Назад
бути людиною
євген
сверстюк
1928–2014
У 2010 році Євген Сверстюк став першим лауреатом премії «Світло Справедливості». Він був дисидентом та інтелектуалом, який постійно «йшов проти течії»: у часи бунту шістдесятників, дисидентської діяльности в радянських таборах чи долаючи інерцію посткомуністичної України років незалежности. У його світогляді поєднано християнські цінності, людський гуманізм і національну гідність. Основою боротьби Євгена Сверстюка була етичність та безкомпромісність, а це вкрай незручний засновок для існування у (пост)тоталітарному суспільстві.
Ярлик дисидента
Іронізуючи з комуністичного маніфесту, Вацлав Гавел розпочав свій есей «Сила безсилих» тезою про те, що «східною Європою ходить привид дисидентства». Тодішній політв’язень, а згодом президент своєї країни Гавел розмірковував про феномен дисидентства у масштабному тексті, який до сьогодні вважають ледь не головним для розуміння цього феномену. Вацлаву, як і багатьом іншим людям, на яких почепили ярлик дисидента, не подобався цей термін. Він звужував, спрощував, деформовував уявлення про дисидентський рух, об’єднував вкрай різних людей і їхні погляди на життя, які дослідники часто намагались редукувати до політичної опозиції, боротьби з режимом.

Для Гавела було важливо наголосити на етичному вимірі цього феномену.
Дисидентство як внутрішня свобода, як право людини бути людиною в умовах тоталітарної системи. Кожен бачив цей шлях по-своєму, мав до нього власні спонуки і перешкоди.
Так само, як і Вацлав Гавел, Євген Сверстюк акцентував на важливості внутрішньої свободи, не лише політичної конфронтації:

«По-перше, дисидент – це передусім позиція, виразна концепція, виразне бачення свого середовища і світу. По-друге, дисидент – це не той, хто шепочеться на кухні, увімкнувши кран, щоб не підслухали, а той, хто говорить те, що думає, і говорить послідовною мірою доцільності, акцентовано чи тихо, чи частково, чи фрагментарно, але говорить одверто, і, що надзвичайно важливо, обстоює свої позиції, зокрема й ціною свого життя. Є багато розумних людей, є багато дотепних, і було їх багато й тоді, але чомусь лише один (скажімо, Іван Дзюба) виступає перед аудиторією і говорить те, що думає, а ті всі розумні мовчать. Вони є, присутні в цій аудиторії і, може, й поділяють його погляди. Та дисидент починається тоді, коли він говорить прямо з готовністю відповідати за ту правду, яку рече».
Шістдесятники. Праворуч Євген Сверстюк, Ліна Костенко, Іван Світличний, Іван Драч, Іван Дзюба, Микола Вінграновський, 1960-ті роки
Волинська наука
Шлях одного з найвидатніших інтелектуалів українського ХХ століття Євгена Сверстюка до дисидентства може видатись простішим, ніж багатьох українців, яких або радянська система, або інтелектуали на Заході охрестили дисидентами. У той час, як більшість українських шістдесятників та дисидентів були змушені поступово й важко долати завіси радянської фальші та пропаганди, Сверстюк торував свій шлях змалечку. Він народився у міжвоєнний період (згодом згадував, що його «записали 1928 роком») у селі Сільце на Волині.

Така географія та історичний контекст мали визначальний вплив на формування світобачення. Фронти і влади змінювались: відходили поляки і приходили німці, яких потім вичавлювали більшовики. Це все відбувалось на тлі інтенсивного націоналістичного українського підпілля. Загалом родина Сверстюків симпатизувала саме українському визвольному рухові, брат Євгена Сверстюка – Яків – відсидів багато років у радянських таборах за участь в націоналістичному русі.
16-річний Євген Сверстюк, 1944 рік
Євген бачив війну дитячими очима й був переконаний, що це явище «сумнівне з моральної точки зору» – думка характерна для багатьох шістдесятників. Гуманізм цілком європейського зразка, зосередженість на людині як найвищій цінності – це бунтівне покоління винесло саме з горнила війни.

Більшовиків у сім’ї Сверстюків не сприймали: «Повсюдна брехня (“бреше, як совєт”) була основою морального неприйняття совєтського ладу. Слова “радянський” соромились так само, як слова “Сталін”, яке в хаті не ночувало».
«“Ленін, Сталін, Ворошилов, щоб вас разом подушило”. Це знали і батьки, і діти. Усе життя пристосовувались до совєтських умов, але тих, хто вже “став їхнім”, село не любило».
Коли 1953 року Сталін помер, і більшість молоді реагувала на це як на трагедію, чи бодай драму, молодий Євген Сверстюк ледь стримував сльози радости. У той час більшість шістдесятників лише почала позбуватись своїх ілюзій, а Сверстюк давно розумів, хто ворог.
Віра
«Ми люди прості, невчені. Ти вже своє знаєш – ми того не знаємо. Одне прошу тебе, не забувай Бога», – такі напутні настанови дав молодому Сверстюкові його батько, Ліксандер Заблоцький. Майбутній дисидент був наймолодшою дитиною в сім’ї, отже, саме йому випала доля «йти в науку», у той час як братам і сестрам доводилось господарювати. Євген Сверстюк намагався вступити на англійську філологію до Львівського університету, однак не склалося. Тож він почав вивчати логіку та психологію, згодом вчителював у Почаєві на Тернопільщині й Богданівці на Київщині, аж доки не потрапив до Києва – з невеликою паузою у Полтаві. Саме Київ став головним містом його життя.

