Софія Русова — українка за вибором

Нона

<p>Сестри Марія та Софія Ліндфорс, 1870-ті роки&nbsp;</p>

Її мати — француженка Анна Жерве, батько — зросійщений швед Федір Ліндфорс, який провів пів життя на російський війнах. Одружившись, Ліндфорси придбали ділянку серед лісів на Чернігівщині, розбудували дім, посадили садок і почали господарювати. Тут, у родинному маєтку в Олешні, у 1856-му народилася їхня п’ята дитина, яку назвали Софією. Дівчинка була настільки слабкою, що мати все повторювала "не хочу її любити, все одно помре". Але Софія вже тоді, немовлям, уперше показала характер і, всупереч прогнозам, вижила. Рідні називали її Ноною. 

Атмосфера в будинку Ліндфорсів відрізнялася від тієї, що панувала в більшості поміщиків. Тут добре ставилися до кріпаків, а після скасування кріпацтва батько Софії наділив усіх землею й усіляко допомагав та підтримував селян у їхніх юридичних та земельних спорах з іншими поміщиками, "щоб вирівняти колишню неправду". Софія була ще дуже маленькою, коли біди в родині Ліндфорсів почали ставатися одна за одною. Спершу померли брат і сестра. Потім не стало мами, і її вихованням займалася зазвичай сестра Марія.

У 10 років Ліндфорси переїздять до Києва. Софія вступає у Фундуклеївську гімназію, яку в 15 років закінчує із золотою медаллю. Там, іще підліткою, вона знайомиться з родиною Старицьких — і, як згадувала вона сама: "З цим новим знайомством у наше родинне життя уперше вступив свідомий український елемент, — вступив, але не запанував одразу". Її головне захоплення в цей час — музика. Вона обожнює фортепіано і вправляється у грі по 5–6 годин на день. Батько навіть продає стару карету і на виручені кошти купує їм абонемент в оперу з окремою ложею. Його раптова смерть у січні 1871 року стає переломним моментом у житті Софії. Їй лише 15 років, а вона мусить не лише пережити втрату, але й зробити непростий вибір — визначитися зі своїм майбутнім. Софія отримує листа від тітки: та пропонує здійснити її заповітну мрію — влаштувати дівчину на навчання до Петербурзької консерваторії. "Музика... консерваторія... — самі ці слова хвилювали мене, я так любила свій фортеп'ян, опанувати ним цілком — яка спокуслива мрія! Але кому з того яка користь? Чи маю я право так егоїстично будувати своє життя? А люди? чи не треба спочатку для них послужити!" — роздумує Софія і відмовляється. Разом із сестрою вони обирають служіння іншим. 

Вибір

"Ви сама ще дитина. Хто ж вам довірить дітей?" — запитує Софію попечитель шкільної округи, коли вона подає прохання відкрити в Києві дитячий садочок. Його скепсис можна зрозуміти — прохачці лише 15 років, але вона налаштована так рішуче, що він, зрештою, дає дозвіл. Вони з сестрою вже побували в Петербурзі — відвідали найкращі тамтешні школи, закупили підручники та книжки з педагогіки і старанно їх штудіювали. Улітку 1871 року сестри Ліндфорс відкривають у Києві перший в історії України дитячий садочок. Дві кімнати, заняття від ранку до другої дня, двадцятеро дітей — серед них діти місцевих професорів та Старицьких. Саме завдяки Старицьким Софія знайомиться з видатними українськими дієвцями і входять до їхнього гурту — Микола Лисенко, Павло Чубинський, Федір Вовк, Михайло Драгоманов. Тут відбувається і ще одне знайомство, яке повністю змінить її життя. Одного дня дівчину знайомлять з Олександром Русовим. 

Перше, що робить Софія, побачивши майбутнього чоловіка, — безжально його висміює. Олександра Русова в їхньому колі називають "Сашею Ангелом". Він старший на 9 років, веселий, має чудовий голос, але на ньому нестерпні сірі широкі штани, які й стають об’єктом її глузувань. «І в обличчі, і в манерах було стільки своєрідного, оригінального, неподібного до всіх тих врівноважених "комільфотних" людей, яких я бачила раніше, що я ніяк не могла відразу поставитись до його серйозно», — згадувала Софія. 

