Так само, як і Вацлав Гавел, Євген Сверстюк акцентував на важливості внутрішньої свободи, не лише політичної конфронтації:
«По-перше, дисидент – це передусім позиція, виразна концепція, виразне бачення свого середовища і світу. По-друге, дисидент – це не той, хто шепочеться на кухні, увімкнувши кран, щоб не підслухали, а той, хто говорить те, що думає, і говорить послідовною мірою доцільності, акцентовано чи тихо, чи частково, чи фрагментарно, але говорить одверто, і, що надзвичайно важливо, обстоює свої позиції, зокрема й ціною свого життя. Є багато розумних людей, є багато дотепних, і було їх багато й тоді, але чомусь лише один (скажімо, Іван Дзюба) виступає перед аудиторією і говорить те, що думає, а ті всі розумні мовчать. Вони є, присутні в цій аудиторії і, може, й поділяють його погляди. Та дисидент починається тоді, коли він говорить прямо з готовністю відповідати за ту правду, яку рече».