Шлях до столиці був непростим – майже всі етапи молодий інтелектуал проживав із конфліктами. Моральні імперативи й неприйняття радянської системи вимагали бунту, і Сверстюк послідовно виявляв свою незгоду з радянською дійсністю.
Ще навчаючись у Львівському університеті, студент Сверстюк потрапив на партійні збори як «підсудний». Університетом ширились чутки, що студент факультету логіки та психології недостатньо лояльний до радянського ладу. Ба більше, сміє неналежно висловлюватись про самого Сталіна. У реаліях повоєнної України такі позиції загрожували серйозним покаранням. Однак тоді Євгенові Сверстюку своєрідно пощастило: у СРСР тривала агресивна антисемітська кампанія, то на тих самих університетських зборах більшу увагу приділили його колезі Рехману, а самого Сверстюка «за браком доказів» вирішили не карати.

Згодом у Почаєві теж не обійшлося без конфліктів. Учитель Євген Сверстюк не дотримувався правил радянської педагогіки й ідеологічних рамок. Його поведінку «розбирали» на зборах за присутности представника з міністерства. Як згадував сам молодий учитель, «З почаївської школи і з Почаєва я вилетів як снаряд – із великим шумом».

Така наполегливість у відстоюванні власних переконань, постійна напруга й конфліктність потребували неабиякої відваги, особливо коли ти перебуваєш в колах конформістів. Сверстюк черпав свою силу з етичних настанов. Згадував, що в той час читав багато літератури, однак до свого джерела повернувся лише згодом:
«І тільки в тюремній камері навпроти Святої Софії я остаточно прокинувся і зрозумів, що душа тужить до Вічного Неба».
Мабуть, було би перебільшенням стверджувати, що саме ув’язнення стало моментом якогось просвітлення, Євген Сверстюк був релігійною людиною упродовж всього життя. Однак саме тоді віра в Бога перетворилась на невичерпне джерело сили і правди. Батькових настанов син не порушив. Навпаки – до кінця життя Євген Сверстюк черпав силу у Вірі й намагався передати її іншим, зокрема вже й у незалежній Україні як головний редактор і невтомний популяризатор газети «Наша Віра».
Фото із кримінальної справи Євгена Сверстюка
У радянській системі координат
Когорта шістдесятників сформувалась на зламі 1950–1960-х років частково як спонтанне явище, але передусім як відповідь культури на запити тогочасного суспільства. Коротка мить хрущовської відлиги відкрила хай обмежений, але простір для творчости. Феномен шістдесятництва – строкатий і складний. Для молодих людей у радянській Україні було вкрай непросто «розширити межі соціалістичного реалізму», про що писав Олександр Довженко, і пам’ятати на позір просте, але глибоке Симоненкове «Ти знаєш, що ти людина?».

Євген Сверстюк став одним із інтелектуальних та етичних будителів національної культури. Але він не був схильний до ідеалізації чи надмірної героїзації шістдесятництва: свідомо писав, що молодим людям доводилось творити в «радянській системі координат» бодай із тієї простої причини, що іншої системи просто не було.

Шістдесятники стрімко виходили за дозволені межі, керуючись власними уявлення про свободу творчости. Згодом Євген Сверстюк згадував: «Що зумовлювало наш вибір? Передусім національна загроза. То не був абстрактний нонконформізм, гра амбіцій, гордині. Кожна постанова ЦК КПСС цілила чоботом в душу і нагадувала, що тимчасовий “розквіт мов і культур” – крякання; це симптоми смерті твоєї мови, твоєї історичної пам’яті, твоєї культури, твого духу, твого імені».
Зліва направо: Алла Горська, невідомий, Михайлина Коцюбинська, Іван Світличний, Ірина Жиленко, за нею – Євген Сверстюк, 1960-ті роки
За висловом Євгена Сверстюка, «честь імені – це перший винахід шістдесятників». Культура шістдесятництва була значно більшою, аніж просто намаганням творити художні твори – це був рух на захист людської гідности та свободи. Лише за таких умов можлива справжня автентична культура.