Але сміх швидко змінюється на інтерес. Із Русовим цікаво, він, на відміну від більшості тогочасних чоловіків, бачить у жінці передусім особистість та партнера. Софія й сама не помічає, як потрапляє під його вплив. "Він перший відкрив мені красу української народньої поезії, заговорив до мене українською мовою, і без довгих промов та роз'яснень збудив у мені ту любов до нашого народу, яка вже ніколи не покидала мого серця і кермувала моїми політичними виступами, всією моєю працею довгі літа". Русов надихає її поїхати в рідну Олешню збирати місцеві колядки та щедрівки, і Софія повертається до Києва з повною текою записів. А ще "Саша Ангел" у дечому схожий на її батька — він категоричний, коли мова йде про правду чи справедливість, він не боїться залишитися без заробітку чи мати неприємності на службі, але ніколи йде на компроміси з совістю. Він має хорошу посаду в одній із київських гімназій, але звільняється, коли його змушують несправедливо відрахувати учня. 

Софія закохується і стає його нареченою, але неочікувано проти їхнього шлюбу стає її брат-опікун. За тодішніми законами, вона неповнолітня — без його дозволу не може вийти заміж. Тоді чи не вперше Русови кидають виклик тогочасним правилам і починають жити разом невінчаними. Їхнє весілля зрештою відбулося 30 серпня 1874 року, за словами самої Софії, "цілком нігілістично". Єдиний весільний подарунок — рапсодія на пісню "Золоті ключі", яку композитор Микола Лисенко написав і присвятив нареченій. 

Русов стане одним із фундаторів української статистики — він зробить статистичні описи багатьох українських міст та сіл. Однак подружнє життя буде непростим: під постійним наглядом жандармів, у переїздах та вимушених розлуках, із непоправними втратами й часто у фінансовій скруті. Та водночас Русови були більше ніж подружжям — вони партнери, друзі, однодумці й беззаперечна підтримка одне для одного. Навряд чи бодай колись Софія пошкодувала про свій вибір. 

Бути корисною

Після весілля молодятам пропонують важливу роботу — видати повну версію "Кобзаря" Тараса Шевченка за кордоном. Рукописи віршів, зокрема й заборонені, вже викуплені в його братів, заможні українці склалися грішми на видання книги. Залишається зібрати спогади сучасників Шевченка і видати книгу там, де до неї не дотягнуться російські цензори й жандарми. Так Русови опиняються в Празі. Паралельно з роботою, Олександр пише дисертацію, а Софія — статтю про Шевченка, яку видає у французькій газеті "Revue des deux Mondes". Там народжується їхня первістка, але тримісячною дитина помирає. 

Після повернення з-за кордону Русови зупиняються в Чернігові. Вони воліли б жити в Києві, але важко захворіла сестра Софії Марія. Вагітна вдруге Софія доглядає сестру, яка помирає за два місяці до народження її сина Михайла. У Чернігові Русов отримує посаду статистика в місцевому земстві, його завдання — зробити статистичний опис Чернігівського повіту. Статистичне бюро на той час — один із головних культурних осередків міста. Статистики постійно збираються на квартирі Русових — обговорюють побачені в повіті цікавинки, дискутують про політику, влаштовують концерти української музики. Надалі так буде скрізь — де б не з’явилися Русови, навколо них одразу ж починає гуртуватися місцева інтелігенція та активісти. Дехто з сучасників порівнював їхню домівку з ярмарком і щиро дивувався, як за таких умов їм узагалі вдавалося працювати, та ще й так плідно. Статистики вирішують зробити в Чернігові публічну бібліотеку, Софію обирають секретарем, вона з головою поринає в роботу. Паралельно відкриває в Чернігові дитячий садок на 5–6 дітей, але він існує недовго. Одного дня поліція зненацька ліквідовує його, і хоча слідство так і не знайшло в її роботі "крамоли", воно закрило їй дорогу до викладання в державних школах. 

