинули в порожні ями колишніх могил. На коробці від індивідуального пайка, кинутій у пісок, можна прочитати назву "Дружба народов". У могилі № 319 теж лежить трохи сміття — десяток порожніх консервних бляшанок, кілька півлітрових пластикових пляшок.

Це те, що "русскій мір" залишив по собі в Ізюмі — сміття, руйнацію, 447 могил. Важко повірити в таку банальність зла й неможливо усвідомити трагедії, що розгорнулася в цьому прекрасному сосновому лісі. Ми не знаємо, скільки таких лісів ще є в Україні…

Могила №319 до останніх днів листопада залишалася лише однією із версій того, що відбулося з Володимиром Вакуленком. Навіть після того, як у записах ритуальної служби виявили прізвище Володі, ще були сумніви у їхній правдивості. Наприклад, у жовтні батькам Володимира офіційно повідомили, що з цієї могили ексгумували тіло жінки, а не чоловіка. Всі родичі та знайомі до останнього вірили, що Володя живий, просто в полоні… 28 листопада ця надія згасла. Володимира Вакуленка вбито. Письменника, волонтера, мого друга.

Дорога з Ізюма до Харкова співає так само протяжно. Ці рани не скоро загояться, і покоцаний асфальт іще довго нагадуватиме про війну. Мине трохи часу, після війни ремонтні бригади покладуть нову, ідеальну поверхню на трасу М03, відновлять огородження, мости, встановлять освітлення. Усе матиме такий вигляд, як було до ранку 24 лютого 2022 року. Може, навіть кращий. Проте тільки зовні.