"Острівці щастя" Марії Гель

Депортація 

<p>Марія Гель</p>

Напередодні Великодня у квітні 1945 року Ганна та Йосиф Войтовичі разом із трьома малими дітьми Йосифом, Ганною та Марією вирушили в невідомість. Четверту дитину, сина Степана, Ганна на той час очікувала. Мешканці села Дрогоєва на Перемишльщині за кілька годин були змушені залишити рідну домівку. Коли з підвод пересідали у товарні вагони у загальній метушні загубився їхній пес Бобко. Для дев’ятирічної Марії це була перша велика втрата. Вона ще не могла знати, наскільки визначальним стане цей досвід для її майбутнього. Чимало людей, які згодом долучилися до українського опозиційного руху, ще в дитинстві або юності зіткнулися з радянськими репресіями — ув’язненнями, депортаціями, життям на спецпоселеннях, арештами чи вбивствами близьких. Не оминула така доля і Марію.

Рідне село Войтовичів Дрогоїв було здебільшого українським. Українці активно долучалися до громадського, політичного, освітнього та культурного життя. У селі діяли осередки "Сокола" та "Просвіти", а сама громада залишалася активною й організованою.

У Дрогоєві Войтовичі жили на хуторі, віддаленому від інших будинків. Саме тому їхня оселя часто ставала прихистком для місцевих повстанців: тут їх переховували та годували. Напередодні виселення польські загони здійснювали напади на українські села, серед яких був і Дрогоїв. У відповідь місцеві мешканці створювали підрозділи самооборони. Марія згадувала, що в сусідньому селі вбили дев’ять сімей. Одного разу нападники намагалися вночі непомітно пробратися до Дрогоєва. Однак неподалік будинку Войтовичів місцеві партизани відкрили вогонь, і нападники відступили.

Депортація стала трагедією для багатьох сімей. Родина Войтовичів залишала все своє нажите майно. Радянська влада обіцяла можливість перевезти його та отримати рівноцінну заміну на новому місці проживання. Насправді ж сім’я була змушена оселитися у старій хаті. В евакуаційному листі Войтовичів зазначено, що сім’я мала осісти на Тернопільщині. Однак зрештою їх скерували до села Верхня Білка на Львівщині: "Ми мали їхати в Тернопільську область, але чогось нас висадили в Борщовичах Львівської області. І тут потім по нас приїхали вже польські підводи з кіньми, і людей брали в село Верхня Білка", — пригадувала Марія Гель.

Повернення Бобка

Старший брат Марії Йосиф належав до українського підпілля. Після переселення він не припинив підпільної діяльності та обрав псевдонім "Панько" — на честь свого дідуся. Войтовичі знову почали допомагати партизанам.  Біля їхнього будинку часто відбувалися облави, тому Йосиф запропонував облаштувати криївку. Нове обійстя у Верхній Білці добре проглядалося, тож робити її там було небезпечно. Зрештою криївку облаштували на подвір’ї вуйка, брата Ганни Войтович, якого також депортували.

Пізнього осіннього ранку Ганна Войтович прокинулася від знайомого гавкоту. Здавалося неймовірним, що цей звук вона чує насправді, а не уві сні. Вийшовши на поріг будинку, жінка побачила зниклого собаку. Майже через рік Бобко знайшов їх. Втомлений, змарнілий пес одразу почав лащитися до господині. Ганна витирала сльози: кудлатий чорний пес був для неї не просто собакою, а живим нагадуванням про залишену домівку.

Цікаво, що пес Бобко, який повернувся до родини, теж допомагав підпіллю. За спогадами Марії, собака добре розпізнавав облавників НКВС і гучним гавкотом попереджав про їхнє наближення. Подібні випадки траплялися в тодішньому підпільному русі. Зокрема, на Львівщині є свідчення про передачу таємних записок, захованих у шерсті собаки. На жаль, вірного друга родини Бобка одного разу саме через гавкіт застрелили. 

Згодом радянські органи схопили й Йосифа Войтовича. За приналежність до УПА його засудили до 25 років ув’язнення. Покарання він відбував у виправно-трудових таборах Воркути. Також заарештували і дядька, на господарстві якого розміщувалася повстанська криївка. Зі спогадів дисидентки, до викриття криївки був причетний Богдан Сташинський.

