Смерть і довкола неї. Погляд з Гуцульщини

Нитка від нетленних 

"Кожний має свою смерть", — вважають гуцули. За їхніми уявленнями, тривалість життя людини визначають міфічні істоти — "нетленні" або "судці". У мить народження вони випрядають нитку, запалюють свічку або зірку на небі. Коли нитка обривається або зірка чи свічка гаснуть, настає смерть.

"Умираї ни молодий, ни старий, а чьисовий". Знати час своєї кончини не дано нікому. Виняток — люди побожні, які заслужили такий дар своїм праведним життям. Також передбачити смерть можуть "непрості" — ворожки, мольфари, знахарі, відьми, чаклуни. Вони здатні "пітнути даннєм" — передчасно обірвати чиєсь життя. Для цього підсипають отруту до їжі чи напою на весіллі, хрестинах, похоронах, святі.

Смерть несуть потойбічні істоти — якщо порушити табу або не захиститися від них молитвами, замовляннями чи оберегами. Коли на обійсті зрубати бузину, в якій живе "дідько", то "нагло" помре ґазда. Коли зрубати дерево в цвіту — смерть забере когось із дітей. Забороняли ходити задки або у взутті тільки на одній нозі — не стане когось із батьків. Не дозволяли дивитися у дзеркало дитині до року, йти туди, де веселка п’є воду, працювати в релігійні свята, неправдиво свідчити в суді. Остерігалися ненавмисне вбити змію, вужа, ящірку, ластівку, голуба, лелеку. Вважали, що в цих тварин втілюються душі померлих предків.

Правильною, чистою визнавали смерть у поважному віці. Щасливою також називали кончину породіллі, загибель на війні та від блискавки. Такі небіжчики одразу потрапляють до раю. Як і ті, хто помер на Великодні свята. "Маленькі діти до 7 рочків як умирают, ідут до Царства небесного, бо тото не є грішне, то ангелик".

Передчасну смерть — "не часову", "не свою" — вважали неправильною. Хто не зжив свій вік, повертається на цей світ маняком, марою, привидом, русалкою. Загибель унаслідок нещасного випадку сприймали як кару за гріхи. Нехристиянською була раптова смерть без сповіді, причастя та прощання з рідними. Нечистим і гріховним називали самогубство.

"По-праведна смерть є лиш одна, від неї умирає чоловік у постели, — писав дослідник Гуцульщини Володимир Шухевич на початку ХХ століття. — А є ще 11 попричкових. Їк чоловік прогнівит Бога, то Бог насилає на него їкус причку, від їкої чоловік або утопит си, або уб’є єго хто, або упаде і уб’є си, або повісит си, або вб’є єго дерево, або застрілит си, або затроїт си, або єго заріже хто, або уп’є си та й більше не встане".

Скелет із косою і файна дівка 

Найчастіше жителі Карпат уявляли смерть як скелет із косою у білому одязі. Цей образ запозичений із середньовічної церковної літератури та іконографії. "О смерти нехоснавая, головатая, кострубатая, зубатая, витрісковатая, сухая, блідая, сагатая, голінатая, страшноє чудо!", — твердить легенда "Рицар і Смерть" з рукописного збірника ХVІІІ століття, який знайшов Володимир Гнатюк у селі Хітар на Сколівщині. Якщо хворий бачить її біля голови, то косою, мечем або булавою вона його "потне". Якщо в ногах — має надію на одужання.

Для жінки смерть — стара кульгава баба в постолах. "Приходит з косою, мітлою, вильми і лопатов. Косою зітне, граблями згребе, мітлов змете, лопатов прикидає, а душу віжене з тіла". Натомість смерть чоловіка — зваблива жінка у весільному строї. Кінець його життя прирівнювали до шлюбу:

Не плач, мати, не журися.
Та вже ж твій син оженився.
Та взяв собі паняночку,
В чистім полі земляночку. 

"Лєчною" смерть показується грішникові. Праведник останньої миті зустрічає "файну дівку, довгий волос", що кличе за собою. Хто перебуває поруч, нічого цього не бачить. Відчувають її домашні тварини: кіт втікає з обійстя, а собаки починають вити й рити землю. Водночас смерть може невідомо звідки з’явитися в подобі чорного пса, кота, нічного метелика-"нетлі", мухи, бджоли. "Крилата" смерть б’ється у вікно, влітає до хати через двері ластівкою, голубом, горобцем чи кажаном. Або не має жодної подоби, тільки запах — землі, могили.

Прощання на смертному ложі

До смерті гуцули поважного віку готувалися заздалегідь.

— Рідко, але й зараз є такі, що самі майструють собі деревище із соснових дошок, збоку роблять маленьке віконечко, — розповідає Микола Григорчук із села Яворів на Косівщині. — Але більше сьогодні вже купують готове тоді, як людина помре. То вже називається труна.

Також самотужки виготовляли надгробний хрест і вибирали місце на цвинтарі. Хто так "завчасу припарує", ще довго житиме. Траплялося, що домовина-деревище "не дочекається" власника і в ній поховають іншого. Обов’язково дочасно готують нове "смертельне лудиннє", у якому заповідають себе поховати. Часто для цього зберігають власний весільний одяг: "Нима щєсливішого чьоловіка, єк тот, що умре у вінчєним убраню".