Головною «больовою точкою» для молодих людей стало національне питання. Радянське керівництво цілеспрямовано просувало уявлення про «злиття народів»: це означало повзучу русифікацію України, опримітивлення культури, переписування історії. Шістдесятники проти цього боролись власними методами: Лесь Танюк тоді влучно занотував у щоденнику, що «національна культура стала бастіоном спротиву».
Саме Євген Сверстюк був першим із шістдесятників, хто відкрито назвав СРСР «колоніальною імперією».
Зробив це в есеї «З приводу процесу над Погружальським», який він написав після підпалу відділу україніки у Публічній бібліотеці Академії наук 1964 року. Такі звинувачення радянської системи й послідовна громадянська позиція неминуче вели до зіткнення із системою.
Великий погром
У лютому 1972 року в радянській пресі надрукували повідомлення про арешт українських інтелектуалів за «антирадянську діяльність». Серед арештованих – Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус та десятки інших. Очевидним ворогом системи був і Євген Сверстюк, який нещодавно написав «Собор у риштуванні».

Сверстюк, як і багато дисидентів, стояв перед складним вибором. Дружина, Валерія Андрієвська, була на боці свого чоловіка. Той вибір він описував так: «Ні, в 1972 році ми не підвели й не зрадили своїх дружин, дітей, матерів. Усі, в нашому колі принаймні, розуміли, що іншого шляху для людини чесної і гідної немає. А вибір дороги “безперспективної” вже стався: ми не могли бути опорою для сім’ї. Наші дружини заробляли більше, і, слава Богу, не були такі загрожені, як дружини ворогів народу в 1930-ті роки і діти українських повстанців 1940–1950-х».
Євген Сверстюк, Валерія Андрієвська та їхня донька Віра, 1970-ті роки
За свою творчість і послідовне відстоювання національної самобутности Євгенові Сверстюку присудили довгих 12 років у таборах і на засланні. Але з цього шляху він не зійшов: «Мене заарештували в 44 роки, за мною було десять років стеження, переслідувань, і попри це – публічних виступів на грані дозволеного. У камері я зрозумів, що це мало статися».
«Розумів, що мій поєдинок з ворогом, жорстоким і підступним, закінчиться за їхнім сценарієм, але я маю зберегти честь свого імені, бо це важливо для мене і для тисяч людей. Порядних людей».
Надія і відповідальність
Після років ув’язнення та заслання Сверстюк повернувся до Києва, міста «глухого і збитого на коліна», та до своєї стихії – просвітництва, ставши співзасновником «Українського культурологічного клубу». Вже в часи Незалежности був одним із засновників Ініціативної групи «Першого грудня» і передусім популяризатором «Нашої Віри». Зрештою, перелічити всі ініціативи Євгена Сверстюка неможливо. Він був проповідником у найкращому сенсі цього слова.

У незалежній Україні дисидентів визнавали поволі. Євген Сверстюк отримав низку відзнак за свою творчість і діяльність, зокрема й Шевченківську премію 1995 року за збірку есеїв «Блудні сини України». Однак боротьба за цінності тривала. Попри всі складнощі посткомуністичних трансформацій, Україна рухалась у напрямку свободи. Під час Революції Гідности, спостерігаючи за протестами, Євген Сверстюк сказав: «Такою вільною як зараз, Україна не була ще ніколи». І цю свободу українці здобували, зокрема, завдяки боротьбі попередніх поколінь і їхньому досвіду.
Євген Сверстюк у Сандармоху, 1997 рік
Пан Євген колись написав: «Життя визначається питаннями, які ти поставив там, де звично було мовчати. Кроками, які ти робив проти течії. Світлом, яке ти засвітив серед темряви і посеред нарікань на темряву. Які питання ставив своєму часові?»
«Чим ти зупиняв юрбу, яка летіла за вітром? Як ти будив сонних? Як ти боровся із застійним морем байдужих і теплих?»
Пан Сверстюк ставив питання своєму часові і своїм сучасникам – гостро, критично, безкомпромісно. Місія просвітництва була важливішою за можливі покарання. Ба більше – готовність нести відповідальність за свою позицію стала наскрізною для його світобачення. За це варто було боротись і страждати.
Євген Сверстюк, 2000-ні роки
Вацлав Гавел свого часу окреслив етику дисидентства крилатою фразою: «Надія – це не переконання, що щось добре закінчиться, а впевненість, що в цьому є сенс, незалежно від того, чим це закінчиться». Євген Сверстюк проповідував цю надію і шукав її в інших людях. Але передусім він сам був цією надією, яка допомогла нам відбутись як українській нації.
Текст:
Радомир Мокрик
Дизайн та розробка:
shum.design
Михайло Шкільник – натхненник премії
про премію
Нагороду вручають з 2010 року. Її лауреати – українці та українки, які мужньо слідували своїм переконанням та обстоювали ідеали демократичного суспільства.
Лауреати 2023
Церемонія нагородження відбулася 19 січня 2024 року.
Євген Сверстюк
Леонід Фінберг