Арешт брата створював загрозу для всієї родини: Войтовичів могли знову виселити, тому їм доводилося переховуватися. Здавалося б, за таких обставин — у постійній напрузі, під загрозою арешту та репресій — було непросто зберігати прихильність до патріотичних ідей. Проте для Марії цей досвід, схоже, став частиною її життєвого світогляду.

Квітка у бушлаті

З майбутнім чоловіком Іваном Гелем Марія познайомилася у 1960-х роках. Пізніше вона так описувала їхню першу зустріч: "З чоловіком ми тільки як познайомилися, обмінялися думками, я зрозуміла, хто він, він зрозумів, хто я, з якої родини". У час, коли необережне слово могло мати серйозні наслідки, довіра та спільні переконання були особливо важливими.

У той час Марія вже належала до активної молоді, яка боролася зі штучною русифікацією в освіті. А після знайомства з майбутнім чоловіком її все частіше почали викликати на допити та профілактичні розмови. Окрім залякувань, їй пропонували й співпрацю, на яку Марія категорично не погоджувалася. "То ви будете бачити університет, як своє вухо", — заявив представник спецслужб Марії, яка хотіла навчатися у вузі. Після цього вона пішла на курси друкарок, розуміючи, що в таких реаліях вміння друкувати їй знадобиться. 

У 1962 році Іван та Марія пошлюбилися, а 1964-го в подружжя народилася дочка. Через рік Івана заарештували й ув’язнили за "антирадянську агітацію та пропаганду". Марія згадувала, що після арешту чоловіка державні органи почали тиснути й на неї. Їй погрожували арештом, якщо вона не припинить опозиційної діяльності. На її зауваження, що вона має малу дитину, слідчий відповів: "Нічого, в нас і в тюрмі народжують".

Та погрози не змусили Марію відступити. Вона продовжувала спілкуватися з дисидентами, підтримувала діяльність чоловіка, а доньці розповідала про батька — хто він і за що його засудили. "Я можу і тепер сказати, що я не боялася, в мене не було страху, не знаю чому", — пригадувала Марія Гель в одному з інтерв’ю.

Під час ув’язнення чоловіка Марія, як і багато інших дружин дисидентів, була своєрідним зв’язком між арештантами та зовнішнім світом. Оскільки дружинам дозволяли побачення хоча б раз на рік, саме через них передавали твори самвидаву, протестні заяви та свідчення про репресії у в’язницях. Під час другого ув’язнення Івана подружжю Гелів довелося організувати складну операцію, щоб передати на Захід його працю "Грані культури". 

<p>&nbsp;Іван Гель на засланні. Січень 1982 року</p>

Марія вивезла з табору капсулу з текстом, проковтнувши її. Вона успішно пройшла обшук і огляд лікаря, що було для неї психологічно складним. Дорогою до Львова вона нічого не їла, побоюючись, що шлунковий сік може пошкодити капсулу. Вдома Марія, їі молодший брат Тарас, студент, яким вона теж опікувалася, і доня Оксанка, розшифровували під лупою текст і переписували його. 

Поет і дисидент Зеновій Красівський під столом (щоб перестрахуватися від підслушки) у будинку іншого дисидента — Михайла Гориня — перезняв "Грані культури" на плівку. Через добрих знайомих — учасниць визвольного руху та представниць середовища шістдесятників, зокрема Ярославу Менкуш, до якої приїхали гості із Заходу, — плівки вже в січні 1977 року опинилися в Лондоні, у видавництві "Український визвольний шлях".

Після цоьго увага КДБ до Марії стала ще більш прискіпливою. "Я захворіла, два місяці лежала в неврологічному диспансері… На лікаря тиснули щоби він мене відправив на Кульпарків. А потім прийшли до мене Михайло Горинь і Йосиф Зісельс, він був в комітеті захисту політв’язнів, які перебували у психічних лікарнях. Вони прийшли до мене в лікарню і поговорили з лікарем. І він сказав до брата мого: "Забирайте сестру, їй треба негайно поїхати на море". Таким чином Марія змогла уникнути методів каральної психіатрії, які застосовували до інших учасників дисидентського руху. 