Коли Русов закінчує роботу з опису повіту, статистичне бюро закривають. Софія підбиває чоловіка здійснити одну з її мрій — пожити в селі й "від слів і промов перейти до правдивого життя, до праці" — вони купують шматок землі на Чернігівщині. Русов продовжує працювати статистиком — тепер уже в Ніжинському повіті. Дворянка Русова навідріз відмовляється від служниці, встає о 5 ранку, сама пере, варить їсти і навіть доїть корову, яка раз у раз цілить копитом у дійницю чи хвостом в обличчя своєї господині. Через попередні проблеми з поліцією Софії не вдається знайти роботу вчителькою, тож вона вирішує здобути іншу професію, яка приносила б користь. 

Восени 1879 року Русови їдуть до Києва. Софія вступає до військової фельдшерської школи. На території імперії жінки не мають права здобувати повноцінну медичну освіту, школа дає мінімальні знання, тож Русова багато вчиться самотужки: сидить над підручниками, ходить до місцевої лікарні, щоб мати практику, а вечорами, коли з анатомічного театру йдуть останні студенти-медики, працює з тілами. Усе це — вагітною. Вона складає іспити на фельдшерку лише за кілька днів до народження доньки Любові. З документом, що дозволяє практикувати, і двома маленькими дітьми Русова повертається на хутір і лікує місцевих селян, за що її починають називати "шептухою". 

За ґратами

Русову захоплюють ідеї революції, повстання, визволення від царизму та тиранії, якою просякнуте усе життя в Російській імперії. Вона збирає гроші на політв’язнів, переховує "неблагонадійних". Така діяльність не може не залишитися непоміченою, тож одного дня до них приходять з обшуком. Жандармам не вдається знайти нічого компрометуючого, та Русову все ж заарештовують. Одиночна камера, де за нею постійно наглядає охорона, смердюча їжа, заборона читати — вже від нудьги можна збожеволіти! Але найдужче Русову гнітить інше — ночами вона плаче за своїми дітьми, трирічним сином та півторарічною донькою. І раз за разом запитує себе: "Чи мала я право захоплюватися політичною діяльністю, коли вона неминуче мала привести до руїни родинного спокою? І життя моє постійно калічилось суперечкою між цими двома обов’язками: родина, діти, чоловік — всіх їх я так кохала, а з другого боку — громада, рідний край. Нікому з жінок не бажаю такого роздвоєння, бо з цього виходить і погана праця, і страшенна драма в серці!". У в’язниці вона проводить 3 місяці. Це був перший із п’яти арештів Русової.

Після звільнення Софія їде до Одеси — Олександр чоловік дістав там посаду і вже переїхав з дітьми. Після возз’єднання вона багато часу проводить з родиною. Але той, хто бодай раз потрапляв у поле зору царської охранки, вже не міг розраховувати на спокійне життя. Під час чергового обшуку в неї знаходять заборонене видання Шевченка — і цього достатньо, щоб її знову заарештувати і відвезти до Києва в Лук’янівську в’язницю ще на три місяці. 

У наступні роки назви міст мінятимуться з калейдоскопічною швидкістю — Єлисаветград, Катеринослав, Херсон, Олешки, Верхньодніпровськ, Полтава, Харків, Київ, Чернігів, зрештою, Петербург — де б не спробували зупинитися Русови, скрізь вони будуть під "гласним надзором" жандармів. Їх супроводжуватимуть заборони жити то тут, то там, обшуки та арешти. 

Найдовший арешт Русової — 13 місяців у в’язниці Катеринослава. Паспортом її покійної сестри скористалася невідома революціонерка і дала свідчення, буцімто отримала цей паспорт особисто від Софії. Брехня, але слідство тим не переймалося. Софії рідко вдається бачитись з чоловіком — поїздки до Києва йому не по кишені: "Я бачила, як тяжко це відбивалося на його здоров'ї, як він марнів, щоразу то більше, коли приїздив до мене". Єдина розрада — їй дозволяють працювати та читати. Вона пише книжку для дітей, дві повісті — "Діти тюрми" та "Дунька Криворучка", дописує до одеських часописів. 