Досі трапляється досмертне обмивання, зачісування й обрядження. Чоловіків голять і підстригають. Вірять, що Судного дня кожний християнин воскресне в тому вигляді, який мав у момент своєї кончини. На смертному ложі влаштовують прощання з родичами, сусідами та знайомими. Помираючий просить вибачити йому гріхи й образи. Та й сам повинен простити всі кривди, які йому завдали інші. Агонія непрощеної людини буде важкою і тривалою. Якщо небіжчик залишить незалагодженими власні справи, то буде "ходити по смерти" й турбувати живих.

Якщо людина "чує", що буде вмирати, кличуть священика. Він сповідає і відпускає гріхи, "мирує" освяченим єлеєм, "законит" хлібом і вином. Коли настає "чьис" — агонія, конаючого клали на лаві біля вікна. Під голову стелили полотно або рушник, яким накривали паску під час освячення на Великдень. Він символізував хресну дорогу Ісуса Христа і зв’язок між світом живих і мертвих, полегшував перехід душі до потойбіччя.

"Тиха смерть" дається людині як дар за добрі вчинки. Грішники, вбивці та "непрості" помирають довго, в муках і стражданнях. Щоб пришвидшити цей процес, вдавалися до магічних дій: людину клали на землю чи підлогу, розбирали солом’яний верх хати. На Косівщині для цього просвердлювали балку на стелі — "аби душа мала куди вийти". На закарпатській Гуцульщині запрошували вдів читати спеціальні молитви "на скон душі". До рук конаючого вкладали запалену "стрітелну" свічку, що мала освітлювати йому дорогу до потойбіччя. Родичам у той час не дозволяли кричати, голосити та плакати — щоб не "звернути з дороги". І сьогодні з господи вмираючого прибирають зерно і бджоли, щоб не "заумерли би разом із ним". Виливають усю воду, їжу викидають курям і собакам.

Ігри біля мерця

Щойно людина помирає, когось з родини відправляють до церкви, щоб просили дзвонити "на смерть". Давніший спосіб сповіщення — це коли "коло хати грає умерської тужно трембіта". Тіло кладуть на лаву під вікно, ногами до порогу. У головах ставлять горнятко з водою, перев’язане червоною ниткою. На нього кладуть кукуцикобрядове печиво і запалюють свічку. Доки священик не "оправить", нічого не рухають, не переставляють, не мастять і не замітають. Навіть не переодягаються — "то все смерть засипала кров умерлого".

— Обов’язково вечором два трембітарі трембітають, — розповідає 60-річна Орися Григорчук із села Яворів на Косівщині. — Люди приходять кілометрів за 10 попрощатися. Жінки плели з ялинових гілочок вінки і прикрашали їх штучними квітами. Вже тільки останнім часом їх стали купувати. Якщо померлий / померла неодружений / незаміжня, то вдови плетуть їм весільний вінець і роблять весільне гільце. Воно стоїть у головах, потім його несуть на цвинтар і залишають на могилі.

Протягом вечора дяк читає над померлим Псалтир, хор співає церковні пісні, а родина та куховарки готують "комашню" — обід. Гуцули такі збори односельців називають "грушкою" — від однойменної забави, в яку бавились "при мерцю".

Ігри біля небіжчика символізували життя і смерть. Наприклад, "Огарчик": запалену скіпку швидко передавали з рук у руки. У кого загасне, помре наступним. Щоб оминути це, треба перецілувати всіх присутніх. Поцілунками закінчувалися такі ігри, як "Ниточки", "Вішеннє", "Каса". Забави "Коза", "Суддя", "Зайця купувати" нагадують народну виставу з переодяганнями. Ще наприкінці 1980-х чоловіки на нічному пильнуванні біля небіжчика розважалися "В паса" — відгадували, хто кого вдарив поясом по спині.

Гроші в могилі

Коли труну з ґаздою виносять із хати, нею тричі стукають об поріг. Це символізує прощання. В Яворові під час цієї ритуальної дії хор або дяк співають:

Прощаю вас, пороги мої,
Прощаю вас в останній раз,
Бо із далекої дороги
Вже не повернусь я до вас.

Щоб смерть не повернулася до хати, перевертають лаву, на якій лежав небіжчик. Мусять вийти всі — "а то ще хтось умре". Хату обсипають зерном і замикають — "аби смерть не мала більше сюди приступу".

Священик править панахиду на подвір’ї і деревище виносять на плечах. На початку ХХ століття Володимир Шухевич зазначав, що труну укладають на запряжені волами сани навіть влітку. Слідом ведуть худобу, яку небіжчик заповів священикові, родичам чи сусідам за поману — на спогад про себе. Її роги визолочували, кріпили до них свічки. Перед потоками чи на роздоріжжях процесія зупинялася, трембітники трембітали, а жінки голосили:

Дружина моя дорога!
Чим я тебе так прогнівала,
Ци Господа Бога я не благала,
Щоб я з тобов прожила,
Ци я Бога не просила,
Що я тепер на біду си лишила!

 — Тепер переважно плачуть ті, хто родичі. Ранче були такі люди літні, що цілу дорогу голосили, — каже Орися Григорчук. На Косівщині плакальниці голосили над небіжчиком за окрему плату.

Після відправлення панахиди в церкві процесія вирушає на цвинтар. "По церковнім обряді отворяють віко деревища, щоби трембітанник затрембітав над головою мерця, — писав Володимир Шухевич. — Почім забивають віко і спускають деревище у яму, куда рідня кидає гроші і три рази по грудці землі. Гроші на те, щоби мерлець мав за що перевезтися на той світ, за море".