Згодом Марія курувала так звану пошту з таборів: перевозила заяви українських політв’язнів до Москви, зокрема через Ніну Лісовську, яка там мешкала. "Платою" за цю роботу були допити в КДБ і погрози забрати дитину в інтернат. Однак і цього разу Марія не відступила. Вона продовжувала діяльність і не відмовилася від боротьби, яку провадив її чоловік. Оскільки нависала загроза арешту, необхідно було залишатися "в тіні", щоб продовжувати технічну роботу та допомагати родинам ув'язнених. 

Коли після другого ув’язнення Івана звільнили на спецпоселення, Марія одразу поїхала до нього в Троїцько-Печорський район Республіки Комі. На станції її зустрів чоловік, одягнутий у тюремний бушлат, з-під якого витягнув для Марії квітку — "таку тендітну серед морозу та туману".  

Найсмачніші вареники

<p>Зліва направо: Оксана Гель, Атена Пашко, Марія Гель, Стефанія Шабатура</p>

Попри бурхливі перипетії та постійну загрозу, Маріїне життя тривало серед близьких, які теж були учасниками дисидентського руху. У часи арештів рідні дисидентів гуртувалися, адже саме в цьому колі можна було вільно говорити. Разом вони готували передачі та передавали підпільні документи, зустрічалися на святах і говорили про спільну біду. "Олена Антонів часто водила мене на знамениті Марійчині вареники ─ ніхто не вмів приготувати кращих вареників", — пригадувала гостину у Марії Гель Раїса Мороз.

Фірмовими варениками Марія пригощала і канадського історика Романа Сербина, який під час приїзду в Україну разом із Ігорем Калинцем та Богданом Горинем завітав до помешкання Гелів. Подружжя жило в напівпідвальному приміщенні, яке було важко прослухати, тому саме цю локацію вибрали для важливих розмов. Зі спогадів Марії, Сербин дуже радів українським вареникам і розповідав про це гостювання після повернення додому.

Марія часто помічала сліди КДБ у домі: то свіжий пил зі стіни на підлозі, ніби в стіні бурили отвір, то маленькі сині кристали на їжі, які після експертизи виявилися мідним купоросом. Невідомо, чи сім’ю намагалися отруїти, чи залякати, залишивши помітні сліди своєї присутності.

Під час одного з допитів у КДБ вже знайомий оперативник сказав Марії: "Марія Йосипівна з Атеною йдуть і думають, що їх ніхто не чує. А ми все чуємо. От наприклад, ви казали до Атени — "Ти маєш згущене молоко в хаті?"", — таким чином він акцентував на тому, що жінки перебувають під постійним стеженням.

Проте навіть під стеженням ці зустрічі і щире спілкування залишалися розрадою — маленькими острівцями вільного життя посеред постійного контролю. Це були звичайні, на перший погляд, речі, які допомагали не дозволити страху остаточно ввійти в повсякденність.

Атена Пашко була близькою подругою Марії і частою гостею в домі Гелів. Одного разу вона повернулася до них із допиту у справі чоловіка. Вже в домі Марії Атена витягла з сумки красивого гердана. "Я зняла, щоб не осквернити його тим місцем", — сказала Пашко. Твори рукоділля, спільні зустрічі чи допомога друзям були дуже важливими, а одна для одної дружини політв’язнів ставали підтримкою і захистом.

Якось після повернення в Україну після заслання до Івана в село (у Львові йому заборонлили жити) приїхали Михайло Горинь і В’ячеслав Чорновіл. Під час розмови Марія запропонувала звернути особливу увагу на відновлення підпільної УГКЦ. На її думку, це могло б забезпечити дисидентському рухові ширшу суспільну підтримку, адже без неї домагатися державної незалежності було практично неможливо. Друзі підтримали ідею. А Михайло Горинь підсумував: "От ти, Іване, і візьмешся за це. А хто як не ти?!"

У подальшій боротьбі за відновлення УГКЦ Марія залишалася поруч із Іваном. Їх єднала не лише сімʼя, а й спільна діяльність, переконання та багаторічний досвід протистояння радянській системі. До останніх років Іван називав дружину Марійкою або своєю половиною.

Івана не стало в березні 2011 року. Його дружина Марія прожила ще дев’ять років і померла в грудні 2020-го. Історія подружжя Гелів — це історія сім’ї, у якій любов і взаємна повага поєдналися з великою щоденною працею.