Після звільнення Софії Русови намагаються оселитись на Херсонщині, але їм не просто забороняють перебувати в межах губернії — цей наказ підписує сам цар, про що Русова саркастично згадувала в мемуарах: "От які ми були небезпечні люди, що навіть самого царя турбували". Доки вирішується питання, де жити та працювати далі, Софія зупиняється в батьківському домі в Олешні. Вона не може всидіти без діла і організовує вдома вечірні курси для дітей із навколишніх сіл — учить їх арифметики та географії, читає з ними українські твори. Згодом дехто з цих дітей своєрідно "віддячить" за науку: під час більшовицької окупації вони громитимуть її майно, знущатимуться й погрожуватимуть розстрілом її доньці. Але це буде потім. Зараз на Русових чекає нове місто і нова робота. Цього разу — Харків. 

Рятуватися працею

У Харкові Русова працює над біографією Квітки-Основ’яненка, приєднується до місцевого Товаристві грамотності, очолює його видавничий відділ і пише кілька книжок доступною для народу мовою — про Григорія Сковороду, Жанну Д’Арк, Карла Великого. У вільний час веде літературний клуб для дівчат-підлітків і підробляє уроками музики. У 1893 році Русових знову заарештовують за літературу, знайдену під час чергового обшуку — твори Франка, Драгоманова та переклад "Дон Кіхота" Сервантеса. Олександра відпускають швидко, Софію ж, попри те, шо вона вагітна, везуть до в’язниці. Перед самими пологами дивом вдається домогтися заміни ув’язнення на домашній арешт, і син Юрко народжується вдома.

Після Харкова Русови знову 4 роки прожили в Чернігові. За цей час підросли їхні старші діти. Михайло вступає до Харківського університету. Він — за прикладом батьків — одразу ж долучається до громадської діяльності, стає співзасновником першої української політичної партії, його так само заарештовують і, зрештою, виганяють з університету. Навчання він продовжить у Лейпцигу. 

Донька Любов вирішує стати лікаркою і їде вчитися до Франції. Софія з малим Юрком супроводжують її. Звідти Русова надсилає чоловікові місцеві часописи — скориставшись нагодою, у Франції вона виступає з публічною промовою про Україну, розповідає про утиски, з якими стикається українська мова та культура на власній землі. Французи з цікавістю слухають про невідомий їм народ, журналісти пишуть про неї у своїх газетах, публікують її промови і навіть згадують про Юрка у незвичайному вбранні — українській вишиванці. Це була перша вдала спроба Русової розповідати про Україну в Європі. 

У 1899 році Русови переїжджають до Полтави. Олександра, хоч і зі скрипом, призначають головою губернського статистико-економічного бюро. Родина оселяється в невеликому будиночку на Воскресенському узвозі — і, як і раніше, він стає одним із місць зборів місцевих дієвців. Саме тут, у їхньому домі, в 1900 році під час відзначення Шевченкових роковин уперше пролунала ідея незалежності України. Революційну на той час ідею виголосив адвокат Микола Міхновський. У 1902 році Полтавщина вибухає — по повітах губернії починаються селянські заворушення. І хоча Русови не мають до того жодного стосунку, з Петербургу приходить наказ звільнити Олександра з посади і заборонити йому жити на території України. Родина переїздить до Петербургу. Місцева адміністрація полегшено видихнула — нарешті вдалося спекатися цих Русових. 

А дарма, адже в російській столиці вже зорганізувалася українська громада та видавництво, що видавало книжки українською. Софія пише підручники — "Початкову географію" та "Буквар", і входить до комісії російської академії наук, яка має з’ясувати статус української мови. Крім російських професорів, до неї запрошують кількох експертів, серед яких вона — єдина жінка. Комісія постановила: українська — не діалект, а повноцінна мова. У цей період Русових спіткало нове горе: у Михайла діагностували важку хворобу мозку, від якої він помирає у 1909 році. Хворіє і Олександр Русов — напади астми стають дедалі важчими. 

Вони повертаються до Києва, обоє — викладають. Попри відсутність вищої освіти, Русова читає курс дошкільного виховання у Фребелівському інституті та французьку мову в Комерційному, дає лекції та редагує педагогічний журнал "Світло". Під час Першої світової війни Русових, як професорську родину, евакуюють до Саратова. Там через хворобу та важкі умови Олександр Русов помирає. Попри труднощі, його поховали в Києві.

Поразка

Після проголошення УНР Русова входить до Української Центральної Ради і очолює відділи позашкільної освіти й дошкільного виховання в Міністерстві освіти. І хоча у відомства немає навіть власного приміщення, радості Русової немає меж — нарешті в неї є можливість вільно працювати з тим, у що вірить, — з українізацією шкіл та вишів. Але ця натхненна робота триває недовго — революція, якої колись так чекала молода Русова, виявляється зовсім не такою, якою вона її тоді уявляла. 

<p>Софія Русова, 1934 рік</p>

Коли у січні 1918 більшовики почали облогу Києва, їй було 60. Майже без їжі, під обстрілами, вона залишається в місті сама з чотирма малими онуками, найменшому з яких лише 6 місяців. Русова закладає вікна подушками на ніч, — але хіба це може якось зарадити проти снарядів, які падають близько біля їхнього дому. Потім вибухи стихли, але тиша виявилася ще страшнішою — захопивши місто, війська Муравйова почали масові вбивства українців. 

Після звільнення Києва Софія повертається до роботи. Коли більшовики почали підступати до Києва вдруге — міністерство одразу евакуювали. Але Русова до останнього не хоче їхати — їй це видається слабодухістю. Вона ще не знає, що її кухарка — більшовицька шпигунка, і намагається переконати себе, що їде лише на кілька тижнів. Софія покидає Київ в одному з останніх евакуаційних потягів із маленьким клуночком речей.

Останні місяці національно-визвольних змагань проходять у постійних переїздах. Зрештою кілька тижнів їй доводиться жити просто у вагоні — неподалік вагону, в якому жив український уряд. У цей складний час Русова береться за те, що завжди рятувало її: працювати та приносити користь. Вона заходиться організовувати шпиталь для поранених українських вояків під Кам’янцем. Потім вирушає до Польщі на чолі комісії, яка має перевірити становище українських полонених у польських таборах. 

Якийсь час вона навіть живе і викладає у Кам’янці, вже окупованому більшовиками. Попри нетривалі арешти, загалом більшовики прихильні до неї і, бажаючи скористатися її авторитетом, закликають до співпраці. Лише з третього разу і з великими пригодами їй з онукою вдалося перетнути Збруч і, нарешті, опинитися в еміграції. Тепер її реальність — "безпритульність, перервана праця, еміґрація, розпач за Україну, безсила ненависть до її ворогів, зневіра в усьому святому". 

В еміграції, попри фінансові труднощі та вік, вона не полишає активної роботи. Пише підручники, викладає в українських наукових установах Чехословаччини, стає співорганізаторкою Українського Педагогічного Інституту ім. М. Драгоманова у Празі. Виступає делегаткою від України на з’їздах жіночих організацій у Гаазі, Римі та Копенгагені, де намагається донести правду про жахіття, що відбуваються під більшовицькою окупацією. Оббиває пороги різних організацій та чиновників у спробі допомогти українцям — як в еміграції, так і тим, хто залишився вдома. Керує притулком для дітей емігрантів. У 1933 році ініціює допомогу голодуючим українцям. 

Україну, за яку вона боролась усе життя, Софія Русова більше не побачить. Її життя закінчилося, коли світ падав у прірву чергової трагедії — у 1940 році у Празі, яка вже була окупована нацистами.